«Я лишаюся в Празі, бо я не почуваю за собою жодної вини. Все, що я робив, було в користь Карпатської України. Крім того, я ніколи й нікому не робив шкоди. А коли така Божа воля, щоб я став мучеником, то я це приймаю без нарікання!»
Так говорив Батько закарпатського відродження, о. шамбелян Августин Волошин, коли приятелі радили йому виїхати з Праги, перше ніж большевики займуть Чехію. Видно, така була воля Божа, щоб Батько Волошин скропив ще й своєю кров’ю змагання Карпатської України за те, щоб зажити вільним життям.
Він помер 52-го дня після свого арештування у московській в’язниці Лефортово, як жертва большевицького терору.
Президент Карпатської України, о. монс. Августин Волошин народився дня 17 березня 1874 р. у малому верховинському селі Келечин, біля Волового, в домі священика о. Івана та Емілії з дому Зомборій. Батьки виховали свого сина в християнськім і народовецькім дусі. Тому дальше його виховання в мадярських школах не змогло вже згасити народолюбного полум’я в шляхетнім серці чесного юнака. По скінченні ґімназії він пішов за Божим покликом і 1892 р. вступив до богословської семінарії в Ужгороді. Та вже по першім році Владика Ю. Фірцак (1891-1912) вислав талановитого молодця до Центральної Семінарії в Будапешті, де він слухав також лекцій з педагогії на філософічному факультеті.
Після ієрейських свячень 1897 р. о. Волошина назначено сотрудником «цегольнянської» парафії в Ужгороді, де він заочно продовжав свої педагогічні студії і вже 1900 р. здобув диплом професора математики й фізики. Ще того самого року єп. Фірцак призначив його на посаду професора епархіяльної учительської семінарії в Ужгороді, на якій від 1917-1938 р. о. Волошин займав становище директора. Як професор, а відтак як директор, о. Волошин виховав свідомі кадри учителів, які потім відіграли провідну ролю у відродженні Закарпаття й повели народ до славних днів державности в 1938-1939 рр.
Під кінець минулого сторіччя мадяри вирішили покінчити з українцями на Закарпатті, тому й посилили не тільки мадяризацію шкіл, але й церковного життя. Тоді о. Волошин прилучився до ужгородського гуртка священиків-народовців, щоб рятувати народ від мадярської заглади. Внезабарі став він серцем того гуртка, яке зосередилось довкола Т-ва «Уніо» видавало газету «Наука». Як відпоручник Мукачівської єпархії о. Волошин відважно боровся теж і за права Греко-католицької Церкви й за церковне шкільництво на Закарпатті.
Ось що пише про це один з його молодших співробітників, о. В. Лар:
«Владика Фірцак, ще як посол до мадярського парламенту, а потім уже як єпископ, сильно відчув свою відповідальність за долю свого народу й Церкви. У своїй тяжкій праці він знайшов собі в особі о. Волошина щирого помічника, що з великим завзяттям поставив собі за мету -–- спасти українські церковні школи. І це йому пощастилося. За допомогою єп. Фірцака о. Волошин так успішно боронив у парламенті рідне шкільництво, що ані одна церковна школа не попала в руки мадярів».
Під час війни мадяри рішили завдати останній удар національному життю, тож намагалися знести кирилицю, юліянський календар та старослов’янський обряд. Проте, як пише сам о. Волошин, та «акція мадярів лише розбудила національне почування навіть у тих осіб, які вже не мали жодної надії на краще завтра. Народ, прибитий стражданнями війни, переслідуваний мадярськими урядовцями-шовіністами, прийняв цю “реформу” з великим болем і з цілого серця почав тоді бажати розвалу Австро-Угорщини».
Як свідомий народовець і чільний громадський діяч, Батько Волошин відіграв провідну ролю в прилученні Закарпаття на автономних засадах до Чехословаччини. У повоєнних часах мало хто міг визнаватися у релігійнім, національнім і політичнім хаосі, що запанував тоді на Закарпатті. Єдино о. Волошин не тратив голови і пляново намагався вести народ до його відродження.
Проф. В. Бірчак писав про нього таке:
«Пробудження української інтеліґенції зачиналося хаосом. Самі люди не знали, хто вони є. Єдиний, хто із місцевих діячів визнавався в тому хаосі був о. директор Августин Волошин, що сам своїм розумом, серед різних вагань і холітань, доходив до правди».
Релігійна боротьба на Закарпатті та протикатолицьке наставления чеської влади президента Масарика приневолили о. Волошина, щоб, за благословенням свого Владики Петра Ґебея (1924-1931), він включився у Чехословацький християнський народний рух, який очолював чеський діяч, монс. Ян Шрамек. У державних виборах 1925 р. християнсько-народний рух переміг і змусив чехословацьку ліберальну владу рахуватися з Католицькою Церквою і встановити з Апостольською Столицею порозуміння, тобто «модус вівенді». У тих виборах теж о. Волошина обрано послом до Празького парламенту. Так ото він започаткував свій «тернистий шлях» політичного служіння, саме на який благословив його Папа Пій XI, надаючи йому – як жонатому священикові, достоїнство Папського Шамбеляна (1925).
Одна з останніх фотографій Августина Волошина перед його арештом. Прага, квітень 1945 року
Ні народ, ні церковна влада не завелись на особі о. монс. Августина Волошина. Для єпархії він урятував церковні школи й обидві учительські семінарії, внормував відносини між Греко-католицькою Церквою і Чехословацьким урядом, а ще до того спас Ужгород, як столицю країни, перед зазіханням сусідів-словаків.
Ось що пише інший його співпрацівник:
«Ніхто, навіть найзавзятіші його вороги, не відважаться заперечити заслуг о. Волошина. Вони, хоч і нападають на нього, все ж таки в глибині свого серця мусять признати великі його заслуги для нашого народу, бо новітня історія нашої країни (Закарпаття) тісно пов’язана з іменем о. Волошина».
Вищезгаданий проф. Бірчак ось як оцінює працю о. Волошина:
«Він завжди належав до передових народних працівників і відограв важливу ролю в національному й політичному відродженні Карпатської України. Це була людина наскрізь чесна, шляхетна, розумна і загальнолюблена. Одиноким його ‘злочином’ було його добряче серце, тому народ назвав його своїм Батьком»!
У критичних рр. 1938-1939 Батька Волошина знову заанґажовано до «політичної» праці, коли між чехами підтримуваними москвофільськими провідниками знайшлися зрадники й запроданці. Тоді Батько Волошин був єдиним «спасінням» закарпатсько-українського народу, що його він довів до славних березневих днів 1939 p., тобто до проголошення самостійности Карпатської України. А вдячний народ, який був репрезентований на засіданні Карпато-українського Сойму в Хусті, дня 15 березня 1939 p., одноголосно й без вагання покликав Батька Волошина на першого свого Президента.
Після насильної окупації Карпатської України мадярами, о. монс. Августин Волошин опинився на еміграції в Празі, де він продовжав свою педагогічну працю в Українському Вільному Університеті. Спочатку як професор, а згодом як декан філософічного факультету і, врешті, як ректор УВУ. В тому часі о. Волошин ще спромігся видати дві свої наукові праці, а саме: «Педагогічну методологію» та «Педагогічну дидактику». Не почуваючи за собою жодної вини, о. Волошин лишився в Празі.
Після приходу большевиків до Праги, аґенти тайної совєтської розвідки «Смерш», дня 11 травня 1945 p., арештували Батька Волошина, але по довгих переслуханнях випустили його на волю. Однак уже 21-го травня «Смерш» знову заарештувало його разом з іншими членами Карпато-української Влади, як ось адвокат Стефан Клочурак, д-р Микола Долинай і Юрко Перевузник. Усіх їх вивезено до горезвісної тюрми Лефортово у Москві. Коли аґенти відвозили Батька Волошина до тюрми, він молився. А тоді аґент Шибайлов (псевдо) ще й насміхався з нього:
«Куда смотриш, пане? На небо? Ну вже поздно! Нужно было раньше Богу молится, а не политикой заниматся!»
Лефортово – це військова й найсуворіша в’язниця з усіх у Москві, в якій до в’язнів застосовується рафіновані тортури. Тут з о. Волошином поводилися дуже жорстоко, в нелюдський спосіб. Тож Батько Волошин став жертвою большевицьких тортур. Він помер під час допитів, залитий кров’ю, дня 11 липня 1945 р. Так наш мученик, Батько закарпатського відродження й великий педагог, о. монс. Августин Волошин, своєю власного кров’ю вписався у мартиролог українського народу в боротьбі за його права й свободу.
Публікується за виданням: о. А. Пекар, ЧСВВ. Ісповідники Віри нашої сучасности. Причинок до мартиролога Української Католицької Церкви під совітами. – Торонто-Рим: Видавництво оо. Василіян, 1982. – 332 с. – С. 211-215. Портрет о. Монс. Августина Волошина роботи Василя Скакандія.
