Гаврило Бокшай, якого не знаємо

Саме сьогодні найвідповідніша нагода згадати Гаврила Бокшая, гумориста-сатирика, про якого мені відомо дуже й дуже мало, однак про якого знаю точно, що він є автором ґрунтовної (з трьох частин) студії про дурня. Вона й назву має відповідну: “Дурень”. У ній письменник доходить такого висновку: “Дурень буває: а) дурним, б) ще дурнішим, в) не таким дурним (…), а от розумного дурня ще ніхто не бачив. Спробуй заперечити!

…Це було (вже можна сказати) дуже давно. Соціально-активна частина закарпатців саме боролася проти спорудження в Пістрялові “макаронної фабрики” за офіційною версією, а насправді – радіолокаційної станції (РЛС – абревіатура, яка увійшла в активний вжиток). Ще функціонував обком без варіантів комуністичної партії. Мітингувати дозволялося виключно в позаробочий час. І от в одну з обідніх перерв я також проявив свою активну життєву позицію.

Треба сказати, що ці перші масові зібрання громадян мали одну, надзвичайної цінності значущість – у них ще встигли взяти участь представники найстаршої генерації закарпатців, за плечима яких були драматичні долі, як правило, позначені не лише ідеологічним чи світоглядним дискомфортом, але й випробуванням тюрмами й таборами. Там я зустрічав старих Миколу Сюча й Арсена Бабиченка, Миколу Бандусяка й Івана Шандора, Василя Федака і т. д., і т. д. Одним словом, щасливих людей, яким знову зблисла Незалежна Соборна Україна.

Для мене було незбагненним, як старенький Сюч пішки переміщався на досить далекі відстані, і коли я запитав його про це, зустрівши в “Книжковому світі” (тоді це ще була пристойна книгарня), він відповів без заминки: “Бо літати не вмію”. Він міг “зіграти” в ролях “Наталку Полтавку” прямо при випадковій зустрічі на Корзо, він у найдрібніших деталях аналізував тексти перших законів Закарпатської України (був одним з авторів) і з кіноматографічною випуклістю описував свій арешт співробітниками спецслужб у затінку “Молочарні”…

Відновлюю з пам’яті нашу (Сюч, Бабиченко, Шандор і я) розмову в “Літньому саду” ресторану “Київ” (був такий ресторан і був такий сад). Я вже знав про Вікентія Шандора, але ще й не здогадувався, що невдовзі видаватиму його “Спомини”, що поїду до нього в “З’єднані Стейти”, що прийматиму в себе удома Зореслава і т. д., і т. д. Тоді я заповзявся відшукати сліди Марка Бараболі (Івана Рознійчука). От саме при тій нагоді й виринуло ім’я Гаврила Бокшая. Його пам’ятали всі (окрім мене) присутні й згадували дуже емоційно.

Іванові Шандорові він (здається) доводився швагром (братом дружини). Можливо помиляюся, але в мене відтоді залишилося враження, ніби це – дійсне переплетення родин Бокшаїв і Шандорів (тому згодом мене не здивували Бокшаєві “Бокораші на Тисі” у вітальні Шандорів в Едісоні). Для мене було відкриттям, що, виявляється, Бараболя був не сам і, очевидно його “Гаврило Мотовило…” мав стосунок до Бокшая, бо надто характеристичним виглядав епізод з біографії останнього, згаданий під каштанами “Літнього саду” Іваном Шандором. А було ніби так. Коли 1938 року Ужгород знову опинився під мадярами, щодо місцевої інтелігенції почалися репресії. І от затягли “на уряд” (здається, це було в Дравцях) Гаврила Бокшая.

Молотили заповзято. Але й Гаврило затято боронив руками дітородний орган, виставляючи більшу частину тіла й примовляючи: “Лупіть велику Мадярщину, лише не чіпайте малу Україну!” (згадаю, що Сюча в Хусті мадяри змолотили так, що на ньому не було живого місця; це описує Василь Ґренджа-Донський).

Згодом я відвідав Шандорів удома (по вул. Гагаріна). Так до моїх рук потрапив рукописний “Загальний зошит” творів Гаврила Бокшая, кілька з яких опублікував у “Карпатській Україні” Петра Скунця. В “Українському слові” та “Новій Свободі” відшукав його “їдкі” й по-мистецьки вартісні публікації з часів українського державотворення, бо вже знав, що кожен його твір закінчувався словом “я” або ж підписаний тим же криптонімом.

Коли зійшло на Закарпаття світло Кремля, зоря творчості Гаврила Бокшая повисла в небесі, так ніколи й не зблиснувши авторові живою зустріччю з читачем. Працював сторожем на колгоспних виноградниках.

Плекав надію, мов виноградне гроно, що діждеться публікації – й люди смакуватимуть нектарний трунок Бокшаєвого сміху. Мережив сторінки “Загального зошита”, взорив на світових майстрів сміху, видруковував і впорядковував збірку. 25 серпня 1970 року записав: “Інша річ, коли можеш писати, а інша, коли – треба… Мене ще треба, та вже ні до кого не належу”.

І напис на авантитулі: “Присвячую нашим братам на Пряшівщині, де колись давно-давно мої прадіди росли і вмирали”.

З поданого нижче твору Гаврила Бокшая читач, гадаю, зрозуміє й погодиться, що це просто не могло бути опубліковане в 70-ті роки.

Але для мене залишається незмірно дивнішим інше – що це могло і було написане в 70-х роках ХХ століття на околицях древнього Ужгорода, десь у Лазьких винницях, людиною, для якої “немає на білому світі кращого і дорожчого, як горами, лісами, полонинами облагодарене наше Закарпаття…”

Я все ще сподіваюся, що колись довідаюся про нього більше…

А нині посміймося разом з ним.

І вірмо, що колись сонце таки зійде і для нас.

Іван РЕБРИК


ГАВРИЛО БОКШАЙ:

БЕЗІМЕННІ

І.
Та як не сміятися, коли воно до плачу смішно! Гірке, гірко-смішне.

Немає на білому світі кращого і дорожчого для мене, як горами, лісами, полонинами облагодарене наше Закарпаття! З його осміяним, знедоленим, ожебраченим, горем прибитим, на загибель приреченим народом, котрий на своїй відвічній безіменній землі і своєї назви не мав і котрий через усі чортовини живим остався!

Земля мого дитинства, моєї молодості, земля мого життя, земля моїх предків, котрі в ній лежать…
Як не любити, коли вона – моя рідна земля, коли він – мій народ?!

Земля без імени, народ безіменний, бідеш, гукан, тетвеш, порост, бочкорош, народ темний, народ – погній чужої нації, народ – слуга чужих панів…

ІІ.
По злиднілих селах голод бродив, смерть косила, корчми росли.

Та була і “школа”, де дітвору зимою, бо літом робити треба, один неборак-дяк, “пан-учитель” учив по-церковному: “паки-паки, миром господу…”

Та був ще піп – “пан-отець”, були чандарі, фоштер, новтарош, екзекутор, а десь за горами були солгобірув, фіцкарош, фінанци і – суд!

А на небі був жорстокий бог.
І всяк здирав, що ще не здерте.
А народ не загинув, живе!
І буде жити!

Жив у своїй мові, у звичаях своїх предків, у піснях, казках, байках, і сміявся, і плакав, гіркими сльозами сміявся.

Не вмер, бо хотів жити.

ІІІ.
“Ілйен буде!”

Яке би то було життя без променів сонця, без його усмішки, без його тепла?!
До нього все живе, хоч крізь сльози, а усміхається.
А людина жива.

Року 19… у нас був “валасташ”. “Ківета” валастували.
А ківетом хотіли бути двоє: Кенде Пейтер та Мошкович.
“Свої люде”, своя кров!..
І пішло – хто кого!

По селах пани (і дітворі) пороздавали барвисті пірка. Один давав зелене, другий – синє пірко.
Ой, весело було! Дітвора нахапала того пір’я, ще й наскубала собі з гусок свіже, біле, та понадівала за калапи – то синє, то зелене, то біле, з гусок наскубане, – всі три.

Одна барва Мошковича, друга – Кенде. А біла – щоб ще було пірко.
Від того валасташа ще довго боялися переполохані гуси.

Граючись у “валасташ”, ішли ми коли куди і співали, як від людей чули, то: “Мошковича до коміна…”, то “Тегнеш еште ешев еште, Кенде Пейтер шегре еште”, і верещали “Ілйен!!!”. І було весело, так весело!..

А люде в корчмі з пірками за калапами пили панську паленку і співали до хрипоти того пана пісню, котрий якраз паленку давав, та кричали: “Ілйен!!!” Кого обходило, що хто буде “ківет”? Один чорт!
То був валасташ! Не те, що тепер. Тепер не те, що паленку, а навіть пірко не дають.

Та ніхто й не кричить, що “ілйен!..”

ІV.
Млин вічності поволі меле, меле, безперервно меле, і бере своє мито, бере…
Нам випала така доля, що нас усе освобождають. Буйний вітер віддув старих панів, та придув нових.
Бо хіба без панів обійдешся? Тоді хто буде панувати? Ми самі? А робити хто буде?
Вітер віє, вітер дує.
Чи чуєте, тату, –
Якась біда попер дує
Попід нашу хату!?..

V.
Після довгої зими не так то скоро буває лагідна весна! Ще треба побродити по болотах, поки вийти на свою ниву. Бо весною ще бувають заморозки, снігом запорошить, повінь знесе бруд зими, поки висохне дорога.
Не так то легко відступиться зима весні, ой, нелегко!

VI.
Задув вітер – і наша безіменна земля вже “Підкарпатська Русь”, а наш безіменний брат – уже “русин” або, інакше, – “баґан”.

З новою весною ожила природа, ожив народ і ніби легше стало дихати.
Нові чандарі вже не носили когутяче пір’я, а мали лише пендрик (дуже то смачна штука!).
Нові пани вже не були “кеделмеш”, “милто вшагош” та “надьшагош”, а просто собі – “пани”.
Пан був – президент. І міністри. І губернатор. І екзекутор. І наш брат, хоч і босий, зате – пан!
А що ще вам треба?!..
Була і правда, була і свобода.
“Підкарпатська правда” і “Нова Свобода”.
А урядова мова – чеська…

Те, що з лісу не дозволяли дрова брати? Та ж він був панським. Що його охороняв лісник? За те його й платили. Що зловив тебе, коли ти бучка зрубав? Та чому якраз там рубав?

На те, що “сакра, хлапе, ві сте секал дріві”, можна було відповісти, що, “пане лісник, я на дрова, вера божа, не секав”. Повірить – добре, не повірить – то плати або відсиди, і – знову в ліс, може на цей раз вдасться тобі “секати”.

Був губернатор, над ним – “земскі презідент”. Були (много-много їх було) чеські службовці, росли чеські школи, були партії, була “Просвіта”, “Духнович”, був “язиковий вопрос”, навіть був український театр (а потім не був). Було все, що хочеш, все, що пани хотіли…

VIІ.
Слава Україні!

Коли на довжанці значка “ЧСР” вухо відорвалося, а вона розсипалася, ми осталися, мов сироти, коли їм мачуха вмре.

Магомет не йде до гори, то хай гора до нього йде!
Ми не можемо до України, то давай Україну до нас!
Батько Волошин.
Вуйко Гітлер.
Кум Куртяк.
Бродій, Фенцик…
…допоможуть, та…

…Та була з того остання пісня в радіо “Карпатської України” – “Червона калина…”, а потім – затарахкотіли постріли мадяр…

VІІI.
“Міндент вісса!”

Хто зітре сльози матерів нашої золотої молоді, цвіту нашого народу, безіменних борців за свободу, котрі полягли під Копанею, тих дітей, котрі попливли долі Тисою, тих десятки тисяч катованих лише за те, що вони посміли на своїй прадідівській землі своїм іменем назвати себе!?

Хто забуде катам ті страхітні злочини, які вони безкарно чинили над невинним беззахисним народом!?
Через те божевільне “Міндент вісса!”

ІХ.
А потім?
А потім Магомет пішов до гори!..
І зійшло сонце…

(70-ті рр. ХХ ст.)

Джерело: фб Наталія Ребрик