Фрагменти з роману Уласа Самчука “Гори говорять” про 21 січня 1919 року

Улас САМЧУК. ГОРИ ГОВОРЯТЬ
(Фрагменти)

11.
Час набрякав подіями, що клали тривалі помітки на сторінки історії Гуцулії. Кольосальна по своєму розмірі та й артистичности революція обняла Европу. Гори наші, вбрані пошматованими дахами, опинилися безпорадними й у необмеженій своїй наївності намагалися малпувати сусідні країни. Дні проходили туго й обережно. Зливи й сердиті вітри швидко підштовхували зиму, а разом з нею і біду.

Населення корчилося, стискалося, мов кулак, тиснулося до своїх одиноких захисників – гір і нап’ято чогось чекало.

Зараз по звільненню Павла, між ним, Юрою й ще кількома з наших «верховодів» відбулася нарада. Юра обкладав себе часописами, що їх приносили для нього з долини, читав і товмачив своїм краянам Вільсонові параграфи, говорив про нашу єдність з тамтими братами за горами, про необхідність об’єднання… Він намагався переконати всіх, що коли ми захочемо, то ніяка сила не в стані перешкодити нашому визволенню. Вдаряючи кулачиськом об стіл, він кликав на свідків усіх богів і заклинав гуцулів вступати всім разом до своєї армії, що єдина принесе нам волю.

Справа одначе стояла не блискучо. Тисячоліття неволі поклали на душах народу глибокий і сумний слід. Та все-таки перемогло чудо, на очах творилася лєґенда. Кувалися мечі визволення й помсти. Родилися й вилітали в піднебесну височінь горді гасла боротьби, що безжалісно на черепʼя крушили рештки злочинної пасивности, а в огні й муках формувалися нові підстави будучого храму.

Бігли по горах порвані хмари. Ступали по оголених шпилях величезні босі лапи сердитих і обережних небесних летунів, ступали чуйно й м’яко, ніби тигриці дзвінких джунґлів.

Ще день, ще два. Небо твердіє. Хмари замерзають у фантастичні ґіґанські крижини, що прудко летять, труться одна об одну й, розсипавшися на більйони кристаликів, щиро посипають ними тверді, повні кам’яних м’язів, постаті Карпатських велетнів.

Наша залога день-денно, як тільки ранок вступав до касарні, під згуки сурми піднімалась і жила твердим військовим життям. Дисципліна, порядок, чергова служба, телефони й розпорядження. До мене сходилися всі нерви низу й гір. Коли впали сніги, все частіше і частіше в моїй канцелярії, на головній вулиці почали з’являтися суковаті гуцули, що вперто домагалися харчів. «Жінки, ади, пухнуть з голоду, діточки єнчать, гейби з тебе пичінки виймає».

Але хліба не було. Хтось пустив поголоску, що Україна, що повстала за горами, дуже багата на хліб. Ходили чутки, що там гниє пшениця, що там картоплею свиней кормлять, що хліб там – щоденне їдло найбідніших людей.

Це оповів Іван Шутка, що недавно приїхав з полону. Він був на Україні й привіз з собою кусень хліба. Сусіди з околичних ґрунів позбігалися, бодай подивитися на хліб. А полонений розломав шмат хліба на дрібні кусники й роздав, мов проскурку, народові.

– Там, ґаздове, того хліба, що пси не їдять. На Україні, газдове, хліб сіють просто так собі… Вийшов на поле, зорав, вкинув зерно, а воно, ади, за кус чєсу і вігналосє в такую о стеблину. – Встав і показав рукою аж під стелю. – Там, чесні газдове, земля така, що масти нею хліб, гей би маслом, і їж. Там не те, що наші гори.

Ґазди і ґаздині слухали й дивувалися. Дрібочків хліб і не їли одразу. Обережно, мов святощі, несли в кулаках додому й віддавали дітям.

– На. Сесь український хліб. Сесь дав ми Івам Шутка, а той був на Україні. Їж, дітинонько, їж, бідо моя.
А коли знов посходилися до Шутки ґазди, він збиває розчухране волосся і каже: — То, чесні ґаздове, тота Україна, що сорок мільйонів народу рахує, виживлює, знаєте, пів світу. А ось ми тутка гинемо. То є кривда велика, бо і ми українці, бо то і наш хліб.

Ґазди слухають і кивають головами. Їм от курити кортить, та немає чого. Шутка розійшовся і горить. Він громи кидає, домагається винного. Дайте його сюди!

Дійшли до того, що порішили писати до України скаргу. – Айно! Досить чекати! Ми також люди. Хай Шутка сідає. Він і світу більше бачив і Україну знає. Пишіть, ґаздо Шутко!

Та чим напишеш? Ади, пальцем не нашкрябаєш. Треба папір і все інше. Ґазди нишпорять по тайстрах й кишенях, може там у кого шустка завалялася.

– Гей би на палінку, — кпиться Юра Свиридчук. — Гей би віпити закортіло.
Зложилися і той саме Свиридчук, щоб не кпився, нічної години, мусить іти до Ясіня й з-під землі видобути паперу.

Пішов і видобув. Довго барився, ґазди чекали й лаяли. Не хватало терпцю. Навіть говорити не було чого. Сиділи мовчки. Кожний думав над тим, що писати. Кожний міркував у душі тверде слово скарги. Гірке, напоєне слізьми й скорботою, слово душило кожного й треба якось уміти висловити його. Україна ввижалася кожному Божим образом. Вона їх вислухає й допоможе. Вона пішле їм отого смачного чорного хліба. Адже ж там стільки його.

– Ну, Юро, – дорікають Свиридчука, коли той вернувся. — Тебе, сарако, агій лиш по смерть посилати. Сідайте, Іване Шутко. Пишіть.

Іван сідає урочисто до столу, кладе перед собою цілий білий, як сніг, аркуш паперу, насаджує нове блискуче перо й уважно слинить його. Другий ґазда каламар відкорковує. Іван мачає раз, обтирає перо, мачає другий раз, довго приміряється й великими друкованими літерами пише: «Скарга ід Великої Україні мармарошських русинів-українців”.

Ґазди уважно слідкують за кожною літерою й терпеливо мовчать. Іван написав і прочитав написане в голос. Добре.

Всі одобрили. Саме так, рихтик, правдиво.

«1) Ми потрібуєме насам перет хліба не маєме. Ліса не маємо також».
Написав і перечитав знов.
– Правда! Саме так. У лісі живемо, а ліса не дають.
2) Худобі паші не маеме не волам не коровам нидробли нийакої паші худобі не маеме хоч хто яку хвостяку лишив од війни.
3) Землі не маеме орущойі де досіяти а де докосити худобі сіна.
4) Посаже нийе то року просимо аби нам слободно садити.
5) Священики нас дуже нас дерут што немож уже дихати.
6) Немаеме соли цим посолити ан запалити сіркачів не маеме.
7) Завтра голі будемо ходити незнайеме ци немайе ци Закрито.
8) У нас по ШІ нумера хат на груні і повише автих хатах потри сини ан отець и мати отипер би кожному дужеби треба земли.
9) Потрібуєме ліса 20ц угрів і потрібуєме більше ліса.
10) Ан сим цасом хліба нема мелаю бо не купиш ї не заробиш а другеє забрали однас нігде доробити.

Присилайте нам як най скорше хліба.

Наша рада досудила ми хоцеме ко вам ко Україні бути і сим вас поздоровляйеме от найстаршого донад меньшого»

Шутка дописав і ще раз наголос перечитав. Під час цього було так тихо, що чути, як сапають груди слухачів. Вони зовсім заніміли і подібні на кусні ледь обтесаних камʼяних фіґур. От добре. Файно! Так якраз. Ніколи не сподівалися, що Шутка так рихтик утне. Ґазди дивуються, підшморгують носами, витирають долонями очі.

Після всі один за одним, числом двадцять і один підходили до столу й з мукою й тремтінням хто як міг ставили під скаргою свої підписи. Хто імʼя своє нашкрябав, хто тільки хрестика замість себе посадив, але то все одно. Скарга вийшла такою, як вони хотіли.

Передали скаргу Юрі. «Тотой вже знатиме куди з ньов. Тотой, ади, давно про Україну говорить».

Скарга ця принесла нам багато втіхи. Порішили вислати післанців до української влади. Скликали нараду, написали уповноваження й випровадили на Україну Павла і Пластуна.

З останнім довго вели переговори, щоб він перейшов на нашу сторону. Ввагався, не вірив, але коли вложили на нього такі поважні обов’язки – згодився. Павлові доручено пильно за ним слідкувати.
По грунях швидко рознеслася чутка, що до України післано послів із скаргою. Дійшли вони скоро й у долину, а в першу чергу до Розенкранців та Бабчинських. Почали знов підозріло поглядати на мене. Але для мене не було тяжкою справою в скорім часі відхилити всяке підозріння. Я увійшов у найкращі зносини з комендантом залоги й мав його майже в руках.

І життя йшло своїм чередом. Ходять потяги, дерчать телефони. У потягах снують сюди й туди військові люди – ранені, побиті, загинуті беззвісно. Їдуть зо всіх полонів: з Італії, з далекого Сибіру. Їдуть, брешуть на різні лади, оповідають небувалі речі, вірять у них і інших заставляють вірити.

Скоро вернувся Павло і приніс радісні новини. Йому обіцяли допомогу. Ми маємо працювати на місці, але, в разі потреби, буде вислана потуга. Пластун також змінився до непізнання. Він зобачив, що недалеко за горами твориться й росте своя держава. Він побачив не лише селян, а й «панів», що говорили, урядували на мові, що нею говорять гуцули. Він зробився зовсім нашою людиною.

Повстання підготовлялося досить швидко.

12.
У мене було безліч найрізноманітнішої праці. Часами мозок нахабно відмовлявся послуху. Не було часу навіть як слід помитися. Почуття нервового напруження не покидало.

Кіті довго не давала про себе знати. Спочатку робив байдужого, далі залаяв, але це нічого не помагало. Йонаш погрубів, надувся, ніби гумова подушка. Ходив чогось сумрачний і навіть менше тручався до політики. Одного разу спробував заговорити з ним про кошицьких в’язнів, але він тільки махнув рукою.

– Ні чорта, – каже, – з ними не станеться.
– Ви певні вашої думки?
– Це було б талановите ідіотство за якого-небудь хабарника вішати людей.

Ці слова обернули його в моїх очах зовсім другою стороною. Але все-таки ми на запевнення Йонаша не полягали. Вислали Павла до Кошиць, щоб він на місці довідався, як виглядає вся та справа.

Одночасно виїхав подруге за гори на цей раз Юра. З ним був також Пластун. До Ворохти відправлено передову сторожу від нашої залоги, що мала б слідкувати, чи не загрожує Ясіню яка небезпека зо сходу. У дійсності та сторожа вислана мною з певних нашій справі людей, що підготовляли ґрунт до повстання.

Те, що Йонаш, останніми часами ніби охолов до політичних справ, це не зовсім виправдувалося, у дійсності виходило дещо іншого. Мені донесли, що до його канцелярії, що він її переніс з сільської хати до лісової управи, часто заходить якийсь безрукий тип і приносить йому багато відомостей про нашу роботу.

Більше того.. Я дістав відомості, що Йонаш готує на мене напад, хоче мене заарештувати й віддати під військовий суд за зраду військових таємниць. Ходило отже про відповідну відсіч і викриття безрукого типа.

У мене мигнула навіть думка на Янчеюка. Хто знає, чи не знайшли його тоді й чи не вернули до життя. Можливо це він і є. Хтось навіть казав, що Янчеюк дійсно пару разів був у Ясіню, але мені не хотілося вірити, бо чому б він ховався, ніби вовк.

І я не спав. Поробив заходи, щоб розвіяти кинуте на мене підозріння. Старанно виконував залогову службу, робив порядок, порадив поліпшити комунікацію з центром, забезпечитися бодай одним броневим потягом. Усе ж завершувалося доброю пʼянкою в Табака, що її головним героєм був комендант залоги.

Після кожної проведеної з ним ночі ми верталися найсердечнішими друзями й плювали на всіх Йонашів з двадцять п’ятого поверху. На Різдво він має прийти до нас на свято. Вже наперед я вказував на свої приготовлення до того дня й комендант тішився на той день, майже як хлопчина.

А Кіті не раз снилася мені. Її прозора рука не раз лягала на мої сонні очі й відносила мене в країну чарівних насолод. Я шалів.. Зривався і гасав по кімнаті. Піду до неї! Мушу бачити. Але приходив день, біжуча праця поривала в свій вир і я поволі забував її.

Через тиждень поз’їжджалися Юра, Павло й Пластун. Почали обмірковувати справу конгресу в Хусті, що на ньому має бути проголошена злука Закарпаття з Українською Державою. Тим часом відбулися установчі збори в Сеготі, де однодушно присягнули під жовто-синім прапором на вірність державі Києва.
Павло, заливаючись реготом, оповідав про свою інтервенцію в кошицькому суді.

– Знаєш, приходимо… Отой головатий, лисий… Пригадуєш, що колись єднав нас з Манівчуком? Ми, значить, входимо, – Добрийдень! – Добрий день! Одразу пізнав нас. – Що скажуть молодці? – Так і так.

Прийшли, мовляв v справі наших хлопців… – Ааа, у справі ваших земляків? Знаю, знаю. Це, знаєте, погана справа. Шкода, шкода. То вони значить, тільки одного пригалушили? Дуже шкода. І реготить каналія. Ми одразу зрозуміли й сміємося також. Після каже: не бійтеся. Ми тут подбаємо. Тут ходять різні людці, що їм хотілося б закусити вашими земляками, але я думаю, що нічого їм не станеться. Час неспокійний. У Будапешті революція й їм для цього дуже мало часу. Сподівайтеся на Різдво дома.

Це внесло між нас веселий настрій. Юра оповів, як на двірці в Сеготі якісь типи хотіли його задержати та йому ледве вдалося виховзнути. Він переконаний, що то робота Йонаша.

– Але брати, не довго вже їм гуляти! А як цапнемо, одразу на шибиницю. П’ять дядьків, суд, протокол, приговір і петелька. З ними треба рішуче. Досить нашого брата, сучі сини, передушили. Ми зробили помилку, що перший раз обійшлися з ними так по-бабськи. Тепер не втечуть. Кого на шибиницю, кого в заложники, а тоді поговоримо!

У великій напівтемній кімнаті, на дубовому тяжкому бюрку горить лойова свічка. Її кволе світло тремтить, то слабне, то збільшується й бігає по брудних стінах довгими брудними смужками. Постаті Цоканів, що стоять і розважають серед хати, подібні на рухливі залізні автомати. Рухаються, розмахують руками, курять, вибухають копицями диму й по довгому часі потискають один одному руки, розходяться.

Залишається один. Він довго ще ходить, курить, думає, часом навіть уголос вирветься якась лайка. Після виймає револьвера й поклавши його під подушку, вкладається до відпочинку.

19.
«Гальо, гальо! Агенція “Ройтер”. У ночі на 7 січня українці обсадили мадярську залізнодорожню станцію в Карпатах Ясіня. Мадярська залога в числі двох сотень людей попала до полону. Арештовано кількох визначних місцевих мадяр і вивезено їх у глиб краю, як заложників».

«Гальо! Агенція “Вольфа” – Берлін. Українці посунулися на захід. Ясіня північно-вихідна мадярська залізнодорожна станція в їх руках. Стан неспокійний. У руках українців всі воєнні запаси, два броневі потяги. Мають намір обсадити цілу Мадярщину. Мадярська влада робить заходи в українському дипломатичному представництві в Будапешті».

«Гальо! – Київ. “Ута”. Наші війська в ночі під 25 грудня с. ст. перейшли Яблонецький перехід і обсадили Ясіня. Населення зустріло наші відділи з надзвичайним ентузіазмом. Воєнні операції успішно розвиваються на цілому південно-західньому фронті».

«Алло! Алло! Масква. Всім радам і редакціям! Телеграфна агентура преси “Роста”. Відділи біло-петлюрівських банд рухаються на захід і загрожують успішному розвоєві робітничо-комуністичному фронтові Мадярщини. Під 26 грудня банди обсадили вихідну точку Мадярщини Ясіню. Місцеве населення ставить енергійний опір імперіалістичним хижакам».

Головний штаб дієвої повстаньчої групи розташувався в будові лісової управи. Шеф усіх збройних сил зупинився в помешканню бувшого коменданта мадярської залоги. Фронт на деякий час зупинився в Ясіню. Йшла сильна підготовка для дальнішого наступу. На пошті, двірці, по всіх важніших місцях кипіла праця.

Головне командування не дрімало також. Швидко творилися нові відділи, здібні до боєвих операцій.
У той саме час відбувся урочистий похорон першої жертви визвольної боротьби – забитого Йонашем вояка. У похороні взяли участь всі військові відділи й безліч люду. Над могилою було сказано кілька запальних промов і при впусканню покійника до ями, віддано три крісові сальві. Усі учасники в сильному піднесенню. Молодь одноголосно домагалася публичної кари злочинцеві.

– Мало він наших перевішав?! Мало нашої крови нассався?! На шибиницю ката!
– На шибиницю! На шибиницю! – гукав одним голосом народ.

Дійшло до того, що юрби люду силою пробували дістатися до в’язниці Йонаша й скінчити з ним самосудом. Ледве вдалося стримати розбурені маси, але військове командування публично дало запоруку, що злочинця не мине кара. Одначе до самого вечора не розходився народ. Того самого дня прибули сотні свіжих і готових до бою добровольців.

Якесь гірське село, провідавши про події в Ясіню, нашвидко утворило й вислало цілий відділ з писаним «желанием», що закінчувалося:

«…Тото желание на Вільсонових пунтах закона Самостоятельной України і што война только за гроші маєт провадитися, которий жилає воїнску службу удержувати.

Ми войували 4 і пів годи то больше не желаєме войну больше продовжити. Ми желаеме приключитися ід Великій Україні, то покорно просиме тоту Україну как най скоро хліб посилати нам подписується предсідатель Штефан Кочерган.
по нашому децембрія 25 на Різдво».

– Що ж ви, їдять вас мухи, пишете, що «не жилаєте» війну вести, а засилаєте нам отих леґінів! – говорить голова мобілізаційного уряду. Думаєте, що ми їх тут заставимо танцювати й ще заплатимо за те?

– То, прошу пана, – виступає дебелий і зарослий бородиською гуцул з крісом за плечима. – То ми, просиме пана, що не жилаєме войни. Ми жилаєме ід Україні, а мадяр, прошу пана, не каже: йдіт собі, людоньки, з Богом. Хапаісє за кріс і борисє. А ми, прошу пана, що? Не маєме крісів, ци що? Відібємисі, а тоді гет з войнов!

– Ну, так гаразд, але ви все-таки будете воювати?
– Айно. Сесь, прошу пана, жадна війна. Коли тебе дусит, ни будиш дєкувати, гей би тобі гроші платив.
– Але мусите знати, що і ми вам не заплатимо.
– То, прошу пана, ми грошей і не хочеме. Нам аби шматок хліба, а тото ув України заробиме.
– Ну так у чергу і записуйтеся, – сказав голова.

Виряджено по-трете післанців до уряду. Мали відбутися переговори в з’вязку з проектованим Хустським конгресом, що мав відбутися 21 січня. До того часу Хуст мало б обсадити українське військо…

Джерело: фб Наталка Ребрик