Улас Самчук: хто ви такі – українці?

Імʼя Уласа Самчука нині в тренді. А поміж святами є трохи вільного часу для перечитання довших текстів.

Тому пропонуємо роздуми Уласа Самчука про українське національне державотворення, які він виклав у форматі публічного передноворічного (1939) виступу свого героя-прототипа Панаса Кальчука з роману «Сонце з заходу», присвяченого подіям Карпатської України. Святкове зібрання відбувається в Січовій гостиниці в Хусті. Серед присутніх – політична, військова, мистецька еліта, зокрема: Ольжич, Гузар-Колодзінський, Тарнавський, Бірчак, Горліс-Горський, Барабаш, Рогач, Росоха, Ґренджа-Донський, Ірлявський, Чирський, Демо-Довгопільський, Шереґій і т. д. Отже:

Кальчук підняв голову. Видно було звичку. Він буде зараз говорити. У ньому вже готові думки i готові слова, щоб їх виявити!

– У червні цього року, – почав він, – мені довелось побувати в Італії. У Празі того часу гостив знаний лорд Ренсімен. Він хотів з висоти безжурної дипломатії розв’язати деякі історично-філософські проблеми, що наростали протягом віків. Бек тоді їздив до Берхтесґадену, так би мовити на поклін до хана сучасної Золотої орди…

Одного разу я сидів з приятелем художником на терасі руїн в Помпеї і дивився на синю затоку. Вода переливалась перламутром. На синьому, мов емаль, обрії, бриніли контури острова Капрі.

Побіч нас стояв Везувій, що викидав кільця рудого диму. То самий грішник, що одного разу прикрив нам цю ось Помпею, щоб ми могли її бачити дві тисячі років пізніше.

Кожний сірий камінь говорив мені дуже виразно: тут жили люди, що розумно трудилися. Вони клали ці ось камені, вони їх тесали і різьбили. Тут були театри, храми, водогони і доми розпусти. Тут володіли барвами, що заховалися до наших днів у такому ж вигляді, якими були вони дві тисячі років перед цим…

Дві тисячі років у порівнянні з вічністю – це, можливо, ще ніякий аргумент, але ми, люди на землі, маємо право уважати дві тисячі років за шматок такого часу, що дозволяє нам сьогодні здійняти шапку з пошани до тих, що з розвитку буття дві тисячі років перед нами стояли на вищім ступені драбини поступу, ніж багато з нас тепер. І за це якраз їм від нас належна та заслужена шана.

Учора я пережив ще одну містерію. Я був на українській Верховині, і з Синевіру до Волового, через гору, мене віз однією конячкою дядько з Колочави. Мені здавалось, що я бачив свого предка з тих часів, коли ще ходили по землі апостоли Христа. Він раптом аж сьогодні ожив, ступав по своїй землі свідомо і живою мовою висловлював приблизну думку свого першого дня. Але при тому мені здавалось, що ми з ним підіймаємось у майбутнє.

Нас питають і будуть ще довго питати: хто ви такі – українці? Звідки ви прийшли і чого хочете від світу? Дати на це справжню відповідь – це дати світові належну з нас данину багатства нашої душі. Дати вартості, що не минають. Можемо думати, що ми, як люди, як живі істоти, маємо право жити, бути, як щось саме в собі, що світ не повинен нас питати звіту і що залежимо ми просто від Бога, що має свою на все конституцію. Можемо думати, що ми творимо собі своє власне буття. Держава, військо, поліція, урядовці.

Хочемо мати кордони зі стовпами, що за ними починається «наша земля».

Можемо думати, що «в своїй хаті своя правда, і сила, і воля» – істина, нічим незаперечена, як сама в собі.

Так якраз бути мало б, але так, на наше превелике здивовання, не є.

До нас втручаються й питають. Мають при тому відвагу приймати позу прокурорську і вказувати на нас перстом: це якраз ті, що заспали своє історичне право на буття. Вас не було і немає. Що дали ви нашому світові? Ви – порожнє місце на дуже гарній землі, і вимагає воно заповнення духом живим.

Цей страшний суд над нами триває ось десятиліття, і сидить суддя на троні історії і каже: «Я творив закони, вас не було зі мною. Я давав людям світло електрики, ви сиділи при своїй лучині. Я мав жадобу мудрого слова, ви співали свої немудрі пісні. Я прокладав рейди через океани, ви конопатили свої чайки. Я винаходив порох, ви стругали свої очеретяні стріли. Я тесав камінь, ви ліпили з глини мазанки. Вас не було зі мною, коли я мирував духом святим чола вибранців, коли ставив храми, креслив, планував, творив симфонії душі і мозку… Гетьте від мене, незаслужені, німі, сліпі і немічні. Йдіте і будьте слугами тих, що шукали верхів буття. Наповняйте їх наємні армії, будьте у них поліцаями, читайте їх книги, слухайте їх музику. Немає вас!».

Маємо також право на життя, кажемо знизу. Апелюємо до сумління світу. Зрештою, ми візьмемо мечі. Ми створимо бунт!

Великий суддя на високому троні одвернувся й мовчить. Ніхто з нас не знає, чому він мовчить. Не хоче нас розуміти – чому? Ми народ!

«В своїй хаті своя правда, і сила, і воля» – спокійно несемо наше єдине виправдання. Несемо, мов свічник на вітрі, обережно. Несемо від хати до хати, від стріхи до стріхи. Будимось і будимо… Світло наше горить у безмежній пітьмі, а ми переконані, що дійдемо з ним до кінця, до престолу нашого справжнього Бога й судді. І не слухаємо ніяких від нас вимог історичних правд. Кров’ю заливаємо порожні місця, кістками встеляємо шлях, що має бути з бетону. Не просимо втручання хемії, а мудрість важимо, мов небезпечний трунок. «Підніжки й грязь!» – кричав один з наших пророків.

Кальчук зробив невелику перерву. Збирав низку нових думок, і видно було працю його чола. Очі дивились у простір.

– Ні, не досить, – підняв він голос, – для ствердження себе вести бій мечем. Особливо не досить це для нас. Ми бились, б’ємось і будемо битись. Історія мала необережність одного разу посадити нас на коня, і з того часу ми не хочемо знати іншої пози. Через тіло, кров і душу пройшло почуття цього якраз, порядку. Ні, не меч і не кров, а думка, а велич душі, а муки творіння, а змагання з Богом, боротьба за те, що двигає першу пружинку буття. Ми сидимо на дорозі і жебраємо, а світ біля нас проходить і кидає рештки йому не потрібні.

Немає сили, якої не можна збороти, нема ні Москви, ні Варшави. Все то лиш звуки, камінь, видимість. Але там є життя , і воно нас впокорює, і кидає собі під ноги, і топче. І не будемо самі собою, аж поки не станемо самі життям.

Европа, що творить певну систему думання, це матір буття, до якого мусимо і ми не тільки кордонами, тілом, але й духом святим належати.

Земля, що під нашими ногами, належить до цього суходолу. Через це ми зобов’язані на вірність людей, що тут себе проявляють. Інакше нас впокорять, витопчуть, і проженуть. І віддадуть це місце своїм.

В цю мить я думаю про нашу землю, що своєю географією займає дуже поважне місце не тільки цього континенту, але й цілого світу, що вміщається на нашій планеті. При цьому хочеться мати біля себе правду і хочеться дивитись їй у вічі. Не можна оминути її в обличчі найбільшого суду, що зближається. Будьмо уважні!

Земля, що зумовлює нашу дійсність, що надала нам нашого обличчя, зобов’язує нас більше, ніж ми собі це уявляємо. Европа й світ будують фабрики і банки. У нас лишається степ, що родить добрий хліб. Маю враження, що саме ці факти не досить переконливо хвилюють увагу людей, які мають найбільше в цій справі зацікавлення. Знаю, що нам вкажуть на ту дійсність, що в дану мить існує на нашій землі. Нам скажуть, що там це тільки земля і хліб, що там також вугілля і сталь. Тим більше. Не закриваємо очей і на цей аргумент, однак хвилює нас наше вичуття, що ми не цілком, не досить пластично здаємо звіт собі самим саме у цих справах.

Коли торкаємось цих питань, передусім треба їх бачити у їх різносторонній цілості. Земля, вугілля, залізо, хліб, Европа з її мільйонами дуже активних людей. Дивімось, що там поза нами діється. Починаймо, звідки нам хочеться, і ми наштовхнемось на те саме. Майте на увазі, що там творив свої твори Леонардо Да Вінчі. Майте на увазі, що там писав Бетговен. Майте на увазі, що звідти випливають у всі сторони світу кораблі. Майте на увазі, що там є Крупп і граф Цеппелін. Багато дечого майте на увазі, а також ту справу, що Европа шукає за океанами сирівців і хліба і що її потреби не знають ніяких меж. Сума сили твориться її потребами духу, її ненаситної жадоби творити простір своїй ініціативі не зможе ніхто зупинити. Не можна зупинити активних людей думати. Вони будуть це робити, завжди, навіть, коли їх посадите за мури в’язниці. А думка завжди робить чин. Сума думок творить суму чину. Ніхто не зможе зупинити походу того чину, і лінії його спрямовання підуть насамперед туди, де буде найменше спротиву…

Щоб було нам ясно до кінця, мусимо одразу ствердити, що ми, як люди, не творимо великого спротиву походові чужої думки. Ради всіх святих не відкликаймось на наші мільйони населення. Мужики, що не потраплять самостійно викувати одного револьвера, це ніяка сила по суті. Будемо завжди биті з нашими аргументами, але щоб було зрозуміло, повинні бачити передусім причину такого стану речей. Народ повинен почати жити великим духовим життям. Люди повинні мати ідею життя. Кожна людина повинна чутися твором Бога.

Земля, що давала нам життя, діди і прадіди, що її опліднювали плодом хліба, це той вузол, що зв’язує нас із тим, що було впродовж віків. Звідсіль ми вийшли. Від землі. І звідсіль повинні черпати свою мудрість.

Бо хліб – це віра в життя! Дух святий, що скніє в зерні, перейде в нас і надхне нас мудрістю. Я повинен свідомо класти кожне зерно до землі, щоб разом з ним перейти в чудо життя. Мудрість землі проллється на поверхню, мов джерело води, і заповнить душі людей.

Рука, що переломлює хліб і подає його тим, що голодні, має право на шану. Мільйони таких творців хліба мають право лити також метал, мішати вапно й цемент, складати з каменю храми та будувати армії, щоб ставити чоло небезпеці. І коли вони такі будуть, вони себе виправдають і закріплять. З землі може вирости разом з хлібом дух сили, що перейме людей. І ви вже, мабуть, помітили, що сильні хлібороби – це дуже певні, великі і мудрі люди. Вони вміють вести своє життя надміру розумно і одночасно велико. А чи знаєте ви, що з землі повстав також Мікель-Анджело? Він виріс з надр землі, як кедр чи дуб. А потім він тесав мармур, і в цю мертвоту вливав справжню душу. Чи бачили ви, щоб уста з холодного каменю посміхалися Божим сміхом? А чи бачили, щоб під зором людини тайни землі виходили на поверхню і служили людині? Мудрість бачить, як Кант, як Бетговен. І її дає земля…

Все, що є, таїться в надрах землі.

Я хочу бути муляром, що кладе цеглину до цеглини, і з того виходить храм. Хочу бути теслею, що точить платви. Хочу рити землю і брати з неї чорне сонце землі. Хочу бити молотом і гнути метал. З мармуру хочу творити красу Божу. Хочу звуком сказати про бурі і сонце мого життя і цим висловити порухи мого нетлінного серця. Хлібом і духом буду повнити простір… І коли так буде, я заповню собою всі щілини, де може бути порожнє місце. Наша земля застановиться потрібним життям. У ній не знайдуть місця ті, що захочуть себе проявити. Нема. Я вже тут є. Я! І більше ніхто.

Знаю, що хочете сказати. Маємо свою концепцію життя. Україна народилась з якихось півхимер.

Народилась з пісні, зі слова, з метафізики. Україна – це своєрідна поезія в політиці. Вона не має перевтілення в істотність зі справжнього тіла. Маємо безліч заперечень. Проти нас гнів московського народу, що має багато одиниць і зовсім не має почуття потреби діяти розумно. Маємо малих і великих ворогів, що нас не люблять дуже нескладною ненавистю. Вони не люблять нас, як мужиків. Коли б ми могли показати щось трохи більше, ніж звичайну нашу народну пісню, вони одразу змінили б про нас свою думку. Бо не люблять вони нас за те, що ми звичайні мужики і не хочемо ними зістатись, щоб бути їхніми робітниками. Вони потребують робітників копати їх городи і носити їх валізки.

І найгірше, коли той, що йому призначено бути малим, хоче одразу бути великим…

Я думаю, що ми продукт пробудження. Нас колись не було, і ми є, бо прийшли люди і поволі нас будили. І сьогодні приходить час нашого пробудження в людей. До цього часу нас пробуджувало в українців…

Українець, героїчний козак, що буде битись до загину за свою батьківщину. Підемо, поб’ємо, переможемо. Створимо Крути і Базар. Вмремо героїчно. Підемо в бій і переможемо…

Українці не думають інакше. Тільки так. Є ще такі, що думають це надолужити промовами, меморандумами, відкликом до сумління світу… Є такі, що говорять про терор, постріли в чужих міністрів… Все це дійсно засоби. Але створимо ми своє життя тільки повною свідомістю нас, як творців вартостей. Це просто страшно казати, але вийдемо ми до життя від землі.. Від мудрости. Від нашого хліба.

Будемо ми селянами, бо земля, на якій живемо – селянська. Вона дуже придатна родити хліб. Тільки мусимо стати селянами, свідомими своєї сили й покликання. Лишімось повільними, не блискучими, але будемо сильними й невгинними. Мусимо прокласти наші дороги, мусимо збудувати дороги на землі і в повітрі. Почнімо думати про землю як підставу.

Кожний думай, як маєш використати продукт своєї землі. Маєш його у вигляді хліба – найбільшого дару, що може дати земля. Мусиш обернути його у сталь і золото. Мусиш прокласти ним собі дорогу до всіх кінців широкого світу. Мусиш ним прославитись.

Кожний, що народився на нашій землі, повинен думати про перебудову себе в напрямі повного ствердження. Треба багато провести часу в науці. Бачимо порожніх людей в мазепинках. Повинні бути повні люди в капелюхах і шоломах.

Такі речі приходять до звичайних людей у гостину, коли ці люди мають відкриту для того душу. Закрита і застигла душа вкривається вапном. Вона живе, але вона не сприймає життя і його не творить. Вона не відкликається на поклик великого Бога, що хотів бачити землю та її людей верхом свого творіння.

І коли ми стоїмо тут на Закарпатті, на порозі великого часу, ми не повинні з малими речами мішати речей великих. Це правда, що ми тут незначні люди, але це також правда, що тут починається велика думка. Вона може не перейде першу пробу, але вона нав’язує контакт того, що було за нами, з тим, що буде перед нами. Те, що було, – знаємо, що буде, – це все таємниця. Вносимо сюди через себе нову думку – продовження визволення нашої людини і, хоча маємо тут діло з москвофілами та рутенцями, однак це видимість, це тільки зовнішня луска, під якою криється справжня суть…

Ми не раз заходимо до наших урядів і бачимо там дуже мілких людей, що дивляться на нас, як на тих, що хочуть відобрати їм їх уряд. Не гнівайтесь на них. Ми прийшли сюди вибачити маленькість, щоб посіяти великість. Не дивіться на «тутешніх», не думайте категоріями «міґрантів». Це тільки слова без змісту. Бог нас послав сюди не для марноти дня. І коли ви не можете пояснити німим, що є слово, ви несіть його з собою так довго, поки знайдете вуха, що вміють чути, і лишіть там ваше слово. Не бійтесь. З нього одного разу виросте також чин.

Не гнівайтесь на наших січовиків, що виглядають, як люди, що довгий час десь жебрали. Вони несуть себе в жертву. Вони ще не знають, що вони здобудуть перемогу, не «крісами», що їх постійно домагаються, а своїм духом, що живе у них. Їх ще так небагато, і думка їх ще куца. Але одного разу вони будуть вагою, що діє. Вони самі не знають, що власне вони є…

Але на вас, що отут, лежить велика відповідальність. Бо ви носите основні зародки. Вам дано вказувати на дійсну силу життя. Ви не покликані творити чини, ви покликані їх зароджувати. Відімкнути звапнілі душі для сприйняття істини – ваше пряме завдання. І одного доброго дня, одного ранку, ми знайдемо все, що так шукаємо, у наших тихих горах між пастухами. Знайдете якраз ту дивну мудрість, що відкриє дивний світ…

Світ грішний і великий… З банками, як сказав, і хмародерами. Безліч людей на планеті починали з такого, і вони вже лежать під руїнами Помпеї, а ми наївно воскресаємо, щоб продовжувати те, що вже одного разу в безліч виглядів повторювалось. Народ, державність, свобода, право на місце під сонцем – все це підсумовується патетичним життям, що живе там, де люди мають глибоку душу і вишколений розум…

Джерело:

• Наталка Ребрик
• Фото з архіву видавництва “Гражда” (Ужгород).