Зі спогадів Вікентія Шандора

Добра і вчасна інформація в політичній праці варта золота; У Празі в той час збігались нитки світових інформаційних центрів, тут перехрещувались їхні інтереси та праця. Зрозуміло, що ми не могли ані мріяти про ведення власної інформаційної сітки на такій висоті, але не могли зостати без інформації для власних потреб.

У першу чергу я звернув увагу на працю університетських студентів-москофілів. Студенти із Закарпаття жили разом в колишньому Юґослов’янському студентському гуртожитку. Запросив я до себе декого з них, і вони інформували мене про свої потреби, головно – стипендії. Ми випрацювали для Хуста відповідний меморіал, у якому звернули увагу на потребу збільшення кількості наших студентів та потрібну їм допомогу.

При цій нагоді звернув їх увагу на те, що москофільські студенти ведуть організовану акцію проти уряду Карпатської України. У Празі видають «Дневник» російською мовою, відбувають наради, на яких планують різні протиукраїнські акції. Зрозуміло, що я був зацікавлений довідатись дещо більше. Просив їхньої допомоги в тій справі, а на витрати дав їм двісті корун. Студенти одного разу поінформували мене, що москофіли свій осідок перенесли на приватне помешкання Івана Ковача, Malo???p?nska вулиця, ч. 16, звідки вже трудніше було діставати інформації. У «Дневнику» били нас з усіх боків. Мали сильну підтримку чеських москофільських кіл, включно посла парламенту Шварца. Вони не були занадто небезпечні, але прикрі. Ніби чоловік засинає в ліжку, а комар дошкуляє над вухом. Ви знаєте, що він вас не вб’є, але це неприємно.

Незадовго вдалося послати між них свою людину. Мав я точні дані про їхню діяльність і часом дивувався, якими дрібними справами займаються. У пресі почали виступати ? проти бувшої політики міністра та президента Бенеша, діяльність якого пов’язували з українцями. Маючи забезпечене джерело інформації, я слідкував за ними, але наразі не робив ніяких кроків проти них.

Недоброзичливі чехи в урядах часом і питали мене, чи читав я «Дневник», чи знаю, що той пише про наш уряд.

Інша лінія інформації, яка була мені конче потрібна, вела до провідних чеських кіл. Постійне протиукраїнське наголошування в частині чеської преси протягом двадцяти років витворило свого роду протиукраїнський комплекс. Нам конче потрібно було мати інформації від провідних чеських діячів, щоб знати, як до них підходити, якою мірою вони зацікавлені нами та українською справою взагалі, яке їхнє ставлення до уряду в Хусті, з чим погоджуються, що відсуджують і подібне. Тут було широке поле діяльності. Збір інформації не був викликаний ворожістю, а просто потребою наших взаємин з чехами, між якими було досить людей, що невідповідно розцінювали ролю українців у новій державній системі.

Тут став мені у пригоді видатний чех, добрий і щирий друг українців інж. Вейр, що мав доступ до найвищих державних політичних кіл. Час від часу відвідував він своїх знайомих, розмовляв з ними на різні політичні теми, втім і про карпатоукраїнські справи, на які давав позитивні оцінки. Вони на це реагували, й таким чином створювалась конструктивна проукраїнська атмосфера. Найбільшу трудність справляли мені зустрічі з Вейром. Важливо було, щоб нас не доглянуло поліцейське чи інше око, яке могло б відтак кинути на нього підозріння й таким чином перешкодити цінному джерелу інформації.

Треба, однак, зазначити, що поруч бюра Представництва своє бюро мав генерал жандармерії Шустер разом з одним майором і секретаркою. У партері того будинку була станція – відділ поліції та детективів. Куди б я не їхав автомашиною, автобусом, трамваєм чи ішов пішки, всюди мене супроводжували. До певної міри це мені подобалось, бо могли бачити, що я не маю жодного зв’язку з чужими і ворожими їм елементами. Вони «піклувалися» нашим бюром, телефоном і відвідувачами. Спочатку генерал відвідав мене, потім я його, але більше ми таких візитів не робили. Я знав, що мій телефон прослуховується. На те, що за мною слідкують із самого початку роботи тут, звернув мою увагу Скала. Тому при зустрічах з Вейром я мусив бути дуже обережний. Роздобуту інформацію подавав я своєю дорогою в Хуст. Сталось так, що під час засідання Міністерської Ради Ревай з необережності сказав щось таке, про що ще не мав би був знати. Прем’єр центрального уряду Беран зразу його спитав, звідки він має таку інформацію. Чехи могли підозрівати мене, але доказів не мали.

Був я свідомий того, що один невідповідний крок по лінії політики Німеччини унеможливить виконання тих завдань, які лежали в основі державних інтересів Карпатської України. Як результат праці на празькому терені показав, це завдання разом із співробітниками вдалося мені виконати.

Третє джерело інформації було із зовнішнього світу. Тут зробив нам велику прислугу д-р Зборовський, українець, який мав свій стиль праці і діяв самостійно. Мав добрий зв’язок з проукраїнською групою чехів та чужими амбасадами.

Розробивши власну інформаційну сітку, можна було ділово рухатись. Робота ставала цікавою, розросталась і постійно ставила нові завдання. Не мав я часу па жодний відпочинок чи розраду. Удень постійно в русі, а вночі треба було аналізувати проблеми, що мусів робити сам, готувати звіти, інформації і т. д.

Власне, треба було розробляти свого роду стратегію нашої праці. Бувало, що в понеділок запитали мене співробітники в бюрі, що я робив у суботу ввечері.

– Гуляв, – відповідав я.

– А ні, – заперечили, – бо коли ми йшли з гулянки коло Представництва о 2-ій годині, то у Вашім кабінеті було світло. Ви працювали.

Дійсно, так і було. У неділю теж не було спокою. Звичайно, зранку був телефон. Пішов у канцелярію оце в піжамі, й часто пробув там аж до обіду. Шукав я постійно нові дороги, щоб справі допомогти. Ця робота була Для мене великим викликом: «Покажи, хлопче, що вмієш!»

У Празі жила та працювала українська культурна та політична еліта. Потрібно дати велике признання чехам, що помогли створити й удержати цінні наукові центри й школи та давати можливість українським науковцям працювати. Жодна держава в Европі не поставилася так доброзичливо до української еміграції, як Чехо-Словаччнпа. Це мало годі, має і тепер та постійно буде мати своє історичне значення. Будучи студентом у Празі, пізнав я багато наших чільних громадян. Тепер, у моїй повій функції, це коло значно зросло. Денно приходили в бюро люди різних соціальних верств, а було радісно та приємно, що кожен із них виявляв охоту чим-небудь допомогти. Приймав я кожного однако достойно й щиро. Приходили з порадами, проектами з різних галузей державного життя, часом дуже влучними й корисними.

Із празькою громадськістю нав’язав я добрий діловий зв’язок. Ми ніяк не могли обійтися без фахової помочі чехів. Ось приклад: із самого початку, ще мене не було в Празі, уряд Чехо-Словаччини вирішив розділити залізничний парк, значить вагони і локомотиви, між трьома частинами федерації. Від нас на нараду пішов Качуровський. Він на місці мав вирішити питання, що є для нас вигідніше, за ключем довжини рейок, заплаченого податку, кількості населення і под. У таких випадках, а їх було більше, ми не могли обійтися без допомоги чехів, які мали для всього статистики. Ми не мали, фактично, ані не могли мати потрібні матеріали, бо досі цілою державою і нами управляли чехи.

Не встиг я ще докладно оглянутися по Празі, як настала карпатоукраїнсько-празька проблема. Їздило від нас у Прагу на роботу заряди кращих заробітків досить багато робітників. І тепер тут здержувались, а многі з них були без праці. Досі я не мав фізичної можливості зайнятись ними, піти між них.

Знайшовся один патріот, «конструктивний критик», який цю ситуацію використовував по-свосму. Зборовський інформував мене, що в неділю в «Просвіті» до робітників промовляв інж. Красноніс приблизно такими словами: «Ви тут терпите без праці, а тут є свій уряд, він має гроші, самі беруть, то домагайтесь, щоб і вам дали». Зрозуміло, що така промова зробила на робітників своє враження. Три дні після того «патріотичного виступу» зголосились робітники, що хочуть мене відвідати. Умовився з ними па час зустрічі і просив, щоб приїхала від них делегація.

– Не делегація, – грізно відповів їх ведучий. – Ми всі хочемо з Вами говорити.

– А скільки вас буде? – питав я.

– Яких двадцять, а може й більше, – відповіли.

На все я погодився і просив прийти до Представництва точно в умовлений час.

Після того приступив до діла. Маючи вже список фірм, перед ними по телефону викликав кожну з них і просив, щоб прийняли наших робітників на роботу. Не всі зразу погоджувались, але коли я сказав, що говорить представник карпатоукраїнського уряду, то протягом не цілої півгодини вже всі мали роботу. Дав адреси, хто з них куди наступного ранку мас голоситись.

Очевидно, вони не сподівались такого способу полагодження їхньої проблеми і при тому так швидко. Один з них сказав мені:

– Мені сесе дуже любиться, що Ви тут, у Празі, чехам розказуєте.

Мені таке спостереження сподобалось, і я спитав його, як називається.

– Ілько Майор, і Бороняви коло Хуста, – відповів.

– Чи хочете лишитися тут у мене на пращо? Я вам дам чотириста корун місячно, а добрих двісті корун ще собі окремо доберете, – запропонував я йому.

Ілько втішився, мовляв, дуже радо, але признався, що дуже слабо читає і пише.

– То нічого, – відповів йому. – Я вас навчу.

І так Ілько лишився у мене працювати. При відході я попросив робітників, щоб із-поміж себе вибрали трьох-чотирьох осіб, які були б речниками їхніх потреб. Вони це й зробили. Окремо зі всіма я попрощався, подали собі руки, і вони були більш, ніж задоволені, з перших відвідин свого уряду.

Ілько показав себе дуже здібною людиною з природною інтелігентністю. Вечорами вчив я його грамоти та як треба відноситись до людей, які приходять у бюро. Спочатку я входив, як гість, задзвонив, Ілько відкрив двері й запитав:

– Що хочете?

Він скоро опанував добрі манери, і я мав з того радість. Одного разу приїхав прем’єр о. Волошин. Ілько з таким знанням і добрими манерами послуговував пану прем’єрові і то так, що прем’єр запитав:

– Де Ви знайшли такого зручного чоловіка? Відпустіть його мені.

– О, ні! – відповів я. – Це мій вихованець, сам собі його виховував, він мені тут дуже потрібний.

Десь тиждень перед Різдвом попросив я трьох вибраних робітників до себе. Посередником був Ілько. У Представництві дав їм моїх власних тисячу п’ятсот корун і попросив, щоб на Святий Вечір для своїх робіників, їх родинам і студентів приготували Святу вечерю, та сказав, що буду разом з ними.

Вони були приємно втішені, все прекрасно приготовили. Мене гарно привітали, мав до них промову, під час якої бачив сльози в їх очах. Повечеряли, поколядували. Празька Газета «Karpato-Ukrajinsk? Svoboda», видавцями якої були наші чеські приятелі, 20 січня 1939 року надрукувала, що на Святвечері, крім головної доповіді представника В. Шандора, який висловив глибоку віру в правду й перемогу, присутніх вітали ще студент Романець від філії Першої Української Центральної Народної Ради та інж. Красноніс від громадянства. У програмі була й мистецька частина. Газета підкреслила, що Щедрий Вечір, перший по двадцяти роках, особливий тим, що був початком об’єднання всіх українських сил, які живуть у Празі.

Спільний Святий Вечір цілковито змінив переконання робітників відносно нашого уряду. На них уже не впливали демагогічні гасла, подібні до: «Уряд має, то нехай і вам дає». Зробив це я з розрахунком власної кишені, бо не мав наміру представляти рахунок урядові. У той час ще не міг знати, ба, навіть, збагнути, що Міністерство господарства в Хусті так буде «фінансувати» Представництво.

Беручи до уваги наше скрутне фінансове становище, пред’явив я кінцем грудня урядові в Хусті скромний бюджет Представництва в сумі 98. 000 корун. Був я свідомий того, що це дуже скромний бюджет, однак вважав, що в такій ситуації кожен із нас «мусить трохи затягнути ремінь в штанях», як каже народне прислів’я. Пізніше, однак, життя показало, що також стало загальновідомим, що не було багато тих, які так думали й діяли.