Богдан Зілинський: Автобіографія та апологія Спиридона Черкасенка 1929 року

Завдяки виданням останніх років українські читачі змогли ознайомитися з більшістю творчого доробку Спиридона Черкасенка, як також з основними датами його біографії. Незважаючи на ці позитивні зрушення, можна й тепер сказати, що детальних даних про життя прозаїка, поета й драматурга все ще обмаль.

Читачам пропонуються фрагменти автобіографічного листа Спиридона Черкасенка, який було написано в серпні 1929 р. для львівського бібліотекаря, літературознавця й редактора Володимира Дорошенка. Незвичний розмір листа (24 рукописні сторінки) уможливлює вважати його вагомим джерелом дальшого дослідження життя і творчості письменника.

Виникнення автобіографії – одинокої, яка нам поки що відома, – повʼязане з вимушеним переїздом Черкасенка з Ужгорода до безпосередньої околиці Праги, який стався десь у першій половині серпня згаданого року. Частинно збережене листування С. Черкасенка з В. Дорошенком (79 листів С. Черкасенка до В. Дорошенка за 1923-1936 pp. – в Літературному архіві Музею чеської літератури в Празі, та лиш 16 листів і листівок В. Дорошенка до С. Черкасенка за 1923-1930 pp. – в III відділі Центрального державного архіву в Празі) допомагає детальніше прояснити обставини виникнення цього своєрідного підсумку творчого життя українського письменника.

Усе почалося від згадки Черкасенка в недатованому листі до Дорошенка, писаному ще з Ужгорода, правдоподібно в липні 1929 року. Тут письменник поскаржився на те, що непоміченою залишилася 25-та річниця його літературної діяльності. Листівка В. Дорошенка до С. Черкасенка від 6 серпня 1929 р. адресувалася ще до Ужгорода; на жаль, не зберігся дальший лист Дорошенка до письменника, про який згадує Черкасенко в автобіографічному листі від 22 серпня 1929 р. Його писано вже з приміського села, розташованого на південному заході від Праги, із Горніх Черношіц (Верхніх Черношиць). Саме тут упродовж двадцяти років осіло чимало українських емігрантів (до 1928 р. тут мешкав і Олесь, тут же працював в 1925-1927 pp. український дитячий притулок). Після цього апогею української присутності в Черношицях більшість українців переїхала чи то в Прагу, чи в недалекі Вжевниці, де в 1927 році приміщено українську гімназію.

Отже, звідси Черкасенко висилав дальші свої листи, і в першому з них, відгукнувшись на пропозицію Дорошенка, доволі широко розписався про своє життя та творчість. Автобіографічний опис, який почасти можна назвати сповіддю, вийшов з-під пера письменника саме на порозі останнього, чеського періоду його життя. Лист написано звичним для Черкасенка гарним і чітким почерком. Це справжній чистовик: кількість виправлень i доповнень зовсім незначна.

Володимир Дорошенко після отримання цього змістовного рукопису поклав його дані в основу ювілейної статті про письменника. Йому, безперечно, належить підкреслення червоним олівцем поодиноких слів або частин тексту. Ним було, мабуть, зроблено також два фактичні виправлення даних про українську пресу 1905 року.

Стаття Дорошенка надрукована в редагованому ним календарі-альманасі «Дніпро» на 1930 рік тої ж осені. Навіть побіжне ознайомлення з цією статтею показує, що він зміг використати надіслану автобіографію лиш частинно, не входячи в надто великі подробиці. Уже опісля, певно, на підставі ювілейного матеріалу, появилися дальші статті українських періодичних видань, в яких розглянуто літературні й громадські заслуги Черкасенка.

Письменник двома днями пізніше, 24 серпня, написав до В. Дорошенка листівку, в якій згадував про конкретний ілюстративний матеріал (фотографію чи шкіц олівцем), який міг би супроводити статтю про нього. Нарешті, через одинадцять днів після написання автобіографії, Черкасенко в листі від 2 вересня 1929 р. ще раз детальніше повернувся до декотрих питань, наприклад, до оцінки поодиноких своїх творів, специфікуючи також своє ставлення до політичних угруповань тих часів. Цим листом було в даний момент закінчено зі споминами про власне минуле. Черкасенко поринув знову у творчі будні, працюючи над творами різного жанру. У наступних листах до В. Дорошенка (перед майже дволітнім розривом поміж обома діячами, який стався в червні 1930 p.), згадується праця над драмою «Ціна крові», закінчення споминів про Євгена Чикаленка та публіцистичний матеріал, призначений анонімно для львівського «Діла».

Автобіографічний лист Спиридона Черкасенка – безперечно цікавий документ. Цей автор належав до письменників, схильних до такого роду рефлексії. Його мемуаристичні праці поки що не зібрано в’єдно, декотрі з них залишаються поки що невиданими чи й невідомими. Це стосується й наміру створити власну белетризовану автобіографію, присвячену учительським рокам письменника. Щонайменше в 1938 році письменник інтенсивно працював над такими споминами. Про цей, правдоподібно незакінчений і, здається, лиш частинно збережений твір буде сказано більше при іншій нагоді.

Автобіографічний лист 1929 року місцями не є повністю позбавлений схильності автора до белетристичної, художньої манери, та вона відходить до значної міри на задній план, поступаючись місцем більшій стислості. Адже письменник, безперечно, старався сказати про себе при цій нагоді все те, що вважав найважливішим. Саме тим автобіографія цікава без огляду на те, що частина фактів, які в ній подаються, на сьогодні відома з інших джерел. Важливе їх загальне насвітлення автором, який при цій нагоді виразно виступив в оборону своєї творчості, недооціненої, на його думку, українською інтелігенцією, зокрема товаришами по перу. З цієї точки зору автобіографія поступово набирає ознак апології власної творчості, яку багатократно протиставлено літературній діяльності «корифеїв».

До цієї групи Черкасенко зараховує загальновизнаних письменників (наприклад, Олеся, Вороного, Винниченка), які, на його думку, не мусили стати чорноробами на літературній ниві й працювали в легших умовах. Тут нема місця для дискусій про правомірність і слушність висловлених Черкасенком скарг і виявів незадоволення. Атмосфера на верхах українського життя на еміграції затруднювалася загальною абнормальністю його буднів.

Неспроможність надрукувати всі свої твори й утримувати постійний звʼязок із достатньо великою групою читачів аж надто часто давалася взнаки, впливаючи на всіх активних представників емігрантського життя. Тут і слід шукати джерело деяких надто критичних висловлювань Черкасенка на адресу відомих українських літературних і громадських діячів. Та ці справи, безперечно, не є тим найважнішим, що зберегла донині щира розповідь Черкасенка. Майже вся вона присвячена літературній творчості, дуже небагато сказано про обставини родинного життя. Життя розчинилося у творчості.

Автобіографія цікава тим, як вона змальовує зростання українського літературного, видавничого і театрального життя від часу, коли Черкасенко розкрив свою українську основу основ і далі пішов вже тим шляхом, який уможливив збереження його імені в історії українського письменства.

Останній аспект, на який хочеться вказати, – це оцінка письменником своєї шестилітньої праці на Закарпатті, яку незадовго до написання цього листа силою було перервано. Читаючи короткі та сповнені впевненості щодо сенсу власної роботи на цьому ґрунті нотатки Черкасенка, повертаємося до часів запізненого національного відродження в цій частині України.

Автобіографію Спиридона Черкасенка підготовлено до друку на підставі оригінального тексту, який виявлено у ще не повністю впорядкованому архіві Володимира Дорошенка, що від 1945 р. зберігається в Чехії.

Ноті Černošice (и Prahy), и.72.75.
Č.S.R.

Дорогий мій!
Листа Вашого одержав лише вчора ввечері з Ужгороду. Що маю відповісти на Ваше прохання дотично вміщення в «Дніпрі» уривка з «Мазепи»? Хоч мені й дуже прикро мати сусідом особу, котру я ще недавно поважав, незважаючи на розходження наших поглядів узагалі, але котра зробилася, як пан Піснячевський у Відні, «розбійником пера», проте, шануючи вельми Вас і справу альманаху, мушу згодитись на Вашу пропозицію. Друкуйте на здоров’я. Буду сподіватись, що як поява у ЛНВ «Цвіту папороти» пройшла без жадних наслідків для моїх кореспондентів на Україні (навпаки, я дістав і дістаю багато компліментів за теє «дрантя», мовляв Донцов), так і цим разом усе буде гаразд. […]

Десь наприкінці травня 1906 р. дістав я від Грінченка з Києва запросини приїхати на заснування «Першої Всеукраїнської Спілки Учителів». Починалися вакації в школі, і я, не вагаючись, міг виїхати до Києва. З почуттям радісної нетерпеливості і захвату їхав я до ще кипучого революцією золотоверхого: попереду ж посміхалося знайомство й зустрічі з правдивими українськими письменниками, яких досі знав лише по їхніх творах та портретах. Збори призначено було в редакції «Громадської думки». На них нашвидку складено було статута: тут же таки обрано правління, а також двох делегатів од новоутвореної Спілки на всеросійський зʼїзд учителів у Петербурзі: обрано було пана М. Критського й мене.

Другого ж дня й виїхали до Петербургу разом з делегаткою українських учителів Одеси, пані М. Липою. За це перше перебування в Києві я познайомився з Грінченками, Єфремовим, Самійленком, Доманицьким і іншими. В Петербурзі, в мешканні Русових, на нараді перед учительським зʼїздом, мені довелось запізнатися, крім О. О. та С. Ф. Русових, ще з молодим тоді Д. Дорошенком і послами до Державної Думи від України – Шрагом, Чижевським і ще де з ким.

З’їзд у Петербурзі не відбувся, бо реакція вже починала приходити після революційного удару до пам’яті. Казано було перепровадитись до Фінляндії в село Юстілла, де за кілька день і порішено всі справи. Вернулись ми до Києва цілком задоволені, здали правлінню звіт, і я вертався на рудники вже ніби виросши духовно, з свідомістю своєї громадянської й письменницької гідності. Цією поїзденькою завершився перший, початовий період мого українства; вона дала дужий стимул до дальшої, вже інтенсивнішої праці на ниві рідного слова, бо й Київ, і Фінляндія відкрили передо мною широкі й глибокі рідні перспективи, перспективи недалекого українського відродження. […] В «Раді» звільнилась посада фелєтоніста. «Хазяїн» (Є. X. Чикаленко) був якраз у від’їзді, і редактор (М. Павловський) опинився в безпораднім становищі. Адміністратор, Г. Шерстюк, з яким я мешкав в однім домі на Володимирській вулиці, порадив запросити на це амплюа мене. […] Щоб забезпечити пристойну екзистенцію, довелося цілком поринути в газетну роботу: писав я фелєтони прозою й віршом (останні за псевдонімом «Шершень»), писав часом оповідання, рецензії, статті принагідні, а коли влітку співробітники роз’ізжались, то й передові статті.

Це зле відбилося на моїй літературній продукції, бо ж мене досі знали як поета, белетриста й драматурга. Олесь, Вороний і Чупринка – ці три тодішніх кити української поезії – не інакше зустрічали завжди мене, як зневажливим: «Здоров, здоров, радянський фелєтоністе!». Та я не вважав, тим паче, що в цей час разом із Шерстюком працювали над заснуванням (ще в Полтаві, р. 1907-го, вимріяного нами) першого на Україні педагогічного часопису «Світло».

Запросивши ще до ласкавої участі С. Ф. Русову, ми незабаром і випустили першу книжку свого журналу й далі акуратно щомісяця виходив він, навіть по смерті Шерстюка, вже в іншій редакції, аж до війни, поширюючи українську свідомість серед зденаціоналізованого вчительства. Значіння появи й кількарічного виходу «Світла» в історії українського відродження ще чекає своєї оцінки, а воно було колосальне. […]

Праця моя в Ужгороді розпочалася під знаком скавтизму (пласт), але я не кидав і своєї літературної роботи ширшого характеру, а також давав публіцистичні статті бо американської «Свободи» (1923-25 pp.). Опріч цього, до самого виїзду з Підкарпаття, був найближчим співробітником дитячого часопису «Пчілка». Пластунам я написав (поза окремими статтями в їхнім органі) «Пластовий Гімн» і кілька патріотичних пісень… […]

Коли теперішній український молодник добре володіє українською мовою, забувши пануюче по школах страшне «язичіє», то цим завдячує він мозолевій праці своїх пластових провідників (Вахнянин, брати Заклинські, Біличенко особливо, Бачинський Леонід, Водонос і т. і.) і моїм отим писанням для пласту. Велику заслугу в цій справі має також дорогий мені Я. Ярославенко, що вбогі пісні мої прибрав у чарівні мелодії своєї талановитої Музи й тим запалив молодь до роботи; він же написав і прекрасну музику до «Пластового Гімну». […]

Щодо мене самого, то я завжди найменше був задоволений своїми писаннями, бо ще й тепер, по 25 роках, почуваю себе як починаючий письменник, повний сили й енергії – створити щось краще за те, що вже створене. І смішно мені було читати кілька років тому в рецензії на мої 3 томи поезій пана Л. Білецького (Л.-Н. В.), що я вже одспівав свої пісні. Як самі, здорові, бачите, я ще співаю й, хочу думати, не кепсько співаю й далі співатиму. Гадаю, що далеко правдивіше сказав колись у Києві Вороний (людина, що при кожній нагоді й тепер, як мене сповіщають, топче мене в болото) у хвилини щирості: «Почекайте, Шпирка ще себе покаже!..»

Покажу чи не покажу – це буде видно, а що роботи не кину – то напевне, аж поки голова ясна на плечах. Колись навідав я у віденськім шпиталі Є. X. Чикаленка й він попрохав принести йому мої п’єси – «Казку» і «Тирсу»; коли я прийшов удруге, то він довго дививсь на мене, потім промовив: «Які гарні Ваші п’єси! Читав, упивався красою Вашої мови й дивувався, як це сталося, що я раніш не звернув на них уваги»… […]
Годі!.. Про одержання цього повідомте, голубе, хоч листівкою на вище зазначену адресу.

Міцно тисну руку.

Ваш
С. Черкасенко

Джерело: Гражда, Екзиль. Науково-мистецький часопис. – Ужгород: Ґражда-Карпати, 1998. – Ч. 2. – С. 11