Петро Стерчо: Карпатська Січ і український націоналістичний рух

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ РУХ

Якщо йдеться про початок другої світової війни, то для українського народу розпочалася вона 14 березня 1939 року агресією Німеччини, Мадярщини, Польщі й Італії на існуючу в той час державу українського народу — Карпатську Україну.

Тоді як чехи не вистрелили ані одного набою в обороні своєї державної суверенности проти гітлерівської армії, український нарід зброєю “Карпатської Січі” обороняв тільки що здобуту національно-державну суверенність Карпато-Української Республіки проти збройного наступу мадярської армії з півдня, а польської з півночі, при активній мілітарній допомозі мадярам Італії та морально-дипломатичній підтримці гітлерівської Німеччини.

Без найменшого вагання пішли на фронт боротьби Карпатські Січовики проти агресії чеського генерала Лева Прхали, коли той напередодні рішальних історичних подій у Хусті вже вночі з 13 на 14 березня 1939 року заатакував танками Головну Квартиру “Карпатської Січі”, щоб роззброєнням її прислужитися своїм хлібодавцям, полякам, і виконати бажання Сталіна — змести з лиця землі зародок відновлення Української Суверенної Соборної Держави. Бож грізним видавалося тоді кинене міністром Юліяном Реваєм гасло, що “цим разом для українського народу сонце сходить із заходу”. Не завагалися ні на мить Карпатські Січовики піти в “кривавий бій” і чергової ночі, коли-то мадярська армія на всій лінії кордону розгорнула генеральний наступ на територію тоді вже проголошеної Батьком Волошином суверенної Карпато- Української Республіки. Майже без зброї, але з палким горінням сердець ішли Карпатські Січовики “боронити нарід свій”. Було це вже вранці 15 березня 1939 р.

Ідейна готовість Карпатських Січовиків і їх пролита кров в обороні тількищо здобутої національно-державної суверенности бодай частини українського народу дали змогу карпатським українцям завершити процес формування суверенної Карпато-Української Республіки. Відомо ж бо, що процес цей розпочато — після довголітньої боротьби — на початку жовтня 1938 року створенням автономного уряду країни, що в листопаді оформилася конституційно як сфедерована держава з власним урядом, на чолі з прем’єром монс. д-ром Августином Волошином і міністрами Юліяном Реваєм та Едмундом Бачинським. Всенаціональне волевиявлення осягне но дня 12 лютого 1939 р. у всенародніх загальних , рівних , безпосередніх і таємних виборах до першого Сойму Карпатської України, в яких на лісту Українського Національного Об’єднання віддано 93% голосів. Вибори ці пройшли у всеукраїнському соборницькому дусі, в якому-то дусі вибрані посли до Сойму затвердили на своїй Сесії, під головуванням проф. Августина Штефана, суверенність Карпато-Української Республіки, що її проголосив прем’єр Августин Волошин уже попереднього дня, тобто 14 березня 1939 р. Сойм вибрав Августина Волошина першим Президентом Республіки, а президент у свою чергу іменував Уряд суверенної Карпато-Української Республіки, на чолі з Юліяном Реваєм.

Тільки духова готовість, тільки непохитна віра в правоту ідеї національно- державної самостійности й соборности українського народу й тільки абсолютна готовість боронити національну честь дали відвагу Карпатським Січовикам стати на фронтах проти наступаючого ворога, а провідним діячам державного й політичного життя вповні завершити формування суверенної держави українського народу на південних схилах Карпат. Виконали вони своє історичне призначення без найменшої плями й назавжди зберегли національну честь українського народу чистою немов білосніжна лілея.

Не тільки українці під різними окупаціями та у вільному світі подивляли поставу державних діячів Карпатської України та її збройної сили “Карпатської Січі”, але з подивом висловслювалася про цю героїчну поставу світова преса, а навіть преса самих афесорів на Карпатську Україну та інших ворогів українського народу.

* * *

Не сліз, не ридань, не прокльонів,
Не дряхлости кволих старців!
Нам треба сотень, батальйонів,
Нам треба залізних борців!

В дусі вище цитованої поеми К. Вагилевича формувалася духовість Карпатських Січовиків. Січовий композитор уклав до неї маршову мелодію, — і стала вона одною з найпопулярніших маршових пісень “Карпатської Січі”. Карпатські Січовики здавали собі справу з того, що на прошаків дивляться з погордою, а на нарікайлів з презирством. Вони знали, що державне будівництво не базується лише на політичній філософії та соціяльно-економічній доктрині. До них ще потрібно Божої помочі, але й розуміли те, що національну свободу треба здобувати та її боронити “кров’ю та залізом”. Тому-то й потрібно “сотень, батальйонів… залізних борців”.

Вже в Ужгороді й Мукачеві скандували тисячні маніфестанти в жовтні та листопаді 1938 р. “Закарпаття не дамо! Краще згинем за свободу, аніж підем у ярмо!” Не диво, бо в проводі цих маніфестантів були тоді члени Української Національної Оборони, що її створили представники української націоналістичної молоді для оборони своєї батьківщини проти наступу мадярських терористів з півдня, а польських бандитів з півночі. Ці фактичні основоположники “Карпатської Січі” у своїй більшості виховались на твердому принципі “Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї!”. До всіх доходила героїка Святославової лицарськости “Здобудеш, або вдома не будеш!”

Коротко кажучи, Організація Національної Оборони “Карпатська Січ” була наскрізь пройнята ідеологією українського націоналізму і тогочасним духом боротьби за визволення українського народу з-під московсько-большевицької безприкладної народовбивчої тиранії, з-під польської поліційної диктатури, як і з-під дрібно-імперіялістичних режимів чеського й румунського панування на українських землях. Історичні події на переломі 1938-1939 років висунули всеукраїнське питання на міжнародню дипломатичну арену почерез боротьбу карпатських українців за свободу й українські націоналісти з усіх земель Соборної України та вільного світу поспішили подати допоміжню руку колишньому “раненому братові” в надії, що тоді Сонце України таки зійде із заходу. Тож у дусі всеукраїнської соборности проходило будівництво Карпато- Української Держави, в тому самому дусі й діяла “Карпатська Січ”.

В організуванні збройної сили Карпатської України дали почин молоді українські націоналісти в Ужгороді, уродженці Закарпаття. Ще перед здобуттям автономії Закарпаття провідні члени молодіжньої групи в Першій Центральній Українській Народній Раді в Ужгороді, зокрема Степан Росоха, Іван Рогач та Василь Івановчик, рішають створити оборонне рам’я народу, щоб захистити провідних діячів українського політичного життя від чужонаціонального терору та стати в обороні кордонів рідного краю перед нападами мадярських і польських терористів. Дня 4 вересня 1938 р. в Ужгороді засновано напівмілітарну організацію з правом носити зброю п. н. “Українська Національна Оборона”, мережу якої розгорнено негайно по всьому Закарпатті. Як сказано в комунікаті в “Новій Свободі” з 7 вересня 1938 р. ціллю У НОборони було “об’єднання української молоді та молодих духом людей для оборони українських природних прав і спільного наступу на ворожі позиції серед українського населення”. До проводу У НОборони, крім вище названих, увійшли ще Дмитро Клемпуш, Юрій Шпилька, Іван Коперльос, о.Юрій Станинець, Василь Щадей, Лука Чешок і Василь Деха. Спершу чехи були насторожені проти УНОборони й у цій ситуації з їх рук упав Юрко Купчик у Королеві над Тисою, але згодом відносини змінилися і на кордоні в боротьбі з мадярськими терористами гине перший Січовик Андрій Риган.

По втраті Ужгороду, Мукачева й Берегова, через віденський арбітраж з 2 листопада 1938 р. Ріббентропа й Чіяна, Українську Національну Оборону в Хусті переіменовано на Організацію Національної Оборони “Карпатська Січ”. На чолі Головної Команди став Дмитро Клемпуш, його заступником був Іван Роман, писарем — Іван Рогач, зв’язковим старшиною з Урядом та референтом ідеологічного виховання став д-р Степан Росоха. Згодом до Хусту почали приїздити українці з-під усіх займанщин України, щоб включитися в працю державного будівництва в Карпатській Україні. Полк. Михайло Гузар- Колодзінський стає в “Карпастькій Січі” шефом штабу, а його товариш Зенон Коссак, там же його адьютантом. Приїжджає до Хусту й Олег Ольжич- Кандиба, Микола Чирський, Михайло Михалевич, Ярослав Оршан- Чемеринський, Свген Врецьона, Остап Волинський, Роман Шухевич і інші відомі українські націоналісти. Всі вони включилися в ідеологічно-виховну та військово-вишкільну роботу в “Карпатській Січі” , щоб допомогти закарпатським уродженцям якнайкраще виконати призначене їм історією завдання супроти українського народу.

Згодом приїздив на Карпатську Україну також Ярослав Барановський, тодішній секретар Проводу Українських Націоналістів, а до “Карпатської Січі” зокрема ген. Віктор Курманович. В той спосіб “Карпатська Січ” дуже тісно була пов’язана з організованим Українським Націоналістичним Рухом.

* * *

Будапешт, Москва й Варшава
Вже дрожать зі страху від нас:
Пірвем пута і кайдани, тьму неволі озорим,
Щоб засяло ясне сонце й усміхнулась доля всім.
(Марш “Карпатської Січі”)

Найрішучіше та найрадикальніше виступила на арену боротьби за державність у Карпатській Україні Теренова Екзекутива Організації Українських Націоналістів. У той час як у вересні 1938 р. провідні політики українського національно-державного відродження Карпатської України вели переговори на внутрішньо-українському відтинку для осягнення повної консолідації всіх українських сил з одного боку, а в напрямі знайдення модусу вівенді з карпато-українськими москвофілами, з другого боку, а назовні вели вони переговори з чехами в справі введення територіяльної автономії, то українські націоналісти вже тоді висунули домагання повної самостійности для Карпатської України. Тоді-то розкинено по всій території Карпатської України відозву Екзекутиви ОУН, в якій сказано:

НАДХОДИТЬ ВЕЛИКИЙ ЧАС! ЗАКАРПАТТЯ МУСИТЬ СТАТИ САМОСТІЙНОЮ УКРАЇНСЬКОЮ ДЕРЖАВОЮ/ ВОНО МУСИТЬ СТАТИ ЗАРОДКОМ ОДНОЇ ВЕЛИКОЇ САМОСТІЙНОЇ СОБОРНОЇ ДЕРЖАВИ ВІД ПОПРАДУІ ТА ТРІВАЖДО КА СПІЙСЬКОГО МОРЯ І ГІР КАВКАЗУ!

Стати цим зародком мусить бути для нас найбільшою честю! Ми будемо горді, ьцо якраз ми перші будемо тими, що зачнуть відбудовувати Українську Державу! Що ми поможемо нашим братам скинути московське, польське й румунське ярмо! В цій відбудові по може нам тільки єдність народу, велика віра в свої сили й віра в те, що Бог призначив нас повести свій нарід до Волі!

В тому самому дусі, Другий Конгрес Українських Націоналістів Злучених Держав Америки, Канади й Південної Америки, що відбувся 4 вересня 1938р. в Нюарку, Н. Дж. , висловив своє домагання до тогочасних чільних політиків світу ідентичною телеграмою, в якій м. ін. було сказано:

“Конгрес домагається створення незалежної Закарпатської Української Держави, яка у слушному часі зіллється з цілою Суверенною й Соборною Українською Державою.
Закарпатські українці та ціла українська нація будуть боротися проти кожного, хто піднесе руку проти цієї української території.”

Тодішній орган ОДВУ, тижневик “Націоналіст”, що виходив у Нью4Іорку під редакцією Вололимира Душника, помістив ряд статтей у дусі повищої тези. Подібні резолюції проголосив також Восьмий З’їзд Організації Державного Відродження України 5 вересня в Нюарку, Н. Дж., а також Всенародне Віче в Обороні Закарпаття в Нью-Йорку дня 9 жовтня 1938, під проводом Андрія Костя, як голови, та Юрія Габоди, як секретаря. Подібні домагання висували американські й канадські українці майже всіх місцевостей.

Саме в часі великих історичних змін у серці Европиущя 14 жовтня 1938 року, проголошено офіційно, що по смерти полк. Євгена Коновальця з руки московсько-большевицького агента, пост Голови Проводу Українських Націоналістів перебрав з волі покійного першого Голови ПУН його найближчий співробітник з часів Українських Визвольних Змагань 1917-1920 рр. — полк. Андрій Мельник. А вже 20 жовтня 1938 р. Українська Пресова Служба з Женеви подала через віденську радіовисильню такий комунікат:

ПОЛКОВНИК АНДРІЙ МЕЛЬНИК, ГОЛОВА ПРОВОДУ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ І ВОЖДЬ НАЦІОНАЛІСТИЧНОГО РУХУ, ЯК НАЙПОВНІШОГО ВИЯВУ СОБОРНОГО УКРАЇНСТВА, ЗАКЛИКАЄ ВСІХ УКРАЇНЦІВ СТАТИ СУЦІЛЬНОЮ ЛАВОЮ НА СЛУЖБУ НАЦІЇ Й ЗОКРЕМА БУТИ ГОТОВИМИ ПІД СУЧАСНУ ПОРУ КИНУТИ МАКСІМУМ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕНЕРҐІЇ ДЛЯ СКРІПЛЕННЯ СИЛ У БОРОТЬБІ ЗА УКРАЇНСЬКУ КАРПАТСЬКУ ДЕРЖАВУ.

Одночасно з цим закликом стали напливати в ряди Української Національної Оборони до Ужгороду й Мукачева українці з Галичини та інших земель Соборної України. В країнах вільного світу, зокрема в Америці, Канаді, Великобрітанії, Франції і ін., українські громадські організації розгорнули широку оборонну акцію проти мадярсько-польського забору Карпатської України, що й увінчалося до деякої міри успіхом. Саме 27 жовтня 1938 р. українці перебрали вповні керму державним життям автономної Підкарпатської Руси, бо на чолі уряду став о. Августин Волошин, а другим міністром залишився Юліян Ревай. Залишився також членом уряду Едмунд Бачинський, рішучий оборонець автономної Карпато-Української Держави проти мадярсько-польських намагань окупувати її.

Але ще не встигли як слід пролунати голоси радости з приводу пребрання всієї влади в Карпатській Україні українськими державними діячами, як наступив черговий удар: втрата города легендарного князя Лаборця, Ужгороду, та столиці подільського князя Федора Коріятовича, Мукачева, враз із Береговом і околицями у висліді віденського рішення Чіяна й Ріббентропа. Для оборони інтересів Карпатської України поїхав до Відня не лише прем’єр Августин Волошин, але й представники американських українців, на чолі з д- ром Лукою Мишугою, як теж діячі Організації Українських Націоналістів з різних країн Европи. Втрата Ужгорода, Мукачева й Берегова з околицями, очевидно, була великим ударом, була “зраненням живого тіла нашої Батьківщини,” як казав прем’єр Августин Волошин, але одночасно й запевняв він, що ця втрата “не захитає нашого твердого рішення сповнити історичне завдання.”

Все ж, молода українська дипломатія, хоч і без належного досвіду, здобула у Відні поважну перемогу. Вона захистила саме існування Карпато-Української Держави, якої центр перенесено з Ужгороду до історичного Хусту, де 21 січня 1919 р. урочисто проголошено було злуку Закарпаття з Українською Народною Республікою. В тому ж самому соборницькому дусі закипіло державне будівництво пізною осінню 1938 р.

Займаючи становище до віденського арбітражу, Націоналістична Пресова Служба вже 3 листопада 1938 р. засудила віддачу Ужгорода й Мукачева мадярам як насильство, тому “з цим актом несправедливости українська нація ніколи не погодиться”, а тому ці міста мусять скоро повернутися до України. В дальшому НПС продовжувала:

“Українська нація і Карпато-Українська Держава сьогодні не мають змоги активно спротивитися накиненій їй чужій волі, але вся дальша будова нашої державної сили на Закарпатті буде йти під кругом соборницьких ідеалів, які включають і скоре здобуття Ужгороду й Мукачева.

Найближчий час мусить принести на Закарпатті ПОВНУ ДЕРЖАВНУ САМОСТІЙНІСТЬ. Українська нація вірить, що теперішній уряд Карпатської України свідомий завдань, які на ньому тяжать. І тому в цій вірі ВИСКАЗУЄМО УРЯДОВІ ПРЕМ’ЄРА А.ВОЛОШИНА НАШЕ ДОВІР’Я Й ГОТОВІСТЬ АКТИВНОЇ ДОПОМОГИ.

…Політична й військова сила Карпатської України є першою передумовою її дальшого історично-творчого існування. Цю силу можуть зорганізувати й зорганізують тільки українські націоналісти, що виказали за останні тижні стільки гарячого активізму й невгнутої енергії!”

За цими словними заявами пішли й діла! Вже при евакуації Уряду Карпатської України з Ужгороду до Хусту активно допомагали карпатським українцям і уродженці інших земель Соборної України, а зокрема свіжо прибулі галичани. В Хусті негайно вступили вони до “Карпатської Січі”, що була створена на базі Української Національної Оборони. На територію Карпатської України виїхало багато карпатських українців із територій, що їх окупували мадярські війська 10 листопада 1938 р. Тут вони включилися в конструктивну працю, а її було багато.

В новій столиці Карпатської України, Хусті, вже 14 листопада опубліковано широкий плян розбудови адміністрації та господарства. В першу чергу заповіджено розбудову столиці країни Хусту та доріг, що були попереривані мадярським забором території. Зреорганізовано публічну адміністрацію та наладнано навчання в школах. Приступлено до організації експортівки у Великому Березному та університету в Хусті, але наголос покладено на наладнання нормального торговельного життя і постачання населення харчовими продуктами та іншими продуктами першої потреби.

Переорганізовано міську адміністрацію Хусту, на чолі з старостою Ґуляничем, і зукраїнізовано міську поліцію, під командою Юрка Белея. Поруч урядових будинків, центром політичного життя і далі залишилася Українська Народна Рада Карпатської України, а ідейно-політичного виховання та військового вишколу — “Карпатська Січ”. Розвагове життя скупчилося у “Січовій Гостинниці,” а літературно-мистецьке в “Говерлі”. Всіми люблений театр українських учителів “Нова Сцена” став напів-офіційним театром Карпатської України, але одночасно на село несла розвагу враз із національно-політичним вихованням “Летюча Естрада” Миколи Мирського й інших мистців-січовиків.

* * *

Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України!”
(М. Міхновський)

Тиждень по перенесенні столиці Карпатської України до Хусту, тогочасний напівофіціоз “Нова Свобода” інформувала вже 17 листопада 1938 р., що “Під ч 372738 затвердило Міністерство Внутрішніх Справ нашої держави статут Організації Національної Оборони “Карпатська Січ” з осідком у Хусті й обсягом діяльности на ціле Підкарпаття з правом носити однострій та зброю!’ Там же визначено мету ОНОКСтак:”оборона наших державних і національних інтересів та плекання оборонного духа в нашому громадянстві, поборювання ворожої нам пропаґанди та всестороння підтримка нашого уряду, зокрема втримання ладу й безпеки: Коли це сухе й офіційне повідомлення друковано в “Новій Свободі”, на чолі Міністерства Внутрішніх Справ ще стояв Едмунд Бачинський, а назва країни все ще була “Підкарпатська Русь” у всіх урядових документах, хоч прем’єр Августин Волошин і почав неофіційно вживати назви “Карпаїська Україна” вже в першому своєму зверненні до американських українців з дня 2 листопада 1938 р.Але в приміщеннях майбутньої Головної Квартири “Карпатської Січі “при Румунській вул. 647 вже закипіло немов у вулику і з будинку вже повівав поруч державного синьо-жовтого також прапор “Карпатської Січі” — на темно-синьому полотнищі золотий тризуб з мечем. Туди, мов орли, почали злітатися палаючі бажанням розбудувати новітню збройну силу українського народу найкращі сини, проломлюючи ворожі кордони окупантів розчетвертованої України.

На вулицях найновішої столиці України, Хусту, появилися уніформовані відділи “Карпатської Січі”. Уніформи їхні сіро-сині, на мазепинці січова відзнака також з тризубом з мечем.Особистий секретар прем’єра Карпатської України, монс. д-ра Августина Волошина, і всі його помічники в будинку президії влади також в уніформах “Карпатської Січі”. Це колишній теолог Іван Рогач, член Головної Команди “Карпатської Січі”, диспонує часом і календарем Батька Волошина, а йому допомагає колишній семінарист Михайло Малюк з товаришами, — також в одностроях “Карпатської Січі”. Під кінець листопада появилися також і жінки в уніформах “Карпатської Січі”, під проводом Степанії Тисовської. Мережа відділів “Карпастької Січі” розвинулася миттю в усіх містечках і селах Карпатської України. Здаючи собі справу з того, що на сторожі українського права може стояти тільки український вояк, організаційна праця пішла під гаслом “Карпатська Січ” — лад і порядок Карпатської України”. Всі заклики вступати в ряди “Карпатської Січі” пригадували, що “Наша сила в нас самих!”

Після унешкідливлення мадярсько-польсько-італійського пляну захопити силою Карпатську Україну в празник св. Михаїла, тобто 21 листопада 1938 р., та після прийняття Конституційного Закону Карпатської України як сфедерованої держави з Чехією й Словаччиною з 22 листопада 1938 р. парляментом федерації, орган “Карпатської Січі”, тижневик “Наступ”, під редакцією д-ра Степана Росохи, м. і., писав:

“…дивимося на нинішню важну хвилину не тільки з погляду нових конституційних параграфів, а з погляду століть, з історичного становища. Відчуймо всю переломовість хвилини! Подумаймо, як дивилися б на наші дні наші прадіди і як дивитися будуть на них наші нащадки… Тож творім, і творім якнайбільше самі, бо коли будуть творити за нас другі, не наберемося скоро володарського духа, якого нам треба. А на сторожі наших нових прав поставмо свідомість нашого основного історичного права: бути справжніми панами нашої землі!”

Тижневик “Наступ”, що був речником української націоналістичної думки в Хусті, ясно ствердив, що не вистарчає конституційного закону, а треба власних сил народу, щоб закріпити справжню державну незалежність. Тому-то й пише далі “Наступ”, що “найгіршим для нашої молодої держави було б звести закон її життя й росту до торгів за параграфи…” “Боротися — ось єдиний можливий клич! Бути борцями, а не купцями й урядничими мертвими душами. Відкликатися до героїчних струн душі нашого народу, а не тільки до його шлунка! Ясним поглядом уміти оцінити кожного нашого ближчого й дальшого сусіда, теперішнього або майбутнього союзника чи противника і на ніщо в житті не замикати очей! Сильних людей нам треба!” Людей, “що вірять у власні сили і сили народу та розгортають ті сили ясним ставленням мети боротьби. Що з чужими ставлять себе нарівні або вище і не дають нікому баламутити себе пустими обіцянками!”. Це ясна осторога проти того галасу, що його створила міжнародня преса довкола Українського Визвольного Руху, з одного боку, а пов’язування його з гітлерівськими плянами “дранку нах остен” з другого.

В першій відозві до “Народу Карпатської України”, що її розповсюднила в половині листопада 1938 р. Головна Команда “Карпатської Січі” для вербування членів, читаємо:

“Важлива година, яку переживаємо, вимагає від нас великих зусиль, щоб ми стали панами своєї Землі, щоб не зрадили славних заповітів нашого минулого і сповнили їх перед будучим! Не сміємо проспати того світанку свободи, що до нас завітав! Наш нарід довго терпів неволю і нужду, довго нас зневажали й наживалися нашим коштом. Тепер кажемо всім ворогам нашої свободи і щастя:

НАСТАВ НОВИЙ ЧАС! НАС НЕ СПИНИТЬ ТЕПЕР НІЩО У ДАЛЬШІЙ БОРОТЬБІ ЗА РІДНИЙ КРАЙ, ЗА КРАЩУ ДОЛЮ НАРОДУ!

…Хоронити мусимо національні й державні інтереси нашої держави, мусимо стати сильні й здібні оборонитися перед ворогами! Наш законний Уряд мусимо підперти всіми силами й постояти за Його правами!

Сильні будемо тоді, коли не будемо стояти з голими руками проти ворогів і коли наш нарід перестане бути нуждарем, а буде мати забезпечене людське життя!

Оснували ми Організацію Народної Оборони “Карпатська Січ”, яка виписала на своєму прапорі такі кличі: ЗА ВЛАДУ НАРОДУ! ЗА ПРАЦЮ Й ХЛІБ! ЗА ЛАД І ДОБРОБУТ!

Згадані кличі “Карпатська Січ” послідовно здійснювала. Нема найменшого сумніву в тому, що наявність уніформованих Карпастьких Січовиків у столичному Хусті надавала цьому містові характеру столиці української держави. Гасло “За владу народу!” Карпатські Січовики голосили в противагу намаганням усяких чужих чинників умішуватися в державні справи. Коли 1 грудня 1938 р. прийшла нова реконструкція уряду Карпатської України, з якого тоді вибув Едмунд Бачинський, то “Карпатська Січ” негайно влаштувала маніфестацію, бо відчувалося в повітрі, що чехи починають нову затію. Безпосередні відносини, поміж “Карпатською Січчю” та прем’єром Августином Волошином затіснилися — дня 3 січня 1939 року. Батько Волошин перейняв протекторат над “Карпатською Січчю”. При тій нагоді прем’єр недвозначно сказав:

“На вас, Січовики, дивиться молода наша держава з гордістю й вірою, що ви завжди станете на її поклик. Доложу всіх зусиль, щоб ваша організація мала справжній військовий характер”

Коли 17 січня 1938 р. чехи намагалися накинути Карпатській Україні ген. Лева Прхалу, як міністра в уряді монс. д-ра Августина Волошина, то “Карпастька Січ” негайно зорганізувала масові протести по всій території Карпатської України. В Хусті виступив м. ін. брат Головного Коменданта “Карпатської Січі” Василь Клемпуш, і заявив:

“Чехи нас обдурили. Ми зуміємо оборонити нашу честь, нашу владу!… Наша кров, наші тверді руки, наш український дух, що довгі століття вмів воювати, наша сокира, коса, буде відповіддю на провокацію, на перфідію. Всі до зброї, всі станемо в обороні незалежности України!”

Маніфестанти перейшли з-під Січової Гостинниці вулицями столиці до будинку Президії Уряду, де прем’єр Августин Волошин, у приявності найвищих членів його адміністрації та Головної Команди “Карпатської Січі” , прийняв присягу Карпатських Січовиків, що її провів Кошовий Василь Тацинець:

“У ВСЯКІЙ ХВИЛИНІ НАШОЇ БОРОТЬБИ СТОЇМО ЗА САМОСТІЙНІСТЬ І СОБОРНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ. МИ СТОЇМО ВІРНО ПРИ БОЦІ НАШОГО ЛЮБОГО БАТЬКА ПРЕМ’ЄРА І ПРИСЯГАЄМО: КРОВ І ЖИТТЯ НАШЕ ВІДДАМО ЗА ВОЛЮ І САМОСТІЙНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ. НЕ БУДЕМО ЗНАТИ ВІДПОЧИНКУ АЖ ДО ПОБІДНОГО КІНЦЯ. НА ПРИКАЗ ДО БОРОТЬБИ МИ СТАНЕМО ВСІ ВІРНІ ТОБІ, БАТЬКУ, І УКРАЇНСЬКІЙ НАЦІЇ. ТАК НАМ, БОЖЕ, ДОПОМОЖИ!

Присягу цю дотримали обидві сторони. Василь Тацинець поляг на чолі свого Відділу “Карпатської Січі”в боротьбі на фронті з рук наступаючого мадярського наїзника, а Батько Волошин віддав своє життя на жертівнику Батьківщини в Лефортовській тюрмі Москви під час бестіяльних тортур московсько-большевицьких катів у липні 1945 р.

Своє гасло “За владу народу!” Карпатські Січовики здійснювали активною участю в підготові до виборів до першого Сойму Карпатської України, що відбулися в неділю, 12 лютого 1939 р. Члени “Летючої Естради”не поминали ані найбільш забутого села в Карпатській Україні, щоб своїм мистецьким словом ще більше загріти серця звільненого з кайдан неволі народу й закріпити в ньому національну гордість, яку вороги присипляли впродовж сторіч. Це вони, Карпастькі Січовики, розпалювали напередодні виборів, у суботу ввечері, “вогні свободи” на верхів’ях кожної гори й кожного горба південних схилів Карпатських гір. І воля народу була здійснена: справжня народня влада була вибрана, на чолі з Батьком Волошином, Юліяном Реваєм, Августином Штефаном, братами Бращайками й іншими вірними синами свого народу.

Своє друге гасло “За працю й хліб!” Карпатські Січовики, як державні будівничі, також послідовно переводили в життя. Сформовані робітничі сотні розбудовували попереривані окупантами шляхи, щоб уможливити постачання харчів і інших продуктів першої потреби вантажними автами, бо велика частина
південної залізниці була в мадярських руках. Вони розбудовували столицю країни, Хуст; вони утримували їдальні, книгарні й інші підприємства, необхідні для життя країни. Вони опікувалися автобусним рухом, не тільки як сторожі громадського порядку, але і як водії автобусів. Були вони свідомі того, що нормальне функціонування державного життя мусить охоплювати прерізні його ділянки господарства, культури, шкільництва, релігії…

З цього всього випливало їх чергове гасло “За лад і добробут!”, знаючи, що годі мати добробут без ладу, а лад без добробуту. Наголос ставили вони на добробут усього народу, а не вибраної верстви чи групи, бо сама суть українського націоналізму — в забезпеченні всестороннього добробуту всієї нації, як цілости, й вільної одиниці в ній.

* * *

Здобудеш Українську Державу Або згинеш у боротьбі за Неї…

Як уже дуло сказано вище, та як виходить із самого змісту життя і діяльности “Карпатської Січі”, від самих початків стояла вона в тісному взаємовідношенні з Організацією Українських Націоналістів. Але Другий Крайовий З’їзд “Карпатської Січі” в Хусті в дні 19 лютого 1938 р. вирішив формально зафіксувати цю взаємопов’язаність. З одного боку, почесним гостем на З’їзді був ген. Віктор Курманович від Проводу Українських Націоналістів, а з другого боку 10.000 учасників прийняло постанову ч. І такого змісту:
Спираючися на традиції ІІ-го З’їзду народовецької молоді в Мукачеві в липні 1934 р. та першого З’їзду Січей в жовтні 1938 року, “Карпатська Січ” твердо стоїть на фунті ідеології, програми й організаційних принципів Українського Націоналістичного Руху.

В дальших двадцатьох точках резолюції, З’їзд наголосив готовість обороняти суверенні права Карпато-Української Держави, для чого потрібно Карпатським Січовикам відповідного озброєння^ та повної українізації жандармерії, пограничної сторожі і т. п. Для внутрішньої підготови, З’їзд у т. 20- ій резолюцій доручив “…всім відділам якнай^рунтовніше поставити справу військового вишколу членства та передвоєнного виховання молоді в Пласті, впоюючи в своїх членів бойові прикмети й воєнні чесноти Української Нації, богобоязливість, хоробрість, самопоставу, відвагу, мужність, лицарськість, послух зверхникам та товариськість.”

Такими-то шляхетними прикметами були озброєні Карпатські Січовики, коли вирушали в березневі дні “боронити нарід свій”. На жаль, “Карпатська Січ” зброї мала дуже мало. Як пізніше виявлено, перше озброєння дістала “Карпатська Січ” таки від Організації Українських Націоналістів підпільним шляхом. Не озброєно “Карпатської Січі” в листопадових днях 1938 р., коли чехи щойно збирали свої сили по втраті Судетів і багато з них виявляло щире відношення до українців, а згодом наступили подвійні труднощі.

Противники українських націоналістів постійно “остерігали” членів Уряду Карпатської України проти… небезпеки з боку “Карпатської Січі”. Як пізніше виявилося, аж тричі роблено доноси немов би Карпатські Січовики підготовляли переворот, “пуч”, проти уряду прем’єра Августина Волошина. Ці доноси насторожували деяких членів уряду до тієї міри, що штабові старшини “Карпатської Січі” були змушені відвідати прем’єра А. Волошина й міністра Юліяна Ревая, щоб запротестувати проти цих інтриї1, вважаючи це для себе найбільшою образою. Оба міністри заявили, що мають повне довір’я до старшин “Карпатської Січі” , але раз клин вбито, то попередній стан нарушено. До речі, гетьманські кола з гордістю признавалися до цього діла в спеціяльно виданому “комунікаті” вже по березневій траґедії в Празі. Слід відмітити, що так як українські патріоти не могли спокійно думати про творців “варшавського договору”, так і карпатські українці та й усі українські націоналісти не могли простити гетьманові Павлові Скоропадському не тільки його проголошення федерації з Росією, але й зокрема дуже чулого в тому часі й місці його “відступлення Карпатської Руси” Мадярщині 1929 р.

Як тільки рішили чехи притлумити карпато-українську державність, щоб заспокоїти московських большевиків і польських загарбників українських земель, справа озброєння “Карпатської Січі” значно погіршилася. Таж, чехи саме й присилали русофільсько-полонофільського генерала Прхалу до Хусту, щоб той здушив розвиток “Карпатської Січі”. Маючи до диспозиції регулярну армію, той готов був кожночасно цілковито роззброїти “Карпатську Січ” і знищити її.

І, врешті, багато говорилося, а ще й більше писалося тоді й по війні про німецьку участь у вишколі “Карпатської Січі”. Сьогодні вже удокументовано, що все це були вигадки закордонних журналістів. Недвозначно заперечив яку- небудь німецьку допомогу д-р Степан Росоха в офіційному органі “Карпатської Січі”, тижневику “Наступ”, аж двічі, вже в числі з 11 грудня 1938 року, а потім поновно в числі з 16 лютого 1939 р. Правдою є, що аж два рази їздили посередники до Німеччини, щоб там закупити зброю, а не дістати її даром, але обидві місії не добились нічого. Отже, не диво, що “Наступ” з 16 лютого 1939 року остергіав проти безпідставного враження, немов би існувала “тісніша приязнь між Німеччиною і Карпатською Україною” й продовжував, що “про це можуть горлати скільки хочуть різні наші вороги…”

Отже, в рішальну хвилину, найслабшим місцем “Карпатської Січі” був брак зброї. Озброєння хустських Січовиків вночі з 13 на 14 березня 1939 р. з наказу самого прем’єра Августина Волошина дало формальну притоку ген. Леву Прхалі заатакувати всі частини “Карпатської Січі” танками, скорострілами, бомбами й артилерією, хоч діялося це вже тоді, коли доля його батьківщини була в Берліні вирішена й припечатана. Для оборони рідної держави в історичні березневі дні мусілн Карпастькі Січовики здобувати зброю від чехів силою.

Піврічне існування автономної Карпато-Української Держави, а зокрема інтенсивна національно-виховна праця серед широких мас населення дала тривалі наслідки. В рядах “Карпатської Січі” обороняли оцей “зародок майбутньої Суверенної Соборної Української Держави” перед агресією ворогів сини всіх земель Соборної України. А сини й доні південних схилів Карпат органічно відчули, що

Ми всі й завжди одні, одні
В Карпатській Україні,
В Києві, в Буковині,
У Пряшеві, Галичині,
Ніхто не зможе нас
Розбити в грізний час.
(А. Патрус)

* * *

Після історичних, хоч і трагічних, Березневих Днів у Карпатській Україні, Голова Проводу Українських Націоналістів полк. Андрій Мельник видав таке звернення:

УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛІСТИ!

15 березня 1939 року сойм Карпатської України проголосив свою державність. Ледве пролунало речення, що во віки золотими буквами вписалося в історію Соборної України, як через границі Української Карпатської Держави вдерлися наїздом мадярські війська. їм негайно ставлять чоло українські націоналісти — КАРПАТСЬКА СІЧ. Почався нерівний змаг. Білим трупом героїв укрилася рідна земля. Кров’ю їхньою святою зросилася вона й глибоко впилася в серця всіх українців. Та хоча сповнила їх болем великим, проте ще могутнішу за біль та гордість защепила віру й надію, що є в Україні борці, яким честь нації вища за все земське.

Нація, яка має таких синів, що майже голіруч без належного військового вишколу протиставилися наїзникові рідної землі, є вічною і безсмертною. Остаточна перемога завжди мусить бути й буде її, перемога соборної національної ідеї. Не радітиме наїзник українською землею, бо повік не погасне смолоскип ідеї визволення, заткнений на верхах карпатських гір.

Боротьба наша йде далі з усіми окупантами українських земель і остаточна мета — Соборна Українська Держава Київа, Львова, Ужгороду, Хусту й Чернівців.

Тому горі чола! З великого болю родиться нове життя. Як смерть Вождя Євгена Коновальця, так героїчна боротьба КАРПАТСЬКОЇ СІЧІ в один непоборний моноліт закує і зцементує наші лави, щоб ще міцніше єдиним національно-революційним фронтом вдарити на окупантів української землі. Все, що було можливим, було зроблено, щоб вдержати Карпатську Українську Державу.

Мимо хвилевої ворожої перемоги, жертвенна боротьба націоналістів КАРПАТСЬКОЇ СІЧІ створила незмірну пошану серед народів усього світу до боротьби української нації за її ідеал незалежности й соборности. Чин Карпатської України потвердив цю правду нашої програми, що тільки власні сили, а не чужа поміч вирішить справу визволення української нації. Він доказав зайвий раз слушність нашої думки про те, що сила, а ніякі міжнародні гасла, хоча б про самовизначення, має значення в світі. Він показав, що є слушною наша теза, що зовнішньо політичні українські концепції мусять бути власнопідметні й тільки посередньо зв’язані таким чи іншим укладом міжнародніх сил, які тільки в означених точках мають сходитися з нашою концепцією.

УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛІСТИ!

Перед нами затяжна боротьба. Станьте на висоті завдання! Покажіть себе гідними впавших братів! Скріпіть ще могутніше нашу боротьбу і, як сказав великий Мазепа, “всі в один гуж, в один такт”, щоб було одно стадо й один пастир! Усі під прапори українського націоналізму, а перемога остаточно наша!
Вислови признання і вдячности Твоєї, Український Народе, для борців Карпатської України від Організації Українських Націоналістів, виразника Твоєї Волі!

СЛАВА ГЕРОЯМ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ?
ГОРІ ЧОЛА! – СЛАВА УКРАЇНІ!

АНДРІЙ МЕЛЬНИК

Дано в березні 1939 року

Використана література

1. Бірчак, д-р Володимир. Карпатська Україна: спомини й переживання. Прага: “Задруга”, 1940.
2. Боржава, Юрій. Від Угорської Руси до Карпатської України. Філядельфія: “Карпатський Голос”, 1956.
3. Вайда, Микола. “Закарпаття і ОУ Н під проводом полк. Євгена Коновальця,” Новий Шлях (Вінніпег, Ман.) з 30 червня та 4 й 7 липня 1958.
4. Волянський, інж. Остап. “Січ і оборона Карпатської України”, Україна (Нью -Йорк), 27 вересня, 4, 11, 18 та 25 жовтня, і 1 листопада 1939 р.
5. Врецьона, інж. Євген. “Отвретий лист у справі подій у Карпатській Україні,” Україна (Нью-Йорк) з 23 та 30 серпня та 6, 13, 20 і 27 вересня 1939 р.
6. Гайвас, Ярослав. Воля ціни не мас. Торонто, Срібна Сурма, 1971.
7. Галаг&н, д-р Микола. “Мої останні спомини з Карпатської України”, Україна (Нью – Йорк) з 26 липня; 2, 9, 16, 23 та 30 серпня; і з 6, 13 та 20 вересня 1939 р.
8. Ґренджа-Донський, Василь. “З великих днів народин Карпатської України”, Нова Свобода (Хуст), зі 7 січня до 14 березня 1939 р.
9. Іваненко, Марко. “Чин Карпатської України”, Промінь (Зальцбург), 25 березня 1949.
10. Карбович, Зиновій. “Ле/енда Срібної Землі”, Націоналіст (Нью-Йорк), 26 квітня 1939 р.
11. Надтисянський, Петро. “Молодь в авангарді відродження Закарпаття”, Промінь, (Джерзі Ситі), з 4 квітня 1957.
12. Надтисянський, Петро. “З великих днів Закарпаття”. Життя (АвЛбурґ), за березень 1949.
13. Націоналістична Пресова Служба. “За історичну правду про Карпатську Україну,” Націоналіст (Нью-Йорк), 14 червня 1939.
14. Оршан, Ярослав. “Після останніх подій”, Націоналіст (Нью-Йорк) 3 й 10 травня 1939.
15. Росоха, д-р Степан. Сойм Карпатської України. Вінніпег^ Культура й Освіта, 1949.
16. Росоха, д-р Степан. “Карпатська Січ”, Історія Українського Війська, ред. Іван Тиктор, 2-ге вид. Вінніпег*: Клюб приятелів української книжки, 1953, ст. 593-603.
17. Росоха, д-р Степан. “ОУН в розбудові Карпатської України” За Самостійність, річ. III, ч. 34 ст. 1-7.
18. Росоха, д-р Степан. “Провідники Карпатської України відповідають ‘гетьманським’ провокаціям”, Україна (Нью -Йорк), 2 й 9 серпня 1939.
19. Стерчо, проф. д-р Петро. Карпато-Українська Держава. Торонто: Наукове Товариство ім. Шевченка, 1965.
20. Стерчо, проф. д-р Петро. Урядова координація операцій мадярських і польських терористів у Карпатській Україні. Філядельфія: В-во Америка, 1971.
21. Стерчо, проф. д-р Петро. Словацько-Українські взаємини в 1938-1939 рр. Мюнхен: Сучасність, 1965.
22. Стерчо, проф, д-р Петро. “Героїчний змаг Срібної Землі до волі”, Альманах “Провидіння” на рік Божий 1969, ред. І. Білинський. Філядельфія: “Америка”, 1969, ст. 85-106.
23. Стерчо, проф. д-р Петро. “Національне відродження Карпатської України”, збірник. Організація Українських Націоналістів, 1929-1954. Париж: Перша Українська Друкарня, 1955, ст. 187-212.
24. Штефан, проф. Августин. Августин Волошин: Президент Карпатської України. Спомини. Нью-Йорк і Торонто: Карпастький Дослідний Центр і В-во “Пробоєм”, 1977.
25. Штефан, проф. Августин. Карпатський березень.Бріджпорт, Конн.: “Наш Ужгород”, 1950
26. Штефан, проф. Августин. Українське військо в Закарпатті.Торонто-Нью-Йорк: Вісті Комбатанта, 1969.
27. Штефан, проф. Августин. “Останні вільні дні в Карпатській Україні”Новий Шлях (Вінніпег), 14 березня 1964.
28. Штефан, проф. Августин. За правду і волю: спомини і дещо з історії Карпатської України. Книга перша. Нью-Йорк і Торонто: Карпатський Дослідний Центр і В-во “Пробоєм”, 1973.

Матеріал: ст.пл. Оля Свідзинська

Джерело: Читати увесь текст

*