Розклав я на столі мапу, яку приніс із собою. Схиляємося над нею. Пояснюю, де проходить бойова лінія. Вказую на те, що, на мою думку, мадяри ведуть наступ трьома клиновими групами, просовуючись уздовж залізничних шляхів при допомозі панцерних потягів, які підтримують наступ їхньої піхоти та швидких відділів (на роверах та мотоциклах).
Середній клин, який вийшов з Мукачева, вже, очевидно, здобув Сваляву, бо з нею вже не маємо ніякого зв’язку, і він, певне, простує на Волівець, пізніше – на Климець та Лавочне, щоб налагодити контакт з польським військом. Другий, західний наступальний клин вийшов з Ужгорода, але його тимчасово затримало чеське військо та наші частини коло Перечина, але чеське військо відходить на Словаччину, а наші відділи на цьому відтинку дуже слабкі, і до того ж ніяк не можемо наладнати з ними зв’язку.
Мадяри мають у своєму розпорядженні не тільки залізничну лінію Ужгород – Ужок, а й добре шосе аж до самого Ужка, себто до польського кордону. Маневр цієї групи ясний: якнайшвидше відрізати нас від Словаччини, а з тим – від західної Європи. Третій, східний клин, який вийшов з Берегова, вже зайняв прикордонні села, а також – Севлюш.
Мета ворога ясна: зламавши наш опір при Вел. Копані, вдертися до Хуста й захопити в свої руки все, що не встигнемо евакуювати. Наші частини витримують на своїх позиціях у Вел. Копані дуже сильний наступ ворога, але наших героїв є мало проти ворожої сили. Я знов післав на цей відтинок підмогу, але не думаю, що ми зможемо довго стримувати ворога таким невеличким своїм військом. Резервів ми не маємо. Добровольців зголосилося дуже багато, але нема зброї, нема муніції, одягу та технічних засобів. З моральних міркувань я не почуваю себе вправі кидати на розстріл ворогові знесилені боями частини, бо я не забуваю того, що коли б ми й дійшли тим якогось малого успіху на мить – однаково ми не зможемо затримати бойових позицій, бо нема ким заступити частини після бою та дати їм змогу відпочити.
Мапа Карпатської України, 1938-1939
Частини після бою змушені залишатися на своїх позиціях, знов самі вночі нести службу та бути цілий час у бойовій готовності, очікуючи, що ворог, який має завжди свіжі резерви, буде добивати наші знеможені відділи своїми обходами. Загалом, нам не бракує ентузіазму, запалу та героїзму в нашій боротьбі, але при такій концентрації переважаючих ворожих сил годі думати, щоб ми могли довго провадити збройну боротьбу і сама боротьба стає безуспішною.
– Ну, а як в Хусті, що тут маємо? – питається о. Президент.
– У Хусті ситуація не ліпша, – відповідаю. – Коли я рано, о 9 годині, перебрав на себе Начальну команду, перше, що зробив, – це з’ясував кількість зброї. Виявилося, що є тільки та зброя, що її вчора склали січовики у вашому помешканні, тобто: 48 рушниць і 192 револьвери. Коло полудня ми забрали у жандармів 102 рушниці й 6 ручних скорострілів. Цією зброєю ми спорядили сотню, яка відійшла на Севлюський відтинок. Через те я був примушений дати наказ – роззброювати чеських вояків, які втікають з кордону.
– Це призведе до нового конфлікту з чехами, – зауважив о. Президент.
– Іншого виходу не було, але я думаю, що до якогось більшого конфлікту не дійде, бо поодинокі чеські вояки та менші відділи, за малими винятками, досить охоче дають роззброювати себе.
Деякі з них, коли нема близько їхніх старшин, навіть продають зброю: рушницю за 10-20 корон, а ручний скоростріл за 100 корон.
Можна було б дістати й важкі кулемети, але не маємо до них обслуги. Далі зазначив, що командант 45-го чеського полку добровільно передав нам 200 рушниць, 20.000 набоїв та одягу і взуття для 200 людей. Це все вже перебирає підполк. Филонович, який якраз формує на подвір’ї будинку влади дальший відділ.
– Але цього всього мало, щоб утримати Хуст! – перериває мене о. Президент.
– Навіть дуже мало, – відповідаю. – Хуст ми не втримаємо, як не втримаємося й на інших бойових відтинках, бо ворог у багато разів дужчий від нас. Коли з Берліна не прийде до Будапешта наказ спинити наступ, ми не втримаємо Хуст довше, як 24 години.
– Тоді мусимо евакуювати уряд?
– Так, про це вже треба дати розпорядження. Треба подбати, щоб завтра рано почалася евакуація.
– Куди радите? – запитує о. Президент, вдивляючись у мене сумним поглядом.
– Я бачу дві можливості: або на Перечин і пізніше на Словаччину, або – до Великого Бичкова. Евакуація на Перечин ризикована, бо нема певності, що до завтра він уже не буде в мадярських руках.
Евакуація уряду до Вел. Бичкова мені вбачається безпечнішою і доцільнішою, бо думаю, що з Вел. Бичкова ми зможемо податися на Гуцульщину, зробити там мобілізацію та ще якийсь час триматися. Коли б так не пощастило, то уряд відійшов би на еміграцію до Румунії, з якою ми живемо в добросусідських стосунках, а ми – вояцтво – посунулися б у гори й там трималися б доти, доки ви, отче Президенте, та уряд не дійшли б правди на міжнародному форумі. Лише одного боюся…
– Чого? – спитав о. Президент.
– Я непевний у тячівській ситуації. Округовий начальник Калинюк мені трохи підозрілий, а округовий командант Січи сотн. Миколин, після сьогоднішньої телефонної розмови не справив на мене враження рішучого вояка. Коли б Тячево захопили в свої руки мадярські терористи, то тоді впаде й Вел. Бичків і Рахів, а з тим відпаде можливість нашого відступу на Гуцульщину й організованої партизанської війни в горах.
