Протокол допиту затриманого польського терориста Маріана Піча

Записаний із польським терористом Маріаном Пічем, нар. 21.ХІІ.1913 року у Монреалі, Канада, приписаний до Стрия, вул. Черніцького, 37, [батько] Карел і померла мати Пауліна, дівоче прізвище Федоровічова, підхорунжий, понижений.

Служив у 48-му кінному полку у Станіславові, на військову службу вступив у вересні 1934 року, служив 18 місяців (мав чин десятника), був в офіцерській школі, та за порушення субординації із офіцерської школи виключений. Завершив навчання у Стрию, у Львові навчався на юриста, лише 9 семестрів. Зараз навчається в університеті у Львові.

«Як член Стрілецького союзу у Стрию я був письмово викликаний командиром організації Зигмундом Кошаковським, щоб 22 жовтня 1938 року о 13 год. з’явитися за цим викликом у залі Стрілецького союзу.

Цей виклик я отримав об 11 год., його мені приніс слуга з союзу. У кімнату ми потрапили аж о 10 год., там був присутнім Кошаковський і старший учитель Тадеуш Васильковський, який викладає в школі Кохановського. Там також був чиновник Мартін Клєштінський, якийсь вищий чиновник із Варшави, Йозеф Каспарек, Владислав Преш, Казимир Подвінський, два брати Шеремети, Янда Палажей Радванський, Нечислав Рудін. Інших імен я не пам’ятаю, та загалом нас було там близько 50 чоловік. Нас розділили на ударні групи. В моїй групі, що складалася з 18 чоловік і одного командира, командиром був Васильчук, який прийшов у понеділок.

У суботу нас розділили на п’ятірки. Я був командиром 2-ої п’ятірки, членами моєї п’ятірки були два брати Шеремети, Янда Палажей, Гавелка. Нас відправили до канцелярії цього високопосадовця, який приїхав із Варшави і він сказав нам:

“Підете першою групою на Підкарпатську Русь, щоби пропагувати серед місцевого населення приєднання Підкарпатської Русі до Угорщини”.

У разі, якщо ми натрапили б на чехів, ми мали б оборонятися і будь-яку протидію ліквідувати стрілецькою зброєю чи ручними гранатами.

Далі нам сказали, що ми маємо підривати мости і моїй п’ятірці наказано підірвати міст через ріку Ріку. Ми всі склали присягу перед цим високим чиновником, який казав першим, а ми за ним повторювали.

Присяга звучала так:

“Присягаю Богові, що обов’язки, покладені на мене, виконаю свідомо, слухатиму всіх наказів свого командира і нікому не розповім про наше завдання”.

Після цього радник кожному подав руку і ми назвали своє ім’я. У той день присягу принесли 18 терористів, тобто одна група, інші присягали в неділю і понеділок. Нас відпустили додому, щоб ми підготували свій одяг, добрі черевики, шапку і 24 жовтня о 13 годині прийшли до кімнати стрілецького союзу. В цей день і час я прийшов у кімнату союзу “Стрілець”, де був той пан із Варшави, якого називали радником (але я дізнався, що це був майор Чіноженюк), Кошаковський, Васильковський, Плєшінський і нас 18 добровольців – партизанів, перші групи.

Там від командира нашої групи поручик запасу Кошаковського ми отримали по рюкзаку, светр, куртки (плащі) чорні, жовтуваті (кавові), у кого не було, той отримав усе – білизну, черевики, штани, польові фляги, чорну каву з ромом, десь 3 кг ковбаси, 1 кг хліба, 5 консерв, я взяв собі 2 плитки шоколаду, півкілограма в’яленого м’яса, мотузку, 10 злотих і 180 крон купюрами по 20 крон, карабін Манліхера.

Потім ми отримали обід і сигарети, після чого мусили йти спати. Ми спали у складі на ліжках, які нам привезли раніше. Перед п’ятою годиною нас розбудили, потім ми зібралися, отримали вечерю – суп і суху ковбасу, і сіли у дві вантажівки, якими керували цивільні. Авта були військовими. Вони належали першому моторизованому артилерійському [полку] у Стрию. Ми сіли на машини не біля Будинків стрільців, а за Стриєм, десь за 2 км. Туди ми йшли пішки, по одному чи два чоловіки, аби не було помітно для населення. Майор Чіноженюк ішов з нами, сів в окрему машину і їхав попереду. Ми їхали через Долину, Вигоду, Вишків. До Вишкова ми приїхали о 3 год. ранку. По дорозі між Стриєм і Долиною у нас зламалася машина. О 4 год. вранці ми отримали набої по 100 штук, 4 гранати, 4 кг екразиту, мотузку і детонатори для спеціаліста, який призначений до нас звідкись із Заходу, я його не знав. Орган прикордонного контролю вів нас одного за одним на кордон до 13-го прикордонного каменю, де керівництво перебрав на себе поручик запасу Васильчук, який недавно приїхав з Америки, і вів нас на територію Підкарпатської Русі. Ми йшли десь 8 годин, після чого прийшли до колиби, де лягли спати. В колибі ми розклали вогонь і підігріли консерви.

Вранці ми з’ясували, що заблукали, бо мали дійти до річки Ріка і руйнувати мости. Тож ми мусили йти на гору, а потім злізти вниз. У середу ми продовжили йти по хребту від Яворника через ріку Тереблю. Ми спали на хребті у лісі, а в четвер спали між Кам’янкою та горою Озірною. У четвер ми знову йшли й увечері о 8 год. ми дісталися до мосту через ріку Великий Аг біля села Вучкове. Там ми зупинили одного русина і розпитали для орієнтації. Після цього наш командир розділив нас на 3 групи. Я з 5 людьми отримав завдання зайняти залізничний міст біля Вучкова, щоб піротехніки могли закласти вибухівку. Друга група мала прикривати міст з іншого боку, а третя група – довести піротехніків до моста. Я пішов на міст, який ми з групою мали перейти. На мосту стояли 2 русини. Я сам підійшов до них і намагався їх відвести з моста, щоб ми з моєю озброєною групою могли непомітно перейти міст. Русини розійшлися, один ішов вниз, другий нагору. Той, що йшов нагору, зупинився, тож я йшов до нього, щоби примусити його піти. У цей момент четверо моїх озброєних людей перейшли міст і натрапили на жандармів. Я відразу почув стрільбу. Тож уже не намагався перейти міст, зіскочив на узбіччя і поповз у напрямку до пагорба. При цьому я бачив, що і 4 моїм підлеглим удалося відійти назад через міст і сховатися в лісі. Я намагався знайти в лісі місце, де ми залишили наші рюкзаки. Після невдалого пошуку я почув сильний вибух і, думаючи, що стріляє чехословацьке військо, – артилерія – почав тікати. Ми покинули рюкзаки, та їх там уже не було. Я відійшов аж на гірських хребет і там ліг спати. Вранці ми прокинулися рано, йшли швидко по хребту і десь між 7 і 8 год. дійшли до колиби, звідки збиралися відходити всі мої товариші. Там мене повідомили, що з усієї нашої групи 19 осіб нас є тільки 16.

29 жовтня 1938 року ми швидким темпом продовжили шлях до польського кордону. Ще одну ніч ми провели в горах на полонині. Вранці знайшли на полонині проводиря, який повів нас на кордон, куди ми прийшли в неділю вранці на світанку. Проводир отримав від командира платню у 200 крон. По дорозі захворів Марко Глінський, тому я разом з Гавелкою вели його під руки. Ми дійшли аж до 18-го прикордонного каменю, де зустріли чехословацьких жандармів, які нас захопили.

Уночі з 29 на 30 жовтня близько 8 год. вечора ми розділилися на дві групи. Одна група йшла під дорогою в долині, а друга група з 6 осіб під командуванням Каспарека йшла по дорозі, щоб забезпечити другій групі вільний прохід. Я йшов у першій групі, яка рухалася в долині під дорогою. За кілька хвилин ми почули десь 4 постріли. Тоді до нас повернувся Каспарек зі своєю групою і сказав, що він зустрів лісника і застрелив його.

Майор Чіноженюк навчив нас, що у разі затримання, ми мали вдавати українців, які йдуть до Ужгорода долучитися до українського легіону, який має воювати за Велику Україну. Також ми мали стверджувати, що на Підкарпатську Русь нас вислав «Маслосоюз»[1] зі Стрия, Барабаш, чиновник «Просвіти», щоби серед місцевого населення пропагувати приєднання Підкарпатської Русі до Великої України. Що у Воловому нам відомий адвокат Дудикевич [2], який організовує українські легіони – в це неознайомлені мали повірити.

Тому при затримані я вдавав українця і представника ОУН.

Коли решта терористів поїхала зі Стрия на Підкарпатську Русь, я не знаю. Було вказано, що вони поїдуть машинами, які відвезуть нас, коли ті повернуться до Стрия. Чи справді авта повернулися і чи решту терористів відвезли на кордон, я не знаю. У Стрию ми дізналися, що одна група десь із 20-ти людей має йти у напрямку Лавочного. Про це ми дізналися від друга Кліщинського, який був командиром другої терористичної групи. Він є судовим чиновником у Стрию. Яке завдання мала третя група, я не знаю.

Від свого командира Васильчука ми дізналися, що подібні терористичні групи організовані в Долині та Станіславові. Я чув, що зі Львова до Тешина виїхало близько 150 000 терористів [3]. Зі Стрия туди не посилали нікого.

Додам, що крім нас, 19 терористів, до нас прикріпили ще 3 спеціалістів по роботі з вибухівкою, які прийшли із заходу і я не знаю їхніх імен. Вони взагалі не підпорядковувалися нашому командиру Васильчуку.

Завершено і підписано.

VHA. Fond MNO. HS. 2 oddél zpravod. Inv. č. 115. Kart. 282. Оригінал. Машинопис. Переклад із чеської.

Примітки.

[1] «Маслосоюз» (Союз руських молочарських спілок) – спілка молочарських кооперативів, заснована у 1904-1905 за ініціативи греко-католицького священика Остапа Нижанківського у с. Завадові біля Стрия. Станом на 1914 об’єднував приблизно 100 молочарських спілок, куди селяни щороку здавали 7–7,5 млн літрів молока, що давало приблизно 300 тис. кг масла. Призупинив свою діяльність під час Першої світової війни, щоби відновитися лише у 1924. Спілка набула особливого розвитку у міжвоєнний період у Галичині, коли уперше вийшла на європейський ринок. Відділи та крамниці «Маслосоюзу» існували у Львові, Дрогобичі, Тернополі, Луцьку, Більську на Підляшші, Катовіце та інших містах. Станом на 1938 кооператив мав у своєму складі 136 спілок, які об’єднували майже 2 тис. пунктів прийому молока. Наприкінці 1930-х загальна кількість членів районних молочарень сягнула 200 тис. осіб. Торговельний оборот українських молочарських спілок майже вдвічі перевищував виторг такої ж кількості польських кооперативів і у 1938 становив 12,1 млн злотих. До 1939 у «Маслосоюз» входило 500 тис. із 800 тис. господарств усієї Галичини. Припинив своє існування після приходу радянської влади.

[2] Осип Дудикевич – адвокат, колишній старшина УГА, в.о. голови УНР у Воловому. У 1918 – комендант Калуської повітової військової команди УГА. На початку 1919 за завданням президента УНР ЗУНР Є. Петрушевича здійснив поїздку у Мараморош-Сигіт для вивчення настроїв місцевого населення та можливості приєднання регіону до складу ЗУНР. У міжвоєнний період проживав на Підкарпатській Русі у Воловому. За даними учасників операції «Лом», в оселі О. Дудикевича дислокувався один із центрів прийняття втікачів із Галичини у Карпатській Україні.

[3] Цифра не відповідає дійсності.

Джерело: Пагіря О. Карпатська Україна в документах Другої Чехо-Словацької республіки: у 2 кн. / перекл. із чеської Ірина Забіяка; картограф Дмитро Вортман. – Львів: Україна Модерна; Видавництво Українського Католицького Університету, 2020.