Коли Іван Рознійчук робив це фото, поняття «селфі» звучало якось інакше, можливо, «автоспуск». Отже, можемо собі уявити, як Іван формує кадр, розставляючи братів і сестру коло батька з мамою, виставляє спусковий механізм і поспішає стати й собі позаду…
Це єдине, відоме нам сьогодні фото, яке зібрало всю родину. А за кожним героєм світлини – окрема історія, сповнена драматизму й трагізму.
Ця родина загалом тепер добре знана. Завдяки Іванові – Маркові Бараболі, гумористу й сатирику.
Але й трагічна доля батька – Федора Михайловича Рознійчука – врізалася в свідомість і пам’ять натвердо.
В перший же вечір приходу мадярні в Требушани, 17 березня 1939, його разом із чотирма односельцями – Василем Тимочуком, Іваном Полянчуком, Михайлом Мендришорою та Іваном Годваном гонведи автомашиною повезли до Великого Бичкова, там долучили вчителя Василя Неболу й о. Карла Купаря з Грушева. За Квасами, в урочищі Кокирчева Чопівка, українські патріоти були по-звірячому закатовані.
Брат Василь, якого Іван «потяг» за собою в торгову академію, після здобуття освіти, працював службовцем на приватних підприємствах, володів чеською, словацькою, німецькою, угорською мовами, був підпоручиком піхоти в запасі чехословацької армії. У січні 1941 року утік із окупованого Закарпаття за кордон, у Стамбулі заголосився у військовій місії Великобританії. У 1943 році в Єрусалимі, куди приїхав, аби вступити до чехословацької військової частини, його було звинувачено у зраді державі й він, офіцер, був розжалуваний у рядові. У післявоєнні роки мешкав у Мюнхені (ФРН). Загинув у автокатастрофі на території Франції.
Брат Федір, зі спогадів сестри Марії, натурою був «не гірший» за Йвана. Здобув технічну освіту в Словаччині. Влітку 1940 року втік із окупованого гортіївцями Закарпаття до Словаччини. Мешкав у Братиславі. На початку 1941 року нелегально дістався Югославії, зголосився до чехословацького війська, яке воювало під британським командуванням. У 1942 році Федора направили на навчання в офіцерську школу. Влітку цього ж року воює проти військ фельдмаршала Роммеля за єгипетське місто Александрію.
Наступного року підрозділ передислоковано у Великобританію й включено до складу І Чехословацької бронебригади. В лютому 1944 року в Лондоні Федір одружився. У чині підпоручика воював на Західному фронті, командував танком. Повернувся в Чехословаччину 12 травня 1945 року, був звільнений у запас у чині надпоручика. Нагороджений Чехословацьким Воєнним хрестом 1939 року, пам’ятною медаллю 1943 року, медалями «За заслуги» II ступеня, «Африка Стар-8» і «Стар 1939-1945». Повоєнна його доля склалася драматично. У 1946 році втік з Праги у Бельгію, але був виданий бельгійським урядом і засуджений чехословацькою владою до 4 років ув’язнення. У 1951 році зробив невдалу спробу втекти з-під варти. За зраду батьківщині й шпигунство був засуджений до 15 років тюрми. Покарання відбував до травня 1960 року, коли його амністували. Працював на будівництві, одружився вдруге і виїхав до родичів у Венесуелу в Каракас. Хворів, лікувався в США. У Санта-Барбарі йому зробили операцію та невдовзі він помер. Похований у Санта-Барбарі.
Третій брат Марка Бараболі, Михайло, в період гортіївської окупації був мобілізований до угорської армії й відправлений на Східний фронт. Там і загубилися його сліди. Сестра Марія згадувала, що вдома його шукали угорські жандарми, то, може бути, що він дезертирував. Але відомостей про дальшу долю не маємо.
Найменший брат Петро після війни працював у селі кіномеханіком. Нелегально втік до Румунії, звідти – до Угорщини. В Будапешті влаштувався на роботу. Однак його арештували і передали радянським органам. Був засуджений і відбував покарання в Норильську. 1954 року звільнений на поселення, де через два роки оженився. На Рахівщину повернувся з сім’єю лише 1973 року. На батьковому обійсті вибудував хату. Але табірні поневіряння підірвали здоров’я, і Петро невдовзі помер, залишивши дружину Олександру, сина Ігоря та дочку Ірину.
Єдина сестра Марія разом з матір’ю (померла в 70-их роках ХХ ст.; те, що довелося пережити цій жінці, у пару словах не передаш) все життя прожила в рідному селі, вчителювала. Ми мали щасливу нагоду спілкуватися з нею в Требушанах, зробити аудіозапис спогадів. Її син Василь був директором готельного об’єднання у Львові. Син Федір – заслужений працівник культури України, в селищі Березне на Рівненщині диригував хором. Дочка Марія Гощук, як і мати, обрала освітянську ниву.
Сам автор фото – Іван Федорович Рознійчук (Марко Бараболя) – помер 27 листопада 1945 року в евакогоспіталі в станиці Пашковській Краснодарського краю.
Отака історія однієї світлини й однієї родини в короткому викладі. Достойна нашої пам’яті і шани…
Джерело: Наталія Ребрик
