Перша і друга декада березня 1939 року стала трагічною для «Карпатської січі» і загалом для Карпатської України. Так, канцлер Німеччини дав дозвіл на її окупацію, хоч уряд у дипломатичній ноті застеріг Угорщину: після окупації цієї території враховувати потреби німецького транспорту і не завдавати шкоди економічним інтересам Німеччини.

Угорський уряд мав визнати всі угоди економічного характеру, підписані між урядом Карпатської України і німецькими офіційними або приватними установами, а також права етнічних німців, які проживали на цій території. Один із важливих пунктів ноти: заклик не застосовувати кримінальних переслідувань або якихось інших карних акцій проти колишніх українських міністрів та інших політичних діячів Карпатської України й учасників «Карпатської січі» [1]. Угорський уряд зобов’язувався виконувати цей пункт згаданої ноти.

І санкцію Гітлера на дозвіл окупувати Карпатську Україну угорський посол в Німеччині негайно передав до Будапешта. У відповідь регент Угорщини Міклош Горті відразу направив фюрерові листа, який варто тут повністю згадати: «Ваше превосходительство! Щиро дякую. Я не можу висловити, який я щасливий, тому що ця багата на ресурси провінція – я неохоче користуюся пишномовними словами – дійсно має для Угорщини життєво важливе значення. Незважаючи на те, що наші рекрути прослужили лише п’ять тижнів, ми беремося до справи з великим ентузіазмом. У четвер, 16 числа цього місяця, станеться прикордонний інцидент, за яким у суботу буде завдано могутнього удару. Я ніколи не забуду цього доказу дружби і ваше превосходительство завжди може твердо розраховувати на мою вдячність. По-дружньому відданий – Горті» [2].

Після цього події розгорталися дуже швидко, представник німецького рейху вимагав негайно розпочати агресію проти Карпатської України. Уже 14 березня 1939 року чехословацькому послу в Будапешті вручили ультиматум угорського уряду, щоб на території Підкарпатської Русі – Карпатської України негайно було звільнено всіх інтернованих угорців, припинено переслідування таких осіб, видано зброю угорським організаціям самооборони, розпочато евакуацію чехословацьких військ та збережено цілковиту недоторканість майна угорських підданих і осіб угорської національності [3].

Хоч чехословацький уряд погодився з усіма вимогами, крім передачі зброї угорським організаціям, того ж дня (а не 16 березня, як ішлося в листі М. Горті) в районі Мукачева і Ужгорода, які згідно з рішенням Віденського арбітражу уже перебували у складі Угорщини, відбулися інциденти на демаркаційній лінії і по суті розпочалася окупація всієї території Карпатської України.

Це підтверджують і слова зі звіту головного зв’язкового офіцера чехословацької армії в Карпатській Україні, полковника генерального штабу Яна Гержмана: «14 березня вранці, – сказано тут, – о 7 год. був я покликаний у комендатуру 12 дивізії, де мені було сказано, що мадяри почали о 16-ій атаку вздовж цілої демаркаційної лінії в напрямах: Ужгород–Перечин, Мукачево–Свалява і Берегово–Севлюш (тепер Виноградів. – О. Д.) (…), але чехословацькі військові частини розміщені в тих околицях, відбили атаку і зайняли оборонні позиції» [4].

У зв’язку з цим прем’єр-міністр Карпатської України Авґустин Волошин декілька разів звертався до уряду Німеччини, щоб він виступив посередником у Будапешті для припинення наступу угорських військ і взяв до уваги те, що вона проголосила свою незалежність. Але міністерство закордонних справ Німеччини 15 березня 1939 року відповіло, щоб уряд Карпатської України не чинив опору наступальним діям угорських військ, бо «уряд Німеччини, на жаль, не спроможний взяти на себе захист» [5]. Це був явний акт зради щодо Карпатської України.

У такій ситуації після проголошення незалежності Карпатської України організація народної оборони «Карпатська січ» фактично проголошувалася регулярною армією, головним командантом якої став президент Карпатської України, а міністром військових справ призначений за відсутності Дмитра Климпуша, який виїхав у службі до Ясіня, Степан Клочурак.

Своєю чергою міністр військових справ видав наказ № 1, яким передав безпосереднє командування збройними силами полковнику Сергію Єфремову: «Наказую, – сказано тут, – полковник С. Єфремов, як командант національної оборони Карпатської України прибирає собі штаб у складі осіб: 1. полковник Михайло Гузар, 2. полковник Філонович, 3. надпоручник Парчаній, 4. надпоручник Гулянич, 5. поручник Бабіля, 6. поручник Андрій Івашкович, 7. поручник Пуглик Михайло, 8. поручник Вайда Степан, 9. поручник Петро Чорний, 10. поручник Щука Борис, 11. командант ОНОКС Іван Роман, як інтендант. – Хуст, дня 15. ІІІ. 1939. – Степан Клочурак [6].

Тоді ж було оголошено загальну мобілізацію. Оскільки це звернення до народу та всіх колишніх військових майже не відоме широкому загалу читачів, подаємо його текст за газетою «Нова свобода» за 16 березня 1939 року (номер фактично друкувався вже 15 березня). Тут було сказано: «При міністерстві війська в Хусті утворився генеральний штаб під проводом пол. Єфремова. Формується армія Карпатської України. Всі бувші військові старшини, підстаршини і вояки, голосіться до головної команди армії, і тому нехай не буде ні одного вишколеного вояка, який би не заофірував своєї прислуги своїй державі. Служили ми цісареві, всяким чужим президентам, то послужім тепер своєму народові.
Вояки, вас кличе рідна держава!» [7].

На жаль, зміст цього документа далеко не дійшов до кожного, хто мав обороняти рідний край. Правда, на це не було і часу, ані можливості передати його у найвіддаленіші села.

Вікентій Шандор також відзначав, що в тодішніх складних умовах мобілізація мала більш символічний, ніж реальний характер. У той час до такого розвитку подій ні уряд Карпатської України, ні національна оборона, ні населення не були підготовлені з військового погляду та й не існували жодні перспективи щодо можливого військового успіху. Та, незважаючи на таке драматичне становище, українські патріоти йшли на збірні пункти, щоб допомогти своїй державі. Масово на заклик мобілізації відгукнулася молодь. За деякими даними, тоді було зібрано 1200 чоловік, які розмістилися в хустських казармах. Інші були згруповані у військові підрозділи і перебували в домашніх умовах.

Між тим для окупації Карпатської України Угорщина створила Карпатську військову групу на базі 6 угорської армії з 8 корпусів, яку очолював полковник генштабу Лайош Белді. Угорське командування запланувало розгорнути бойові дії на трьох напрямах: західному (Ужгород–Перечин–Великий Березний–Ужок) з відгалуженням на Турянську долину (Тур’ї-Ремети–Порошково), середньому, або центральному, для дій у двох напрямах (Мукачево–Чинадійово–Свалява–Воловець) і (Мукачево–Іршава, Білки–Довге), а також східному (Берегово–Севлюш–Хуст–Тячів–Солотвино–Рахів–Ясіня). Головним завданням було подолати опір січовиків і не допустити захоплення східних районів Карпатської України, що на них зазіхала Румунія.

В угорських документах і телеграмах військових вказувалося, що на західному напрямі діяла Ужгородська група, середньому – Мукачівська і на східному – Берегівська [8]. На всіх вищезгаданих напрямах чеські війська, часто разом із січовиками, вели бої з угорськими доти, доки не дістали наказу евакуюватися з території Карпатської України. Але окремі підрозділи відбивали атаки ворога й після цього на різних ділянках краю. Дивним є лише те, що така добре озброєна армія по суті відступала, а фактично неозброєні учасники «Карпатської січі» (як свідчать угорські джерела), «чинили окупантам шалений опір».

Спочатку 14 березня 1939 року бойові дії угорських військ на всіх напрямах ще не мали характеру загального наступу, а скоріше були прикордонними сутичками, певною пробою сил. Так, наступ полку окупантів із Мукачева на Сваляву енергійними заходами командира третьої роти поручика Яна Елінка і перехресним вогнем станкових кулеметів було зупинено, відтак ворожі частини відкинуто назад. На цій демаркаційній лінії діяли роти і взводи «STOS» (сторожа охорони держави) «Кольчино», «Ракошино», «Підмонастир-Монастир», «Лалово», «Залуж», «Макарьово» [9].

Того ж дня угорці спробували захопити сусідні села довколо Ужгорода – Дравці, Баранинці, Коритняни, Часлівці, але чеські підрозділи разом із січовиками відвернули атаки. Більше того, гортисти прагнули прорватися в Ужгород, але здійснити цього не змогли. У районі Великої Доброні і Чомонина теж були спровоковані сутички, але й ці села гонведи взяти тоді не змогли [10]. Подібні зіткнення були і в околицях населених пунктів Виноградівщини – Шаланок, Чорнотисова, Фанчикова, Королева, де січовики теж діяли разом із чеськими підрозділами.

Але 15 березня 1939 року на всіх напрямах фронту вже йшли активні бойові дії угорських військ. І одним із найважливіших став східний напрям Берегівської військової групи на Хуст – столицю Карпатської України. Планувалося щонайшвидше арештувати її уряд, не допустити відкриття сойму, перешкодити наступу румунських військ у східних районах краю. Але, як відомо, до цього не дійшло.

Четар Євген Врецьона (псевдонім Осип Волянський) подав таку інформацію про сили, які тоді були в розпорядженні Головної команди в Хусті. У районі Севлюша, Королева і Великої Копані були розташовані три сотні, які мали 400 рушниць (крісів) і близько 20 ручних кулеметів (скорострілів). В Іршаві – одна сотня зі 100 рушницями, кількома ручними кулеметами. Хуст мав 2 сотні, близько 200 крісів, і з десяток ручних скорострілів. У Воловому (тепер Міжгір’я) були сформовані 2 сотні, які мали близько 400 крісів і кілька ручних скорострілів [11].

Так, на Севлюсько-Хустському відтинку фронту відбулися, як відомо, найкровопролитніші бої угорських військ із січовиками та чеськими підрозділами, у яких взяла активну участь студентська молодь учительської семінарії, переведеної сюди раніше з Ужгорода. Ось як згадує про це учасник подій Іван Фекета: «Переді мною постає ранок 14 березня 1939 року. З боку південного кордону, від села Фанчикова, долинає гуркіт кулеметів. Того дня заняття в семінарії вже не проводилося. Нас інформували, що кордон порушили мадярські терористи-соботчопотоші, яких треба зупинити. Частина хлопців розійшлася по своїх домівках. А в приміщенні 4-го річника залишилися саме ті, що готові були боронити Карпатську Україну. Уся організація дій семінаристів лягла на плечі професора Голоти. Його надійний помічник, учень семінарії Михайло Козичар (він відслужив дійсну службу в армії, тому знався на військовій справі. – О. Д.) наспіх сформував нашу бойову роту і заспокоював, що невдовзі з військових казарм принесуть нам зброю. А тим часом професор Голота розповідав про героїчну боротьбу українського козацтва з ворогами України… Постріли рушниць і кулеметів дедалі більше наближалася до Севлюша» [12].

Діставши зброю від чеського поручника, група з 20 студентів на чолі з Михайлом Козичаром незабаром рушила під Севлюш і разом із чеськими прикордонниками стримувала натиск ворога протягом кількох годин [13]. Але, як писав потім Яків Голота, чехи чинили опір лише доти, доки їх підрозділи і чиновники не вивезли своє майно. Тоді під Севлюшем був убитий студент учительської семінарії Цьома, родом із Малого Березного Великоберезнянського району [14].

Після цього студенти семінарії вирушили в напрямі Великої Копані. За селом одержали від чеських військ зброю і вранці 15 березня 1939 року зайняли позиції біля насипу залізничної колії, яка з Великої Копані вела до Рокосова. І разом з січовиками, які прибули з Хуста, вони стали до бою з угорськими гонведами на відомому Красному полі. Першу атаку семінаристи відбили, але потім і їм довелося відступати, при цьому загинули два побратими-кулеметники, які прикривали відступ.

Про бої на цьому полі за свіжими слідами розповіли поручник Іван Чучка та семінарист Василь Поштак у книзі «Карпатська Україна в боротьбі» [15]. Іван Чучка вказував, що, коли семінаристи прибули до Великої Копані, він дістав наказ від районного команданта Ковача стримувати наступ ворога на столицю Карпатської України. Для цього відібрав від чеської військової частини, яка прямувала до Хуста, 8 легких кулеметів, 120 рушниць і 50 тисяч набоїв. Оскільки Королево вже було зайнято, 16 березня вранці угорське військо розпочало наступ.

Але з Королева прибула велика група січовиків, і поручник розподілив її на праве й ліве крило для оборони Рокосова та моста через Тису біля Королева, а також вздовж залізниці Велика Копаня–Рокосово. Та сили були нерівні. Ворог обстрілював січовиків із гармат та літаків і поступово став їх оточувати. Тоді Іван Чучка дав наказ відступати в напрямі Хуста.

Високу оцінку битві на Красному полі дала львівська газета «Нова зоря». Вона вказувала, що «не дасться заперечити факту, що під Хустом відбулася велика битва, в якій з обох сторін полягло багато соток вояків. Мимо всієї симпатії до мадярів, не можемо не підкреслити, що український народ (…) хоробро боровся». З приводу цього Микола Веґеш вказував, що «повідомлення про цей бій з’явилися на сторінках газет цілого світу, що викликало величезний резонанс. Симпатії світової громадськості були винятково на боці захисників Карпатської України. Угорщина в очах демократичних країн постала агресором проти молодої української держави [16].

Внаслідок бою на Красному полі угорське військове командування відправило в Будапешт повідомлення про те, що Берегівська група, залишивши Королево, наближається до Хуста [17]. Що в цей час відбулося в Королеві і навколо нього, розповів Юрій Шанта. Зокрема, групі семінариста Михайла Козичара допоміг Михайло Кіштулинець, який працював у Королеві на залізниці. 16 березня 1939 року семінаристи вирушили до залізничного моста на Тисі, де вони стали до бою з угорськими військами, гурт юнаків оточили над Тисою і знищили [18].

А ось що написав зі значними подробицями про цю групу Степан Пап (Пугач): «Дванадцятеро пластунів уступає під Королево на Веряцю. Під вечір займають оборонну позицію. На час затримують мадярську горту… Цілу ніч шаленіє боротьба. Пластуни боронять Королево над Тисою. У першій лінії Козичар із своєю групою. Над ранок 16 березня частина пластунів відступила за Тису… О 10 годині Королево впало. Козичар тяжко поранений. Четверо друзів донесли свого кошового до Веряці. Аж тут раптом мадяри окружили село. Схопили раненого з його побратимами. Зв’язали їм руки і під багнетами повели на Тису. Зв’язані були змушені ще нести свого зраненого друга» [19]. Що відбулося далі, буде сказано пізніше.

Мужньо захищали січовики залізничний і шосейний мости на річці Ріка поблизу Червоної скали. 16 березня в обідню пору після форсування Ріки угорське військо безпосередньо підійшло до Хуста. Його захоплення відображено в статті американського кореспондента «Мадяри зайняли Хуст після бою», надрукованій 17 березня 1939 року в газеті «Нью-Йорк Таймс». Тут сказано, що угорці штурмом взяли о четвертій годині після обіду «цю маленьку столицю Карпатської України і після півторагодинного бою розгромили чеський і український опір. Українські ударні відділи, що мріяли створити українську незалежну державу, і декілька чеських вояків, що вирішили радше боротися, ніж утікати до Румунії, були витіснені у снігом покриті гори, що оточують місто. Їх буде тяжко викинути з їхніх гірських схованок, але втомлені побідоносні мадярські вояки вже готові переслідувати їх завтра» [20].

Про взяття Хуста повідомлялося і у телеграмі угорського військового командування від 16 березня 1939 року. Зокрема, сказано, що Берегівська група просувається й далі, відрядивши вперед у розвідку поїзд по залізничній лінії Хуст–Мараморош-Сиґет [21]. Інша телеграма засвідчила у Солотвині тяжкий бій і те, що командування зафіксувало там «військові казарми, які впродовж трьох годин боронили чеські військові частини та січовики. Багато було вбитих і поранених» [22].

У донесенні за підписом генерала Генріха Верта від 17 березня 1939 року вказувалося, що група підполковника барона Унґара (11 і 14 батальйони), не відчуваючи значного опору ворога, дійшла до Ясіня, наступаючи вздовж румунського кордону [23]. Після окупації всієї території Карпатської України в одній із телеграм зазначалося, що уже 19 березня угорські війська ніде не зустрічалися з чеськими солдатами.
На середньому напрямі з 15 березня 1939 року угорські війська натрапляли на опір чеських підрозділів і січовиків у районах сіл Ґоронди, Чинадійова, Пасіки, а також Сільця, Іршави й Імстичова. Зокрема, в с. Ґоронді група січовиків під командою жандарма М.* перебувала на відстані 50 метрів від демаркаційної лінії. А коли гонведи розпочали наступ, то один кулеметник стримував їх до останнього патрона, а як опинився в калюжі крові, то його змінив сам командант. Але тут вся група оборонців була розбита. Лише кулеметника врятував жандарм-січовик Г. із сусіднього села Страбичова, який закидав ворога гранатами. Тут він організував невелику групу українських жандармів, яка дала ворогу жорстокий бій і затримала його просування до 16 години [24].

Істотні сутички сталися між січовиками й угорськими військами і в районі сіл Чинадійова, Пасіки, а також Сваляви. Після Пасіки січовики підпалили міст через Латорицю і не допустили переходу ним ворога, хоч угорське командування повідомляло, що чеські підрозділи не чинять значного опору проти Мукачівської групи. Тому два угорські батальйони вже прямують із Сваляви через Поляну і Уклин до польського кордону, один піхотний батальйон залізничним транспортом на лінії Свалява–Стрий досяг уже Волівця, а ще один шосейною дорогою через Нижні Верецьки дістався польського кордону [25].

У відгалуженні з Мукачева на Іршаву угорців стримували січовики, яких у селах Лозі, Ільниці, Осою, Колодному вишколював поручник Осип Свобода.

Під час евакуації чехів із Іршави до Хуста він, а також місцевий січовик учитель Г. зажадали передати їм частину своєї зброї. І ті дали січовикам чотири кулемети, гранати та набої. Провідник Г. вирушив із групою січовиків у с. Довге, де теж роззброїв чеський підрозділ. Тепер з’ясовано, що це був учитель Юрій Глеба, який потім, 1944 року, як командир партизанської розвідки в загоні Дюли Усти – Івана Прищепи роззброював угорських гонведів під час визволення краю Червоною армією [26].

Щоб стримати угорців, поручник Свобода організував два ряди оборонної лінії вздовж шосейного шляху: Кив’яжд (Кам’янське) – Сільце – Іршава та узгір’я с. Лози неподалік схрещення доріг із Собатина і населених пунктів Сільце – Іршава. Викопали й окопи. Серед січовиків, які обороняли ці позиції, були й студенти Білецької гімназії.

Активно діяв і четар Н. Романенко. Його група січовиків мала найбільше вогнепальної зброї. Крім 9 ручних кулеметів, він одержав від командира жандармерії 4 ракетні пістолі, 4 міномети, 62 рушниці, 15 пістолетів, 250 ручних гранат, 400 ракет і десятки тисяч набоїв. Його група займала дві позиції на гірському хребті між Сільцем і Ардановом. Вона трималася перед наступом цілих 7 із половиною годин. Але звідси змушена була відступати до Іршави, де продовжила бій до 10 години вечора.

Згодом Н. Романенко дістав наказ із Хуста відступати у напрямі села Білок, де до його групи приєдналися січовики з навколишніх сіл, що становило 69 чоловік. Учитель із с. Лози Василь Галас порадив керівнику січовиків прорватися у напрямі Хуста, а потім до румунського кордону. Дізнавшись, що Хуст уже в руках ворога, Н. Романенко вирішив із підлеглими січовиками зайняти позицію за с. Імстичовом і битися до останнього. Коли його групу 16 березня оточили угорські гонведи, січовики оборонялися справді до останнього патрона [27].

Подібні думки висловив у той час і поручник Осип Свобода: «Йдемо через Імстичово. Тут одержуємо провідника, який перевів нас дальше в гори в напрямі на Кошельово. Йде мені про те, щоб вирватися чимскоріше з Іршавщини і дістатися на Волівщину, а дальше на Гуцульщину» [28].

Але перед цим січовики Іршавщини дали ворогу справжній бій, про що свідчить телеграма угорського командування в Будапешті від 17 березня 1939 року: «Велика група січовиків, – повідомлялося тут, – у районі Іршави, Білок, Довгого. Вони укріпилися на горах, добре озброєні і не пускають угорські військові підрозділи вперед. Тут також потрібна допомога. Упродовж 17 березня угорські військові частини втратили 37 чоловік убитими і 134 пораненими. Противник (тобто січовики. – О. Д.) втратив близько 200 солдатів убитими і понад 400 пораненими. У полон узято близько 300 чоловік» [29].

Про досить активну оборону січовиків і чеських військ вздовж річки Уж від Ужгорода до польського кордону свідчать також повідомлення угорського командування в Будапешт на цьому західному напрямі. Наступаючи 16 березня 1939 року в долині річки Уж, Ужгородська військова група до 12 годин дня дійшла до с. Кам’яниця. У телеграмі сказано, що тут «чехи запекло оборонялися».

А на 16 годину гонведи вже подолали опір чехів і стали наближатися до Перечина. Проте вже 17 березня генерал Верт відзначив, що чеські підрозділи знову вчинили опір біля с. Мирчі Великоберезнянського району. Ба більше, перед своїм відступом чеські військові підрозділи передавали зброю, боєприпаси і обмундирування місцевим січовикам. Тому не випадково, що наступного дня угорські війська стримували вже січовики в сусідньому з Мирчею селі Малому Березному, про це було сказано в тексті телеграми. Та Ужгородська військова група 18 березня біля с. Ужка досягла польського кордону [30].

Таким чином, станом на 18 березня 1939 року вся територія Карпатської України була окупована угорськими військами, які на всіх перевалах дійшли до польського кордону. Але це не означало, що бойові дії з січовиками вже повністю припинилися. Спогади й архівні документи зафіксували тоді в Карпатах і партизанські форми боротьби окремих груп січовиків. Про це, зокрема, йдеться майже в кожній телеграмі в Будапешт угорського військового командування на території окупованого краю.

Так, 17 березня в одній із таких зазначалося: «З партизанською боротьбою нам і надалі треба рахуватися». Там само також було сказано, що, хоч значні сили січовиків стиснуті в районі Іршава – Білки – Довге, але з навколишніх гір вони можуть організовувати напади» [31]. Наступного дня угорські військові не без тривоги повідомляли, що в районі села Ужка на Великоберезнянщині озброєні січовики «своїми нападами ставили під загрозу спокій наших частин» [32].

Наступна інформація підтверджувала наявність партизанських дій у селах Міжгірщини, зокрема в Торуні, Репинному і самому Воловому, і що січовики збираються на розбитих командних пунктах в с. Ясіня на Рахівщині, в долинах біля Хуста та біля селища Перечина [33]. До речі, ці факти були зафіксовані в телеграмі, підписаній генералом Вертом. Як бачимо, станом на 18 березня січовики-партизани чинили опір угорським військам у гірських місцевостях від Ужка на Великоберезнянщині через Перечинщину, Міжгірщину, Хустщину, аж до Гуцульщини.

Варте уваги ще одне повідомлення від 19 березня 1939 року, у якому йдеться, що на території Ужок – Перечин – Нижні Верецьки (тепер Нижні Ворота) зібралося близько трьох тисяч січовиків (здається, число явно перебільшене. – О. Д.), яких угорське командування прагнуло роззброїти. Що це було нелегко, свідчить інформація того ж таки дня, що «нечисленні загони гвардійців «Січі» все ще опираються» [34].

І деякі спогади дають більш конкретні факти партизанської діяльності січовиків. Так, одну групу угорські війська розбили 17 березня 1939 року між Бедевлею і Тячевом, другу – в районі Тересви. У Нересниці на тій же Тячівщині партизани позривали й знищили всю вітальну браму, що поставили тут мадяри і євреї, а також угорські прапори. Таку акцію вони вчинили і в селах Ганичах, Калинах і Дубовому [35].

У роки незалежності України, коли багато архівних матеріалів і книг, виданих українцями діаспори, стали відомими для істориків та громадян краю, не раз виникали запитання про те, чи треба було проливати кров у трагічні березневі дні 1939 року? Відповідь на це може бути лише одна: карпатські січовики вперше в історії захищали від поневолювачів рідну державу – Карпатську Україну, яка проголосила свою незалежність. Вони показали всьому світу, що в ім’я цієї незалежності готові обороняти її до останньої краплі крові. Вони не дали окупантам зайняти її парадним маршем і проявили при цьому мужність і відвагу, хоробрість і непоступливість.

Та тут варто сказати і про розмову Авґустина Волошина, яку він вів із провідником Хорватії Мачеком, надруковану в газеті «Нова заря» 27 серпня 1939 року. Тут, зокрема, записано: «З рештою я був переконаний, – казав Волошин, – що німецька армія прийде мені з поміччю. В іншому випадку, здаючи собі справу з малих сил, що їх я мав до розпорядимости, я ніколи був би не видав такого приказу (ставити опір мадярам)…» Як видно, січовики діяли і за наказом, і за власним сумлінням захищали рідний край.
В унісон цьому героїзму січовиків на Красному полі гордо звучали слова депутата сойму Карпатської України Михайла Бращайка, виголошені ним на одному із засідань: «Хоч які можуть скластися події, хоч який хід може мати історія, але одне є певне, що це є наша земля і буде наша українська земля, і ніколи її український народ не дасть відібрати! (…) Най ворог знає, що він прийде сюди за гостя, а не за пана, бо паном-господарем на цій землі будемо ми – український народ! (…) Не знаю, чи почислені години або дні нашої влади, (…) але дні Карпатської України, ні карпатського народу не є почислені, і як він жив тут тисячу літ, так буде тут жити і за дальших тисячу літ» [36].

Підсумовуючи і аналізуючи зміст усіх використаних документів і матеріалів, спогадів і статей, написаних за свіжими слідами подій, можна точно стверджувати всупереч оцінкам окремих авторів, що чеські війська (прикордонники і піхотинці) 14–15 березня 1939 року на всій демаркаційній лінії і в населених пунктах у глибині території Карпатської України вели досить активні бойові дії разом із січовиками проти навали угорських військ доти, доки не дістали наказу відступати в бік Словаччини та Румунії. Але й після цього зафіксовано немало конкретних фактів, коли вони разом із січовиками стояли в обороні багатьох сіл і міст краю.

Можна також конкретно говорити і про те, що в різних ситуаціях вони передавали січовикам частину своєї зброї – як добровільно, так і примусово. Що стосується втрат січовиків, чеських та угорських військ, то тут подибуємо чимало різних – перебільшених, заокруглених, неточних – цифр як з одного, так і з другого боку. А списки загиблих закарпатських січовиків були зібрані й письменником Василем Ґренджею-Донським [37], істориком Петром Стерчом [38], а також редколегією «Книги пам’яті України: Закарпатська область» [39], у якій подано 134 особи, але це далеко не повні дані. Аналіз як кількості січовиків, так і втрат, потребує окремих скрупульозних досліджень, на що вказують наші вчені [40].

Джерела і література

1. Адам М. Загарбання Закарпаття гортистською Угорщиною в 1938–1939 рр. // Українсько-угорські історичні зв’язки. – Київ: Наукова думка, 1964. – С. 102–103.
2. Венгрия и вторая мировая война. Секретные дипломатические документы из истории кануна и периода войны. – Москва, 1962. – С. 158.
3. Адам М. Вказана праця. – С. 105.
4. Шандор В. Спомини. Т. І. Карпатська Україна, 1938–1939. – Ужгород: Ґражда; Нью-Йорк: Карпатський Союз, 1996. – С. 336.
5. Там само. – С. 338.
6. Стерчо П. Карпато-українська держава. До історії визвольної боротьби карпатських українців у 1919–1939 роках. – Львів: За вільну Україну, 1994. – С. 217.
7. Там само. – С. 218.
8. Книга пам’яті України: Закарпатська область. Т. 2. – Ужгород: Карпати, 1998. – С. 291.
9. Шляхом Жовтня. Боротьба трудящих Закарпаття за соціальне і національне визволення, за возз’єднання з Радянською Україною. Збірник документів. Т. 5. – 1938–1944. – Ужгород: Карпати, 1967. – С. 69.
10. Нариси історії Закарпаття: У 3-х т. – Ужгород: Закарпаття, 1996. – Т. 2. (1918–1945). – С. 331.
11. Заповіт Срібної Землі. Карпатська Україна в боротьбі за незалежність. – Львів: Світ, 2001. – С. 101–102.
12. Фекета І. Професор у спогадах учнів // Срібна Земля. – 2000. – 21 жовтня.
13. Красне поле. Частина І. Про Карпатську Україну. Упорядники Ю. Зейкан,
В. Копейко. – Ужгород: Патент, 1999. – С. 29.
14. Там само. – С. 30.
15. Заповіт Срібної Землі. – С. 113, 115.
16. Веґеш М. Карпатська Україна 1938–1939 років у загальноєвропейському історичному контексті. Т. 2. – Ужгород, 1997. – С. 113; Старий Замок. – 1999. – 11 березня.
17. Книга пам’яті України: Закарпатська область, С. 291.
18. Красне поле. – С. 30.
19. Пластовий альманах з нагоди п’ятдесятиріччя українського пласту на Закарпатті, 1921–1971. – Рим, 1976. – Красне поле. – С. 12.
20. Красне поле. – С. 34.
21. Книга Пам’яті України: Закарпатська область. – С. 294.
22. Там само. – С. 62.
23. Там само. – С. 299.
24. Заповіт Срібної Землі. – С. 104–105.
25. Книга пам’яті України: Закарпатська область. – С. 291, 294.
26. Там само. – С. 60.
27. Красне поле. – С. 26.
28. Заповіт Срібної Землі. – С. 110–111.
29. Книга пам’яті України: Закарпатська область. – С. 60.
30. Там само. – С. 291, 294, 299, 303.
31. Там само. – С. 299.
32. Там само. – С. 303.
33. Там само. – С. 307.
34. Там само. – С. 310, 313.
35. Заповіт Срібної Землі. – С. 169.
36. Шандор В. Спомини. Т. І. Карпатська Україна. 1938–1939. – Ужгород: Ґражда – Нью-Йорк: Карпатський Союз, 1996. – С. 351.
37. Ґренджа-Донський В. Щастя і горе Карпатської України. Щоденник. Твори. Т. 8. – Вашингтон: Видання Карпатського Союзу, 1987. (Укладений ним список загиблих січовиків в області вперше надруковано 18 березня 1992 року в газеті «Закарпатська правда»).
38. Стерчо П. Карпато-українська держава. – С. с. 253–255.
39. Книга пам’яті України: Закарпатська область. – С. 71–78.
40. Офіцинський Р. Політичний розвиток Закарпаття у складі Угорщини (1939–1944). – Київ, 1997. – С. 21–22.

*

Джерело: Довганич Омелян Дмитрович. Карпатська Україна в боротьбі за незалежність: репресії проти її обронців та керівників /Післямова Миколи Вегеша. – Ужгород: Ґражда, 2007. – 140 с.

*