Саме завдяки О. Довганичу розпочалося ґрунтовне дослідження проблеми нелегальних переходів угорсько-радянського кордону в 1939–1941 рр. Зрозуміло, що до кінця 80-х років ця тема вважалася забороненою, і відомо чому: перейшовши кордон, закарпатські юнаки і дівчата опинялися в численних таборах ГУЛАГу.
Значущим був і той факт, що з 1962 до 1939 рр. О. Довганич був членом комісії, перед якою ЦК КПУ поставив завдання збирати матеріали про більш точний облік учасників антифашистського підпілля і партизанського руху на Україні. Ось як про ці роки згадував О.Довганич:
«Тоді ж у результаті подвірного обходу в кожному населеному пункті всіх районів вперше були зібрані прізвища закарпатців, які в 1939–1941 роках нелегально переходили кордон із Угорщини до СРСР і були засуджені особливими нарадами при НКВС СРСР на 35 років таборів».
Отже, матеріали вивчалися майже тридцять років, але тільки 1989-го О. Довганич дістав можливість написати правду про нелегальні переходи кордону та їх фатальні наслідки для перебіжчиків.
Під рубрикою «Білі плями історії» на сторінках газети «Молодь Закарпаття» 1989 р. було опубліковано статтю О. Довганича і В. Пашкевича «Втечі у безвість». З того часу і до наших днів О. Довганич скрупульозно вивчає цю проблему, видаючи монографії та публікуючи статті, відкриваючи сотні нових імен – жертв сталінських репресій. Багаторічна робота, виконана О. Довганичем разом із колегами, дозволила підготувати до друку унікальну книгу «Реабілітовані історією», яка незабаром побачить світ. До речі, за словами самого О. Довганича, «найголовнішою і найпочеснішою своєю працею вважаю підготовку на високому науковому рівні обласного тому «Реабілітовані історією» про репресованих закарпатців, які пройшли через страхітливі табори ГУЛАГів, окремі повернулись додому, а інші там загинули. Тепер вони всі реабілітовані. Це велика «біла пляма» в історії Закарпаття, як і всієї України. Ліквідувати її – наш почесний обов’язок». О. Довганич до цього доклав найбільше зусиль.
Учений з колегами виконали величезний обсяг роботи, адже «за кілька років опрацювали тисячі кримінальних справ і підготували 8621 картку реабілітованих, з яких 5653 – на тих, хто у 1939-1941 роках нелегально переходив угорсько-радянський кордон, і 2968 – репресованих у післявоєнний період» [33]. У вступній статті до першого тому «Книги пам’яті України» О. Довганич зауважив, що вже 25 жовтня 1939 р. канцелярія прем’єр-міністра Угорщини офіційно оголосила в пресі, що «комуністично настроєні русини і українці щодня зникають із сіл, та навіть із Мукачева й Ужгорода, зникають групами по 1040 чоловік».
Аби покласти край цьому небажаному для угорської влади явищу, окупаційна влада створювала спеціальні групи для розслідування справ затриманих утікачів. Однак, незважаючи на вжиті превентивні заходи, нелегальні переходи кордону не припинялися, а навпаки, тривали аж до початку радянсько-німецької війни. Особливу активність виявляло населення прикордонної смуги.
Вивчаючи протоколи допитів та обвинувальні вироки, О. Довганич зумів назвати головні причини потаємних міграцій. На його думку, «закарпатці рятувалися від переслідувань “фашистських властей”, не бажали перебувати у воєнізованій організації Левенте або служити в угорській армії, прагнули продовжувати навчання, шукали кращої роботи та ліпшого життя». Варто погодитися з твердженням ученого, що «вони йшли в СРСР із чистою душею й відкритим серцем, з чесними і благородними намірами». Однак на тім боці, де жили їх брати, на них чекало глибоке розчарування й сталінські табори.
Особливі наради при НКВС СРСР засуджували їх за статтею 80 Карного кодексу УРСР у редакції 1927 р. – за нелегальний перехід кордону – на 3, а в деяких випадках (всупереч статті кодексу) і на 5, і на 8 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах.
Опрацювання угорських архівних джерел, документів чехословацького військово-історичного архіву в Празі та архіву військового обліку осіб в Трнаві, кримінальних справ особливих нарад НКВС дозволили О. Довганичу дійти висновку, що «за 1939-1941 рр. в СРСР втекло за досі виявленими документами 5,8 тис. чоловік, у тому числі 399 жінок». У працях О. Довганича детально описано становище таборитів, умови їх життя. На сторінках монографії «Роки лихоліття: невідомі сторінки і трагічні долі» поміщено уривок зі свідчень хустянина М. Герича, який опинився в Комі АРСР: «… ми будували бараки до весни. Навесні робили дорогу в лісі, щоб до нас могли приходити машини. Норма була така: прокопати 5 кубічних метрів замерзлої землі або заготувати 6 кубометрів лісу. При цьому люди були голодні, змучені, інструмент для роботи поганий. А якщо норму не виконаєш, то не одержиш пайок (400 грамів чорного замерзлого хліба, літр баланди). У кожній зоні було до трьох тисяч чоловік. Працювали у три зміни: і вдень, і вночі. Щодень уранці не вставало 5–6 чоловік. Померлих викидали в сніг за зону». І таких прикладів у працях О.Довганича безліч.
Омелян Довганич
У монографії «Роки лихоліття: невідомі сторінки і трагічні долі» поміщено десяток ґрунтовних нарисів про конкретних людей, які стали жертвами сталінських репресій. Заслуговують на увагу нариси «Трагічна доля Олександри Білак», «Страхітливі свідчення», «Вони просто отупіли», «Жили-були сім братів» та ряд інших. Оригінальністю вирізняється документальний нарис про одного з лідерів закарпатських комуністів Івана Мондока, який ще в 20-х роках опинився на території СРСР.
О. Довганич встановив, що 3 листопада 1933 р. І. Мондок був арештований і звинувачений у роботі «контрреволюційної організації, яка іменувала себе «УВО», та в шпигунстві на користь чеської розвідки». І.Мондока було засуджено на 5 років позбавлення волі. Із листів дружини І. Мондока до ЦК КПУ О. Довганич встановив, що один із лідерів закарпатських комуністів був відправлений у березні 1934 р. у с. Дмитрієво під Москвою на будівництво каналу Москва–Волга. Тут працював у редакції газети «Перековка» до літа 1934 р. Звідти відправлений на «Свирстрой», де працював на лісозаготівлях, тяжко захворів і був переведений до якоїсь санітарної установи. Останній етап – Соловецькі острови. Туди його перевели приблизно в лютому 1936 р. Тут І. Мондок був до осені 1937 р. 25 листопада цього ж року його засудили вдруге. Тепер – до найвищої міри покарання. І розстріляли.
Ми так детально зупинилися на роках перебування в таборах І. Мондока з одної причини: щоб акцентувати увагу на скрупульозному підході О.Довганича до висвітлення долі конкретної людини. І такий підхід у нього до вивчення будь-якої архівної справи – адже за нею доля конкретної людини.
Ґрунтовністю вирізняються нариси О. Довганича про А. Патруса-Карпатського, В. Федька, Ю. Гаджегу, І. Гарайду та багатьох інших.
Омелян Довганич, як член редколегії, значною мірою спричинився до видання унікального збірника документів, спогадів і нарисів «Крізь пекло ГУЛАГів». У ньому опубліковано статті вченого «Про причини і умови нелегального переходу закарпатців в СРСР», «Історична довідка про репресії в 1944–1945 рр.» та низку інших. Говорячи про репресії у післявоєнний час, О. Довганич підсумовує, що з 18 листопада до 16 грудня 1944 р. органи НКВС 4-го Українського фронту затримали й направили на збірні пункти 8564 чоловік (військово-зобов’язаних) від 18 до 50 років, значна частина з яких загинула.
У центрі досліджень О. Довганича були й репресії проти закарпатців у другій половині 40-х – 80-х роках. Завдяки його працям стало відомо, що в перші післявоєнні роки на Закарпатті діяло понад двадцять антирадянських організацій, зокрема «Воля», «Смерть», «Закарпато-українські повстанці», «Лілія», «Зоря Підкарпаття», «Союз визволення Закарпаття» та ін.
Абсолютна більшість цих організацій поширювала антирадянську літературу, листівки й лозунги, збиралася на таємні збори, планувала диверсії, підпалювала колгоспне майно тощо. Більшість їх учасників судили військові трибунали й засуджували на 10–25 років таборів і 3–5 років позбавлення прав та конфіскацію майна.
Велику справу зробив О. Довганич, опублікувавши у співавторстві з О. Хлантою бібліографічний покажчик «Повернення до правди». У передмові до видання Омелян Дмитрович відзначав, що, опрацьовуючи окремі книги, збірники різних матеріалів, доповіді, повідомлення і нариси наукових конференцій, періодичні журнали й бюлетені, обласні та районні газети за 90-ті роки, виявили численні матеріали, присвячені проблемі репресованих громадян. Покажчик налічує 495 позицій, які згруповані у трьох розділах: політичні репресії, персоналії державних і громадських діячів краю, списки реабілітованих громадян області. До цього додамо, що із вищеназваної кількості наукових позицій, у покажчику зафіксовано 129 публікацій О. Довганича, що свідчить про його неабиякий внесок у дослідження проблеми.
Джерело: Довганич Омелян. Карпатська Україна в боротьбі за незалежність: репресії проти її обронців та керівників /Післямова Миколи Вегеша. – Ужгород: Ґражда, 2007. – 140 с.
