Пробудитель споконвічної української землі за Карпатами ‒ о. А. Духнович (1803-1865) передбачав у своїй творчості, особливо у своєму гімні, прихід нового розвитку, такого, якого досі в тій країні не було, такого, щоб дійшов до серця народу і вивів нарід зі «сну» на арену відродження. В калейдоскопі тугих подій прийшла плеяда нових творців, з яких трьох визначилося своєю оригінальністю понад іншими.

Виринув із народу і для народу творив свої пісні поет Василь Ґренджа-Донський (1897-1974), популярний трубадур, письменник, редактор, з етнографічними зацікавленнями. Він створив свою епоху, ‒ в чому його велика заслуга.

Майже поряд з ним, на дванадцять років молодший, став пробоєвим бардом Карпатської України о. Севастіян Сабол, ЧСВВ, як поет Зореслав (нар. 1909 р.), письменник, учений, автор багатьох творів, спогадів, релігійний проповідник.

Одне десятиліття пізніше, тож 1919 року, народила Карпатська Україна в Ірляві талановитого продовжувача династії дотогочасних творчих намагань Івана Рошка, який прибрав літературне ім’я ‒ Ірлявський. І саме про нього тут йтиме мова.

Найкраще увести читача у творчість поета Ірлявського, добре буде навести короткий спогад, як вступ до генези його мистецьких надбань, тоді більш зрозумілим буде його шлях, який він собі обрав у своїх візіях, і довів його як і своє життя аж до смерти.

Ми йшли з ним в напрямі, що вів у середину міста Праги. Ірлявський оповідав про свої душевні турботи.

Має писати для журнала «Пробоєм» про о. Августина Волошина (1874-1945) з приводу надання йому папським престолом титулу пралата-монсіньйора. На Карловій площі ми присіли на лавці, він витягнув із кишені три сторінки записаного паперу і почав читати. Як закінчив, то зворушено додав, що йому було б багато краще написати про «Батька» Волошина як президента Карпато-Української Держави, як писати про нього, як він живе на вигнанні як виходець з рідньої землі, на еміграції ‒ не дуже це йому виходить, не складаються рядки. Ірлявський був стурбований. «От поему, написав би радше, а прозою не дам собі ради» і при тому заховав записані сторінки чернетки.

От і тепер можна покликатися на його власні слова, на його твердження, що йому краще писати поетичною мовою, як прозою. Ми і почнемо огляд його літературної творчости з аспекту його власних візій і наміченого шляху у творах. Він бо як поет був відкритим для свого навкілля серцем і душею.

Захоплений красою своєї дорогої країни, постійно відчував потребу її власного самостійного існування. Відчував потребу радости замість смутку, щастя замість поневолення. В своїй ліриці вклав прекрасні риси нової літературної гуманности й бойової духовости, усміхненої замість терпких страждань. Був оптиміст, невтомно шукав тільки прекрасних речей і прекрасних пісень,

Я від тебе багато чекаю
двадцять друга ось весно моя.
«Моя весна».

Поетом володіє поезія життєрадости, поважає оптимізм. Ірлявський обминає гострих зударів, негармонійних суперечностей. Понад усе в нього лірика боротьби,

Превеликі плекаю надії
і недаром на тебе все жду.
«Моя весна».

Поет Ірлявський невтомно шукає прекрасного, чистого, світлого. Шукає, щоб перелити відчуту красу – іншим. Відчуття світу прекрасного, неосяжного вміщується в багатьох його строфах.

Злі століття виносили присуд,
нас пекла й випікала доба
від Кавказу до срібної Тиси,
як вгавала в степу боротьба.
«Пісня днів».

Постійно відчуває неможливим жити самому, без того, щоб приносити радість другим.

Я із долею не примирився,
не журись, моє серце, а грай,
грай про весни та бурі й залийся
молодими піснями украй.
«Пісня днів».

Не менше теж цікавить його тема дружби і часто виникає в повноті в мемуарних рядках.

Єх, справді, гарний, дорогий був час
тоді, як йшли весняні дні за днями.
«Сміялась і пахла рівнина».

Характерними в нього натяки про минуле, а понайбільше тоді, коли він зосереджується в загальних роздумах про життя своє та інших і згадує про сувору дійсність, в якій він тепер живе, а головно він зосереджується на людині та її найтонших почуваннях.

За горою зима. Хай свистить, нехай виє,
і метелицею проникає у даль,
Наша пісня весняна не меркне, не ниє,
наші душі не вкрила печаль!
«На зимовім шляху».

Драматизм творчости Ірлявського де-не-де переходить у трагічне звучання:

Внуки збагнуть, що діди заочали,
кинувши якір човна в далечінь,
щоб не погасли ясні ідеали,
а перетвердли на рінь.
«Далечінь».

Тут автор «Далечіні» дружньо перегукується з «Рінню», старшого друга О. Ольжича, д-ра Олега Кандиби (1907-1944), який, як вірний воїн, на стійці, загинув у Києві з рук німецького Ґестапо в 1942 році разом з Оленою Шовгенів-Телігою (1907-1942) і друзями пропам’ятного 21 лютого. Ірлявський в багатьох своїх творах розвиває ту саму, майже апокаліптичну, візійну тему:

Я пристав до борців, що не знають
вороття у минуле назад,
яким в щасті чи в тузі безкраїй
душі полум’ям волі горять.
«Я пристав до борців».

Ірлявський перед собою бачить тільки велику мету «На зов Києва», в ім’я якої приносить в жертву і своє особисте щастя.

Свою міць, що кохав з літ дитячих,
віддаю я у жертву борні
і пісні свої й запал гарячий ‒
за прийдешні могутности дні.
«Я пристав до борців».

В своїй багатій ліриці відображує красу і силу нової людини. Його люди це «борці», вони прикрашують багаті на пригоди пориви.

Я пристав до борців, що борнею
несуть славу державі і ріст,
що у похід ‒ за ростом для неї ‒
конкістадорів взяли девіз.
«Я пристав до борців».

Таку здатність закликати других своїм прикладом він природою своєю посідав, і нею обдаровував навкілля:

Я боюсь ‒ признаюсь ‒ тамтого,
що запалюється в далині,
де лягає інша дорога,
куди наші ідуть курені.
«Моя весна».

Душа поета боліє і радіє тим, що «запалюється в далині», і він малює картину здійснення своїх мрій:

Ти ж бо синіла в очах їм простором
завжди налита привабою вщерть.
«Далечінь».

І вона, та синя даль, привабила і його і кликала до себе.
Надила ніжно в бурю і порох,
в млу лихоліття на смерть.
«Далечінь».

І там, «в далечині», поет отримав подарунок предбачений долею, героїчний подарунок ‒ багатирську смерть.

Ірлявський у своїй творчості не забув про своє походження й про свою ближчу батьківщину, Карпатську Україну, хоч де-не-де, в дорозі до мети, твердить, що «багато в дорозі забув».

Від дитинства багато я стратив
і багато в дорозі забув.
«Великодній спомин».

Але ж бо він пригадує добре, як там дома колись було ідилічно, мирно і печально:

Співають дерева шумні,
співа срібляна Тиса ‒
за упокій, і новий гнів
гарячого ще списа.
«Де Чорногора».

В іншому місці він повертається знову до минулого, історичного, сильного, що прийде ще раз, мусить прийти, «вже давно пора».

Вже тільки пісня про малу столицю
лунає в світі, ‒ вже давно пора,
а пісню ту зродив козацький лицар,
що давно землю у ярмі орав.
«Спомин».

В спогадах виринають незабутні дні, в яких поет прожив підйом, задоволення і містичне сподівання прийдешнього:

На мілинах до сонця вгрівались,
таємниці шептали мені,
як розгорнуться книжкою долі
й довгождані заблиснуть нам дні.
«Будні».

Прекрасний зразок бойової настонови, змістовної поезії, в якій потужно звучать голоси героїчних струн, поет дав у багатьох своїх творах. Душевним горінням вони призводять читача і вимагають призадуматись над прочитаним. Поетичне слово тоді набуває ще більшої сили, переконливости, приносить в душу вогнену думку, створює надлюдські почуття, як ми з поетом йдемо разом. Це в головному успіх поета, автора «Моєї весни»:

І чути дзюрчання потоків
та шуми лісів на весні,
що в серце запали глибоко
селянам, що гинуть в борні.
«Срібна земля І.»

Цей сильний і могутній поклик «селянам, що гинуть в борні», віддає правдиве чуття поета і непереможну любов до «землі».

В цьому лірико-філософському жанрі наближає поет читача до дійсности, намагається захопити його закутою фразою, багатством почувань, найскладніших і найтонших, які тільки можна передати поетичною мовою.

Хай почується запах долини
і лісів, що маячать в імлі,
нас ніхто в дорозі не спинить,
не відірве ніхто від землі.
«Осінь ІІІ».

Мальовничими засобами розгорнута панорама неповторної краси і безмежна любов до його «землі»:

А земля, а простір наш далеко,
та як любо іти до мети,
коли там десь чига небезпека,
а наш порив такий молодий.
«Як прийде та весна».

Ірлявський глибоко переживає радощі і муки, захоплення і печаль свого часу, але проти «небезпеки» він кидає визов-порив молодий. У нього ліричне почуття дещо відмінне від раціонального сприймання буднів.

В своїх темах дуже ясно бачить негармонійність і несправедливість до життя його людей, «селян», що спричинили займанці в його землі. Але, за словами поета, це мусить швидко проминути, до того є надія, в яку поет вкладає свою віру. В тому саме і велика різниця між ним а іншими поетами. Ірлявський по-новому сприймає події, які приносить твердий час:

Перед нами, як завжди, дорога,
у два напрями в простір пливуть
і майбутньому в бурях навздогін
ми підемо, як сотки ідуть.
«Як прийде та весна».

Психологія його творення ліричних бойових картин проявляється спонтанно, чи радше стихійно, пов’язана дуже тісно з народньою творчістю, разом з її прикметами, символічними атрибутами «землі», «дороги», «в бурях», позначеними національною своєрідністю:

Все перейшло уже в майбутнє,
що заясніє, як зоря,
і блисне слава не почутня
на наших прапорах.
«Мукачів».

Хоч воно «перейшло», але воно, те сильне, надійне відродження «заясніє, як зоря», в що беззастережно вірить поет. Це можна назвати радісним гаслом всієї його творчости.

Розум і почуття поета чітко зосереджені на темах суспільних, громадських. Він ніколи не хоче відпочити від громів і бур. В змістовній поезії передає повну потужність героїчних подій, які напевно прийдуть, які в дійсності вже є. В тому, як вже сказано, сила всієї творчости Ірлявського протягом усього його короткого життя:

Проходять дні зривів вогняних,
незнані підносяться дні.
«Срібна земля, ІV».

Ті дні «зривів вогняних» покликали його на «зов Києва», де він і закінчив свою «двадцять другу весну» ‒ прекрасного, чистого як криштал ідеалістичного життя, якому мало рівних в історії визвольних рухів.
Написано 1989 року в Дітройті в 70-ті роковини народин поета і 50-ті роковини постання самостійної Карпато-Української Держави, в часі коли почав творити поет свої пісні.

Джерело: Календар-альманах Нового шляху. – Торонто, 1990. – С. 109-116.