По Севлюші знову заскочив до Берегова, де мав на-году відвідати проф. Заклинського й навіть провести з ним мало не цілий день в бібліотеці Берегівської ґімназії. Від професора можна було завжди довідатися багато цікавих речей, як рідко від якого україніста. Ще на початку свого перебування на Закарпатті він видав цікаву збірку історичних лєґенд, записаних учнями та від учнів, лєґенд, в яких були вказівки на ті чи інші закарпатські чи загальноукраїнські події.
Була в нього велика збірка підручників в українській мові, виданих у 80-х роках ХІХ століття в Будапешті ма-дярським міністерством освіти й перекладених Ласлом Чопеєм. Цікаво, що про ці підручники ніхто нічого не знав ‒ ані Волошин, ані Брящайко. Мабуть, їх друкували в Будапешті, і там вони й залишалися, на Закарпаття вони не діставалися. Щодо самої мови, то вона була цілком ще можлива, з певною домішкою провінціялізмів та гунґаризмів, але було в тих підручниках багато й цілком влучних термінів, які могли бути прийняті й в сучаснім шкільництві.
Професор дуже цікаво розповідав про Всеукраїнський студентський конґрес р. 1913 у Львові, в якому він брав участь. Казав, що в житті своєму не був на цікавішому словесному турнірі, ніж той, що відбувся тоді на з’їзді між Дм. Донцовим, що заступав самостійницько-сепаратистичний напрямок, та Л. Рибалкою-Юркевичем, що був автономістом-русофілом.
Інакше цікавила його проблема билин на Україні чи відсутність билин у новіших століттях. Проявляв він за-цікавлення й моїми студіями над Драгомановим, але питання, які він з цього приводу ставив мені, він неначе скеровував не до мене, а до самого себе. Так, наприклад, поставивши питання, як можна засуджувати Драгоманова з націоналістичного становища, таж в тій добі ще не було українських націоналістів? Але на це він одразу сам же й відповів: «Правда, що націоналісти вже були. Та ж першою з них була власна сестра Драгоманова, Олена Пчілка».
На превеликий жаль, я не мав можливости познайомитися з катехитом Берегівської ґімназії о. Кирилом Феделешом. Можна сказати, що Берегівська ґімназія, з якої виходила найкраща й найосвіченіша українська молодь, трималася, головним чином, на двох остоях. Однією з них був Заклинський, другою ‒ о. Феделеш, що прищеплював своїм учням характерність та твердість переконань.
