Степан Пап: Хуст-Крива-Ворюлопош

Уривок з книги Степана Папа “Велика боротьба”

Половина березня 1939 року. Мадяри далі наступали на Карпатську Україну. Наступали мов орда. За військом зразу йшли терористи, які грабували, вбивали; за ними жандарми і знову терористи… В обсаджених ними околицях – тремтіння й плач. Багато людей ховається.

Мадярська військова комендатура видає на плакатах заклики, щоб кожний вернувся у свою хату, нікому нічого не станеться. Хоч арешти були й раніше, тепер продовжуються вдень-вночі.

Я – 22-річний студент. Багато нас, студентів, стало тоді на кордоні Карпатської України, щоб зупинити наступ мадярів. Були між нами й 16-річні. Багато їх загинуло в нерівнім бою. По їх трупах увійшли мадяри на вільну нашу землю…

Усі тюрми були переповнені арештантами. А далі заповнились і школи. І школи мадяри замінили на тюрми. Ув’язнені були тоді інтелігенти, студенти і свідомі селяни та робітники. Число заарештованих на окупованій мадярами Карпатській Україні досягало понад десять тисяч.

Уже два тижні, як я сиджу в Хустській тюрмі. Перші три дні ув’язнення мене нічого не питають. Ув’язнених багато і не встигають їх переслуховувати, ліпше сказано – перебивати. Через три дні мене кличуть на допит. Привели мене до тюремної канцелярії. Переді мною три терористи. Нічого не питають, нічого не записують. Один приступає і з боку несподівано вдаряє мене в обличчя.

Мені в голові гудить. Другий б’є куди попало і при тому говорить: «Ти чому ходив до чеської школи? Ти чому не чекав мадярів?»…
Я до чеської школи ніколи не ходив. Хоч мене з усіх боків б’ють, я намагаюсь сказати, що до чеської школи на Закарпатті ходили жиди й мадяри, ті мадяри, що тепер так гордо ходять по вулицях Хуста, б’ють нашу молодь по вулицях і водять мадярських терористів і жандармів по Хусті, вказуючи їм хати українців і кого треба арештувати. Але вони не дають мені говорити. Боронитись не можу, бо в куті стоять озброєні мадярські вояки.

Терористи ловлять мої руки і гумовими палками починають бити по руках, руки напухли, посиніли, потім на них набігли червоно-сині смуги, спухли й стали, мов колоди, а далі я вже не відчуваю, що маю руки… Другий терорист скочив до мене, ричачи, мов звір, вхопив за волосся, почав бити моєю головою об стіну, потім руками по голові… Я ще все стояв на своїх ногах… Удари падали на голову, груди, боки… Зразу вчув я удар чимсь твердим під ліве око – і я вже лежав на землі… Я отямився, коли з підлоги стирали мою кров…

Мене ввели в камеру-одиночку. Я весь мокрий, а сорочку на мені можна б вижимати. Три дні я лежав на дошках у гарячці. Мої руки страшно важкі. Великі, напухлі, червоно-сині. Що діялось в тих днях, не знаю. Пам’ятаю, що я кілька разів важко піднімався з дощок, що на них я лежав. У куті стояв глечик з водою. Важко долонями рук підіймаю його і довго п’ю з нього воду…

Такі тортури пережив кожний ув’язнений, багато з нас – по кілька разів. Пробігали дні і тижні. Ходжу по довгій на чотири кроки камері: два-три кроки в одну сторону, два-три – в другу. Часом опруся на стіну і довго, хто знає в котрий вже раз, читаю імена на стінах. В’язні, не знаючи, що їх чекає, щоб дати за себе вістку, видовбують в стіні шпилькою своє ім’я, день ув’язнення, навіть дані про себе. Читаю їх, щоб запам’ятати і, якщо вийду на волю, повідомити їх рідних.

У такій камері перед кількома днями прощався Олександр Блистів. На стіні в куті при дверях його ім’я. По його відведенні на страту-розстріл в камеру ввели в’язня Кіштулинця. Розглядаючись по камері, він побачив, що з-між дошок стирчить шматок паперу. Підняв. Папір писаний кров’ю…

Коли я про це згадую, мною пробігає дрож. Олександр Блистів знав, що його вб’ють. Інших вивозили без слова й розстрілювали, а йому вирок смерті виголосили, хотячи тим збільшити його муки.

Через кілька місяців пізніше я кудись подорожував у поїзді. Підійшов до мене хустський православний священик Георгій Станканинець.

– Блистова не можна було врятувати. Його відсудила Мадярська Національна Рада на смерть.

Я йому нічого не відповів. Цей Станканинець знав Блистова, знав і те, що Блистів – мій побратим. Я подивився на нього і бачив, що його гризе сумління. Цей священик, син селянина, скінчив православну теологію, ведену російськими емігрантами-білогвардійцями, в Сербії, як і все православне священство, і він був великим москвофілом. З приходом мадярів він увійшов у т. зв. «Модьор Немзеті Токач» – Мадярську Національну Раду.

Головою тої Ради був хустський адвокат Стефан Будай, що жив з карпатоукраїнського народу, але його діти ніколи на вміли по-українськи, хоч він був чільним членом т. зв. «Автономної партії Куртяка-Бродія», що була утримувана мадярським урядом.

Дальшими членами Мадярської Національної Ради, що відсуджувала на смерть, ще були: кальвіністський мадярський священик, греко-католицький хустський парох Іван Бокшай, вчитель хустської кальвіністської мадярської школи Токач, колишній бібліотекар хустської бібліотеки Сабо, лікар Ерф, нотар Кравс, міщанин Шпраха, нотар Йосиф Біро, ще кілька хустських мадярів, радше змадяризованих швабів, селянин з Ізи Мигалка – це за партію Стефана Фенцика, за групу його «чорнорубашників» і один хустський селянин-русин, що хоч несвідомий, але не переніс свою участь в злочинах цієї Ради й пізніше скарав сам себе – підрізавши собі горло.

Ця Рада сходилася й засідала в тюремній залі завжди вночі. Але цілий Хуст і так знав про її злочини. Без слова відходжу від Станканинця. Мене не цікавить, чи він хотів, чи не хотів рятувати Блистова. Блистів – мій побратим. А ті інші, що їх мадярська Рада дала вбити, – це такі ж побратими, це мої брати!

У той період хустська в’язниця була труною. Довкола смертна тиша. Терористи по-своєму згрупували в’язнів. Важні й небезпечні є у камерах-одиночках. По-їхньому, менш важні – в більших камерах спільно по три-п’ять осіб. Хоч тюрма переповнена людьми, смертну тишу її порушують час від часу лише кроки виводжуваного сторожами в’язня в напрямі катівні. Коли виводять днем, значить, внедовзі, збитий до непізнання, повернеться. А коли відчинять камеру вночі – ідеш на смерть…

Минулої ночі добивався до моєї камери терорист Марко. Це хустський столяр. Сам походив з Верховини, по-мадярськи навчився як столярський учень і уважав себе мадяром. Чоловік – п’яниця, нечесний, мав на сумлінні багато вбивств українців, багатьох катував. При моєму допиті стояв поряд і оскаржував мене, а далі вдарив мене чимось твердим під око. Він катував і Блистова. Опівночі я пробудився на гук під дверима моєї камери. Пізнаю голос Марка. Він з револьвером у руках загрожує сторожеві-воякові, щоб мене той видав, мовляв, він хоче мене вбити. Сторож відмовляється відчинити камеру, просить папір від свого коменданта. Під дверима лайки і крик, збіглось більше вояків, зловили п’яного Марка й відвели.

Одного дня мали ми в тюрмі гостів. Мадярські пані прийшли подивитися на нас. Це були жінки мадярських офіцерів, що прийшли за своїми чоловіками на окуповану Карпатську Україну. Мадяри голосили по всьому світі, як хоробро вони бились і як скоро окупували Закарпаття, перемагаючи дуже сильний опір. Дали багатьом офіцерам високі відзначення за «перемогу» і хоробрість. Чую голос коменданта в’язниці та голос старшої пані й голос дівчини.

– Оце українські терористи, – говорить комендант. При тому від камери до камери проводить високих гостей. Двері не відчиняє, мовляв, ті люди в камерах дуже небезпечні. Мадяри взагалі дуже вміють звеличувати. Замість відчинення дверей він відхиляє мале віконечко, що на дверях, і через те віконечко пані дивляться на в’язнів.

– А оцей молодий кількох мадярів убив? – питає під моїми дверима голос дівчини.

– Гм, – ніяково стало комендантові, потім він викручується: – Так з пам’яті, вельможна панно, я сказати не можу…

– Ходи вже, дочко! – чую голос пані, й рука дівчини поволі спускає заслону віконечка.

По часі повертались назад.
– Подивлюся ще на того молодого тут, – чую під дверима голос дівчини.
– Ходи вже, доню, ходи!
– Дивіться, мамо, він такий сумний…
– Кажу тобі, дочко, ходи вже! – строгіше заговорила мати.
– Іду вже! – і дівчина знову спустила заслону віконця. – А він, мамо, взагалі не виглядав на… терориста…

Кроки дівчини гомоном пролетіли по цілій тюрмі.

А я роздумував над тим, що нас представляли як українських терористів. Нас не називали інакше, лише бандитами, січовими бандами, терористами. А ми чесно йшли. Ми боронили своє, свою волю, свою землю, свою честь, своє право на вільне життя… Нас називають терористами? А відповідь в мене лише одна: коли б мадярські юнаки й діти спромоглися на такий вчинок, як ми його поставили на Краснім Полі, я б схилив голову в пошані перед ними…

В одне полудне голосно назвали на коридорі моє ім’я й сторож відчинив двері камери. Я пішов, щоб узяти їжу, що її мені принесла сестра. Став я в дверях тюрми. Двері стоять високо, під ними сходи, а внизу, при сходах, багато жінок. Принесли їжу своїм чоловікам і синам.

– Чому ви його так побили?! – перервав тишу крик моєї сестри. – Говорите, що ви їх тут лише тимчасово тримаєте, а ви їх тут мучите, це кожний знає, от знаки на моєму братові…
Я дальші слова не чув, бо мене зразу схопили й відвели. Двері моєї камери гримнули й відрізали голос плачу й крику, що доходив з подвір’я.

– Чому ви вивели перед народ непогоєного в’язня?! – кричав комендант в’язниці на сторожів.
Як я виглядав по побоях, не знаю. Люстра, щоб подивитись на себе, не мав.

За весь час ув’язнення моя сестра вперше і востаннє пробилась з їжею аж до дверей тюрми, але відти мусила все віднести знову додому…

Я вже втратив рахунок і назви днів, їх числа. Одного дня, зранку, голосно називають імена в’язнів, потім чую кроки. Відводять названого. Вперше чую імена багатьох в’язнів. Радію, що ще живуть. Прочитали й ім’я мого молодшого брата. Між останніми читають і моє ім’я. Мадярський вояк, що відмикає двері, говорить, щоб забрав я всі свої речі, А мої всі речі – це: кусок хліба.
Виходжу на коридор і вже звідти бачу, що двір тюрми повний арештованими. Поміж ними стоять жандарми й вояки, щоб не розмовляли.

Один в’язень, що проходить переді мною, звертається до коменданта в’язниці, щоб повернули йому його годинник і шлюбний перстень, що від нього взяли, коли його привели в тюрму. Замість тих дістав удар в обличчя, що аж захитався.

– Що? Ти думаєш, що мадярський вояк украв твій годинник!? Брешеш, собако! Ніякого годинника ти не мав!
І, штовхаючи та копаючи, арештованого повели далі.

На тюремному дворі нас завантажили у криті автомашини. Звичайно тих, що їх вели на розстріл, погружали на автомашину, вивозили за місто, застрелювали і там застрелених лишали.

Хтось з боку шепче: «Везуть нас на розстріл…»
Трохи старший від мене Кіштулинець всміхається козацькою приказкою: «Раз мати родила, раз треба вмирати…»

Мого молодшого брата ув’язнили два тижні раніше, як мене. Я ховався в горах. Мій брат 19-річний. Ми взялися за руки й нас повели спільно. Автомашини рушили в невідомому нам напрямі.
Наші рідні якось довідались, що нас мають відвозити. І від рана вулиця навпроти тюрми була повна народу. А як автомашини з тюремного подвір’я вийшли на вулицю, в гуку автомашин ми вчули страшний плач. Не бачили ми нічого, лиш чули плач і викрики: «Сине!», «Тату!»…

Усім нам вперше текли сльози. Автомашини одна за другою пробігали вулицею плачу й крику… Я, хоч знав місто, не міг зорієнтуватися, куди нас везуть. В голові в мене ще все гучало. А той шепіт мого серця такий дивний: «І прийде час, коли за наші муки вас вивезуть, і ваші жінки лишаться вдовами, а діти – сиротами»…
Ще довго здоганяв нас вулицями Хуста плач матерів, жінок, дітей…