Військова окупація Закарпаття. Угорська армія в Хусті

У IX сторіччі, в добі панування князя Лаборця, Карпати були свідком переходу угорських орд зі Сходу в Дунайську котловину та жорстокого поневолення нашого краю. У XX столітті наступ мадярів на Карпатську землю відбувся у протилежному напрямку — із півдня. Повна тисяча літ їх проживання в Европі, однак, не затерла їхню жорстокість. Щоправда, мадяри вміють її приховувати блеском феодальної шляхти, посередництвом якої вони плекали свій феодалізм аж до кінця Другої світової війни.

Свого часу між американськими мадярами настало велике обурення, коли американський письменник Roy Haynes написав роман «The Hungarian Game», на обгортці якого зазначив: «Якщо ти маєш мадярського приятеля, тобі не потрібно мати ворога» («If you have a Hungarian friend, you don’t need an enemy»). Характеристика вповні правильна, бо вони, як приятелі, є одночасно й ворогами, оскільки не вміють бути щирими друзями з іншими народами, головне сусідами.

Отак, 16 березня 1939 року близько 5 години пополудні чобіт мадярського гонведа знову ступав хустськими вулицями, щоб потоптати наше право господаря, знищити нашу молоду державу, зневажати нас та висмоктувати всебічно.

У своїх злочинних починаннях мадярські правителі почували себе самовпевненими, бо за ними стояла всесильна гітлерівська Німеччина. У той час представники преси західного світу зникли з Хуста. Вони не мали інтересу подавати світові драму, яка відбувалася на нашій землі у крові та, муках наших братів і сестер. Така їхня поведінка не була для нас новою, бо той самий вільний світ уже не раз промовчав трагедії українського народу, ба навіть заперечував їх.

При вступі мадярської армії в Хуст дзвонили дзвони в усіх церквах. Мадярам на славу, а нам на похорон. Для своєї мети одвічний гнобитель вживав нові методи, більш рафіновані за колишні.

Разом з армією в місто ввійшли і спеціальні формації, які грабували та розстрілювали тих українців, на яких місцеві мадяри чи фенциківські «чорнорубашники» (Русская фашистическая организация д-ра о. С. Фенцика) вказали пальцем або кого зловили в січовій чи пластовій уніформі. За цими горлорізами йшла мадярська жандармерія, яка затирала сліди злочинів своїх попередників, даючи їхнім злодіянням законне виправдання, мовляв, все сталося в нормі закону. І тут мені хочеться згадати, як то ми, студенти-правники у Празі, жартуючи, створили собі свою дефініцію на злочин: «Чесним чоловіком є той, хто вміє затерти за собою всі сліди своїх нечесних вчинків». Те саме робила і мадярська жандармерія в Карпатській Україні після окупації — затирала нечесні вчинки мадярської армії та «обідраної» — рондьош-гвардії. Отак мадяри перед світом представилися як цілком «чесні» окупанти. Не знаємо, чи в історії Хуста було колись стільки в’язнів, як тоді.

Тюрми та інші державні будинки були переповнені. Ув’язнених не допитують, не пишуть протоколів, а тільки б’ють, б’ють немилосердно кожного — молодого і старого, вченого і неписьменного, б’ють куди попало. Нема потреби досліджувати вину. Терористичне судівництво відкидає і не визнає такі процедурні судові формальності. Вина вже є визначена згори. Кожний винен від народження вже тим, що родився русином-українцем, а не мадяром, та живе на цій своїй землі і любить її.

Це і є той первородний гріх, який в мадярських очах вбачався, як смертельний.

Практика масового розстрілювання уніформованих і цивільних людей, навіть священиків, мадярськими військовими властями ішла врозріз із внутрішнім правом краю та й міжнародним правом, а для таких вчинків, не було жодних підстав.

Командуючий окупаційною армією генерал Бейла Новакович заявив, що Карпатську Україну було зайнято шляхом війни, внаслідок чого є природним, що в смислі «воєнного права» оголошено в краю воєнний стан (Tilkovsky, p. 218, 164; див.: OL ME Nemzetis?gi, о. 77, cs. L. 17029. 1940; Kozminsky, p. 303).

Для ілюстрації тогочасних відносин наведемо деякі конкретні випадки. Так, наприклад, професор Яків Голота подав, що коло Севлюша у боях полягло 26 учнів учительської семінарії.

Мадярські офіцери в Хусті говорили, що між Севлюшом та Великою Копанею вбили 70 січовиків і пластунів. На подвір’ї суду в Хусті розстріляли 23 січовиків, а на подвір’ї магістрату до 30.

З міста зникли учитель Митрович, батько багатодітної сім’ї, власник крамниці Ващишин та студент університету, пластун Олександр Блистів. Пізніше виявилося, що їх розстріляли. Румуни передали мадярам 373 втікачів, з яких мадяри частину розстріляли і кинули в Тису, а частина відтак опинилася у концентраційному таборі Ворюлапощ. Арештовано було і полковника доктора Зарицького, українця, лікаря 45 піхотного полку в Хусті. Після звільнення він на всі запитання своїх знайомих відповідав одним лише словом: «Били, били, били!»

Згідно з інформаціями місцевого священика, в Бороняві повісили 36 осіб. У Воловому вбили д-ра Фіґуру, професора гімназії д-ра Завальницького, 12 пластунів і січовиків. Відомий селянин із Нижніх Верецьок Іван Ґриґа повертався із засідання Сойму, членом якого був, а по дорозі його спіймали, вивели за село і там вбили. Розстріляли тут теж коло 30 січовиків та цивільних осіб. У Великім Бичкові на вулиці вбили учителя Дмитра Остапчука і кооператора, інженера Миколу Литвицького.

У Тячеві розстріляли 16 осіб і їх трупи кинули у Тису. 4 людей вивели в ліс, наказали їм викопати собі могили і потім усіх розстріляли. І в Перечині розстріляли 18 людей, між ними Михайла Гранчака, І. Керецмана, М. Пекара, Францка, Юзевича, одного селянина, батька п’яти дітей, та ще трьох інших, а старосту Добея, селянина, так побили, що місяцями не міг прийти до здоров’я.

Трупи тут і там знаходили люди в лісах. В Ясіню є могили 103 жертв мадярського терору. Селяни, що працювали на Тисі, на запитання про жертви, тільки хрестилися, кажучи: «Один Бог знає, скільки тут трупів попливло долі Тисою» (Володимир Бірчак. Карпатська Україна. Спомини й переживання. — Прага, 1940. — С. 81-86).

До чого доводив ненависний мадярський шовінізм, свідчить сумний випадок з Хуста. Пластун Василь Вайда, український учень 6-ої класи гімназії, зустрів на вулиці свого шкільного товариша Корнелія Ілеша, москвофіла. Вони разом жили на одній квартирі, часто сперечалися, і Вайда йому доказував, що «русские» і мадярчуки тільки маскуються під москвофільство, щоб розбивати українську національну єдність.

— Ми вас перемогли, Вайдо, — насміхається Ілещ.

— Бачиш, Корнелію, я тобі говорив правду. Зараз у тебе на грудях мадярський триколір, який ти раніше прикривав своєю «русскостю», а щодо перемоги, то ти не дуже ликуй, вона лише дочасна.

Ілеш спалахнув гнівом, витягнув револьвер і на місці вбив Вайду. Труп його поволік у потічок Лаківець, що протікає містом (Степан Пап-Пугач. Пластовий Альманах. — Рим, 1976. — С. 14).

Ось до чого доводила офіційно плекана політика ненависті, яку вів Гітлер на своєму кривавому шляху до «нової Европи» і як глибоко всякла вона у психологію декотрих інших народів.

Подібний ненависницький дух у ставленні до підкорених народів стали виявляти і мадяри, до того ж далеко раніше, що давало ті самі плоди. Наприклад, вже у 1914 році писалося: «Вони ретельно плекали дух мадярського шовінізму вражаючої інтенсивності, а за панування Коломана Тіса, який був прем’єр-міністром від 1875 р. до 1890 р. і керував управлінням протягом довшого періоду поруч Таафе, мадяри вчинили шовінізм своєю державною політикою» (They cultivated assiduously a Magyar Chauvinist spirit of astonishing intensity; and, under Koloman Tisza, who held the Premiership of Hungary from 1975 to 1890, governing for the greater part of that period alongside of Taaffe, they erected Chauvinism into a State policy (Steed H. W.: The Haupsburg Monarchy, London, 1914, p. 28-29).

Пластовий скаутмайстер Степан Пап-Пугач так описує свій побут у хустській тюрмі: «Зачали мене бити по руках гумовими палицями. Мої руки посиніли, задеревеніли, а відтак опухли, мов колода. Далі я вже не відчував, що в мене є руки… Тоді третій з терористів скочив на мене, як розлючений звір, вхопив мене за волосся і почав бити моєю головою об стіну… Зразу я відчув, що щось тверде вдарило мене під самісіньке око. Я повалився на підлогу… Коли я очунявся, з підлоги вже змивали мою кров. Мене занесли і кинули до самітки… Там я пролежав три дні на дошках у гарячці. Такі катування переживав кожен в’язень. Декотрі і по кілька разів (Степан Пап-Пугач. У мадярській тюрмі. — Ню Йорк, 1978. — С. 8). Автор далі описує смерть розстріляного Блистіва, визначного пластуна, та ув’язнення професорки Ростислави Бірчак, доньки проф. В. Бірчака.

У Тересві арештовано багато українців, між ними і Федора Ревая, директора жіночої учительської семінарії в Ужгороді о. Василя Лара та о. Христофора Миськіва, ЧСВВ. Такі арешти проводилися по всій Карпатській Україні. Декотрих арештованих розстрілювали на місці, інших виводили в ліс і там їх вбивали, а решту звозили у військові казарми у Кривій коло Хуста, звідки їх всіх, побитих, виголоднілих та змучених вивозили у концентраційний табір Ворюлапош біля Ніредьгази.

Переважна більшість в’язнів не знала мадярської мови.

Виглядало смішно і боляче, коли таборові власті дозволяли відвідини в’язнів, але розмова мала вестися мадярською мовою, щоб присутній наглядач її розумів. І тим, що знали мадярську мову, не було дозволено розповідати про табірне життя правду, про умови життя у в’язниці.

Точної статистики жертв мадярської окупації годі сподіватися. Мадяри подають свої втрати: 72 мертвих, 144 ранених і 3, що пропали безвісти. Українські втрати в боях з мадярами відгадують на 1.000 — 1.500 осіб (Бірчак, с. 86). Це є цифри тільки з Хуста та його околиці, про які Бірчак міг довідатися, перебуваючи в часі окупації ще шість тижнів у цьому місті.

Чехословацькі представники у Вашингтоні, які досліджували цю проблему, подають кількість жертв за весь час окупації, тобто від часу Віденського арбітражу, цифрою 5 тисяч осіб (Chechoslovakia Fights Back of Foreign, Introduction by Jan Masaryk, Washington D. C, 1943, p. 170-171).

Всупереч очевидному опору українського населення проти мадярської агресії та окупації, прем’єр-міністр П. Телекі мав відвагу 16 березня 1939 року заявити в будапештськім парламенті, що Карпатська Україна була зайнята мадярськими військами «на бажання карпато-русинського населення». Він рівно ж заявив, що «включаємо братній русинський народ до Мадярщини і даємо йому автономію» (T?borsk? Edvard. Na?e vec. ?eskoslovensko ve svetle mezin?rodn?ho pr?va za druh? svetov? v?lky. Praha, 1946, s. 60; див.: Lidov? noviny, 17. brezna 1939).

Наведене переконливо доводить, як мало можливостей має поневолений народ для боротьби проти офіційних державних неправд, що пред’являються світові його іменем. Для прикладу наводимо українців. В період між двома світовими війнами вони були представлені світу чотирма недоброзичливими, ба навіть ворожими «правдами» чужих держав, які розділили між собою українську територію.

Мадярщина своєю агресією порушила Тріанонський договір від 1920 року, який підписала, як також Пакт Ліґи Націй, якої була членом. З Ліґи Націй Мадярщина виступила щойно 11 квітня 1939 року, а в змислі статті 3 відступу II Пакту, була ним зобов’язана ще протягом дальших трьох років після виступлення. Слід зазначити, що свого часу Ліґа Націй перебрала над Карпатською Україною опіку стосовно впровадження в життя її автономних прав у Чехословаччині, Гарантованих міжнародним Сен-Жерменським договором.

Члени Ліґи Націй однак ніяк не чули зойк і стогін мучених і розстрілюваних мадярами громадян Карпатської України, ані плач матерів, права яких вони зобов’язалися захищати! Точно так писав Шевченко: «Оглухли, не чують, кайданами міняються, правдою торгують».

Жорстокою поведінкою своєї армії до оборонців Карпатської України Мадярщина грубо порушила постанови Гаґської конвенції (IV) від 18 жовтня 1907 року з її пізнішими додатками, в якій, крім іншого, сказано: «В краях, у яких міліція або добровільні з’єднання творять армію, або її частину, вони є включені під розряд «армія». (The Hauge Convention (IV) Respecting the Laws and Customs of War on Land, signed at the Hauge, October 12, 1907: «In countries where militia or volunteer corpe constitute the army, or form part of it, they are included under the denominantion «army»).

Карпатська Січ, Пласт та інші формації, які відповідали вимогам Женевської конвенції, мали своїх командирів, були в уніформі, або були означені видимими синьо-жовтими національними знаками на лівій руці. Вони рівно ж дотримували і дальші дві умови, а саме: «Вживати зброю відверто та вести свої операції у згоді з законами та звичками війни» («to carry arms openly, and to conduct their operations in accordance with the laws and customs of war»). Мадярщина була учасником цієї конвенції в 1940 p. (the Law of Nations, edited by Herbert W. Brigge, Second edition, Appleton-Century-Crofts, Inc. New York, 1952, p. 1004-1005).

Нам не відомо, щоб будь-яка із держав-учасниць Конвенції звернула увагу Мадярщини на її безвідповідальну і негуманну політику по відношенню до захисників Карпатської України. Під час Другої світової війни три воюючі великодержави — Німеччина, СРСР і Японія — у поведінці з військовополоненими цілковито зігнорували постанови цієї Конвенції і всі поняття про людську гідність, гуманність та право. Беручи в увагу справу Карпатської України та довговічну боротьбу української нації за свою державність і практику згаданих трьох великодержав під час Другої світової війни, приходимо до висновку, що моральна відвага у справі захисту прав народів не знаходить свого застосування в сучасній світовій політиці.

Польща не заспокоїлася ліквідацією Карпатської України та спільним кордоном з Мадярщиною. З Галичини та інших українських земель переходило в Карпатську Україну чимало активної української молоді, яка включилася в державне життя краю та видатною мірою допомагала йому. Переважна частина цієї молоді активізувалася в рядах Карпатської Січі, що надмірно дразнило польські урядові кола. Польща своїми протестними нотами спричинила багато клопоту в Празі та в Хусті. Тут, зрозуміло, не розходилося про небезпеку військової агресії з боку Карпатської України проти Польщі, але про плекання та скріплювання української соборно-державницької думки, якої Польща смертельно боялася. І тому, після повалення Карпатської України, Польща зажадала від Мадярщини видачу їй полонених січовиків-галичан. Мадярщина відразу ж видала 40 галицьких січовиків, яких поляки запроторили до в’язниці в Березі Картузькій, де вони мучилися до розвалу Польщі у вересні 1939 р. (Гірняк, с. 220; див.: Gerald Reitlinger. The House built on the Sand, New York, Viking Press, 1960). Українські в’язні пізніше ствердили, що частину виданих мадярами січовиків поляки одразу ж на кордоні розстріляли.
Вражає, що при такій жорстокій, антигуманній поведінці Мадярщини з українським населенням, західні демократії ані пальцем не ворухнули на захист цих людей. Вони не знаходили причин виступити на захист українців. Це вже зробилося своєрідною традицією, причому дуже старою.

З байдужого ставлення західних держав до українців, хоч би так, для людського ока, скористалася Німеччина. Вона вирішила взяти полонених січовиків під свій захист. Отак 22 квітня 1939 р. начальник 5 відділення мадярського Генерального штабу Генерал Гомлок зустрівся з адміралом Вільгельмом Канарісом, на вимогу якого було ухвалено:

1. Мадяри повинні втриматися від видання полякам полонених бійців Карпатської України, бо це було б «рівнозначне з їх присудом на смерть»;

2. Не повинні їх в’язнити.

Згідно з інформацією ув’язнених, після наведеної зустрічі їхня доля дещо покращала, притихли зокрема дикі побої (цитовано за Козмінським, с. 295). Сьомого червня 1939 р. решту галичан — 243 січовиків — врятовано і вивезено до Відня. Це сталося завдяки старанням Проводу Українських Націоналістів (Гірняк, с. 238). Гірняк одночасно подає (за Ґеральдом Рейтлінґером), що до звільнення січовиків доклав зусиль адмірал Канаріс (Гірняк, с. 212; див.: Gerald Reitlinger. The House built on the Sand, New York, Viking Press, 1960). Інший автор, який пережив ув’язнення в таборі Ворюлапош, подає, що звільненню січовиків допоміг колишній гетьман України Павло Скоропадський (Кущинський Антін. Закарпаття в боротьбі. — Буенос-Айрес, 1981. — С. 156).

На домагання опозиції в мадярському парламенті на Закарпаття було вислано урядову комісію для розслідування жорстокостей.

Членом комісії був і посол Бейла Фабіян, від якого походить інформація, опублікована в Америці. Комісія зібрала потрібний матеріал, який стверджував жорстоку брутальність урядових властей по відношенню до українського населення. Внаслідок звіту комісії та під тиском опозиції в парламенті, жорстокості на певний час притихли, однак 1942 року вони вибухли знов повною силою. Навіть місцеві мадяри, які жили разом з українцями в часі між двома світовими війнами, обурювались такою поведінкою своїх одноплемінників. «Ми не таких мадярів очікували», — сказали Лайош Козар, фабрикант, і д-р Керекеш, лікар в Ужгороді, але їм погрозили, що коли не будуть тихо, то і їх арештують. Однак знайшовся один відважний мадяр на ім’я Золтан Сабо, який одверто виступив у пресі, звернувши увагу на помилковість подібної політики, спрямованої проти українців, бо, мовляв, ми є сусідами великого і сильного українського народу, від сусідства з яким не втечемо.

Джерело: Вікентій Шандор. Спомини. Карпатська Україна 1939-1945