Після засідання Сойму пішов я до редакції опрацювати матеріал відкриття. О 21-ій годині прийшов і машиновий наборщик і почав набирати святочне соймове число щоденника. Аж десь біля двадцять другої години докінчив я працю, доповнивши число вже готовими відомостями військового характеру та закликами січової Команди. Ще заглянув до друкарні, дав наборщикові деякі вказівки і зайшов до адміністрації газети. За кілька хвилин прибув і директор друкарні Федір Ревай. Був надзвичайно пригноблений. Сказав, що звечора говорив телефонічно з своїм братом, міністром Юліяном Реваєм, що ще все знаходився у Відні.
Міністр телефонував, що німці щось крутять. Урядово нічогісько не скажуть, не заявлять, на папері нічого не дадуть, але неофіційно тим більше запевнюють, підбадьорюють і співчувають.
[…]
Що зробимо далі? Севлюш мадяри зайняли. Чеське військо евакує; наші севлюські оборонці просили, хай нам чехи дадуть хоч два панцирні авта – не схотіли, везуть з собою румунам… Тих кілька десяток семінаристів та гімназистів міста не могло вдержатися супроти мадярської регулярної армії.
Міністр Ревай обіцяв все зробити – добитись до аудієнції на найвищому місці (дотепер в цьому успіхів не мав, хоч щодня добивається…), і про вислід зателефонує завтра перед полуднем.
З тим ми і розійшлись. По дорозі довідався я, що влада вночі задумує покинути Хуст і опиниться в Бичкові.
Я вже бачу, що справа стоїть погано. Прийшов додому, але мимо того, що вже була 23-та година, ні жінки, ні дочки не було вдома. Прибули аж десь опівночі, змучені. Цілісінький день, разом з іншими жінками, доглядали ранених та варили січовикам страву біля Головної Команди. Я думав поволі пакувати хоч ті найпотрібніші, речі, щоб були на поготові, але родина з Головної Команди принесла таку вістку, що німці вже в дорозі… З цими божевільними думками возилися наші вже два дні, але як не вірити, коли вчора в міністерстві я сам чув на власні вуха (а також подав і до газети), як березнянський окружний начальник телефонував, що німецькі війська вже в Пряшеві… (Щось подібного, як з вантажними автами під час евакуації Ужгорода…)
Хоч у моєму житті сто разів переконався я в ту святу правду, що треба вірити тільки у власні сили, якось ще все блимала надія і віра в чужі сили… Коли Головна Команда “Січі” вірить, то як нам, звичайним смертникам, не вірити?
Німці не числилися з великим, сорокмільйоновим народом, який ще все має вагу і колись може пригадати… Але зразу приходить інша думка: хіба ж вони зобов’язані хоч і пальцем кивнути за нас? Ну, добре, але чому тоді підбадьорювали, чому їх преса писала так прихильно? Але преса не є ще уряд, німці такими добрими дипломатами, що ніколи нам офіційно нічого не сказали, не обіцяли, і ми на них числити не можемо.
Джерело: Ґренджа-Донський В. Твори. Т. 8: Щастя і горе Карпатської України. Щоденник