Вчитель Дмитро Остапчук з пластунами, Страбичово, Закарпаття, 1933-1935

Замордування учителя Дмитра Остапчука й інж. Литвицького

Зі спогадів В. Ґренджі-Донського

Дня 22-го березня 1939 р, мадярські війська дійшли до Кобилецької Поляни і арештували 12 українців, між ними й управителя школи Дмитра Остапчука, громадянина Словаччини. Згаданий не брав участи в боях, за цілий час боротьби сидів у селі, а навіть селян відмовляв від якогонебудь збройного виступу.

Інших арештованих задержали на станції жандармерії, а Остапчука вояки повели до Великого Бичкова, до гімнастичної залі горожанської школи, де були інші ув’язнені українці. Вже по дорозі його вояки у старшини спосіб збили, В залі постягали всім черевики, позабирали документи, годинники, гроші без жадних записок – просто ограбили. Ув’язнених мучили у різний видуманий спосіб: били їх кольбами по голові, по ребрах, казали тримати руки догори годинами, а кому рука охляла, того били палицями. Решту часу мусіли сидіти по-турецьки, склавши ноги під себе. Ноги в’яли, люди мліли, але змінити позицію не було дозволено.

Другого дня якісь два пани увійшли на залю. Здавалося, що один був польський консул, а другий, догадуються, був Кароль Береш із Страбичова, той сам, що ограбив був батька Остапчука (побив його і взяв від нього 130 корон…). Ці панки кілька разів добре оглянули Остапчука.

Після того увійшов до залі комендант в`язниці, кремезний старшина у шкіряному плащі, підполковник мадярської армії Баконі. Зразу підійшов до Остапчука і почав з ним по-німецьки балакати, щось його питав,але в’язні чули тільки те, як він кілька разів по-німецьки відповів: “Найн!” – Ні! Підполковник наказав тоді двом жандармам бити Остапчука. Жандарми прикладами, палицями та кулаками вдаряли його і так побили йому голову, що зразу опухла і вся була в синяках.

Підполковник Баконі приступив до іншого в`язня, інженера Литвицького, що мав своє маленьке підприємство в Сільці. Його привели в той сам час, що й Остапчука. Литвицький вибрав з кишені свій чехословацький закордонний паспорт і почав підполковникові щось вияснювати, але цей вдарив його палицею в лице і дав наказ воякам бити Литвицького. Зразу наскочила на нещасного добра десятка вояків і почали його бити кольбами.Довго били його, він терпів, закусивши зуби, але не витримав і повалився на землю. Вже лежав він на долівці і ще й тут били його у такий нелюдський спосіб, що не можна було дивитися. Мусіли його підняти і посадити біля Остапчука. Його голова була вповні закри -вавлена, кров заливала шнурками очі, а з рота виступав кривавий шум. На голові з лівого боку над самою голосницею виднівся розбитий череп голови.

Підполковник Баконі кивнув рукою, мадярські жандарми взяли обох нещасників і вивели із залі, ще й тепер б’ючи їх кольбами в плечі. Вийшовши зі шкільного двору, пройшли побіля хати Миколи Коперльоса. Завели їх у глуху вуличку, в якій заздалегідь розмістились вояки. Що це дійсно був Остапчук та Литвицький, можуть посвідчити селяни, які їх бачили і впізнали: Михайло Бойчук, Юлія Коперльос, Василина Андрусяк,0дотя Попович, Микола Волощук і Юрко Попович.

Вчитель Дмитро Остапчук з пластунами, Страбичово, Закарпаття, 1933-1935
Вчитель Дмитро Остапчук з пластунами, Страбичово, Закарпаття, 1933-1935. Фото з архіву академіка Миколи Мушинки

Відтак перейшли через подвір’я Василя Мандзюка і біля православної церкви наказали їм утікати в беріг, щоб таким способом замаскувати розстріл. Інж. Литвицький зразу зорієнтувався і відмовився “втікати”, – тоді його застрілили на місці зараз коло церкви. Куля з рушниці була намірена йому між самі очі і вирвала добрий шмат тім’я.

Остапчук, побачивши це, почав утікати. Було то вечором біля 17-ої години дня 23-го березня. Почало якраз смеркатись. Перебіг він через подвір’я Василя Поповича. Це бачила жінка Поповича Василина та І. Цубера. Відтак біг він подвір’ям Івана Куцина, але на плоті зачепився і впав на землю. Один вояк здогнав його і пробив багнетом, а другий стрілив на нього.Тут Остапчук дістав ще вісім ран від багнетів і куль.Один вояк гукнув: “Беашні езт а ґаземберт!” (Закопати цю собаку!). Вояки вимагали, щоб люди негайно поховали його на тому самому місці, де впав (у гній), але господар Іван Куцин відмовився на подвір’ю погрібати людину.

На старому цвинтарі зараз викопали яму (при кінці загороди Івана Куцина) і там його похоронили. З подвір’я несли його труп: Микола Тріщук, Микола Во-лощук і Микола Луцак. Погребли його: Іван Куцин, Микола Тріщук, Микола Луцак, Микола Волощук та Іван Глеб.

Труп інж. Литвицького лежав до другого дня, поховали його також на старому цвинтарі. Обидвох .їх особисто знали і впізнали їх, як лежали мертвими: Іван Куцин, Василь Йосипчук, учитель Андрій Кузьмик, учитель Микола Волощук, Юрко Попович Олексів та Юлія Коперльос.

Остапчук залишив вдову і троє дітей, найменше мало два роки. Коли вдова звернулася за смертним листом, то мадяри відмовили його видати. Коли подала масу свідків цього бестіянського злочину, то мадяри свідків тероризують, тероризували, а навіть тероризують і до нині. А коли ті покликаються на те, що людина повинна говорити правду, то кількох побили жандарми на кров, мовляв, як посміли те бачити і чому під час злочину не заховалися в хатах…

Джерело: Василь Ґренджа-Донський. Твори. Т. 8. Щастя і горе Карпатської України. – Вашинґтон: Видання Карпатського Союзу, 1987. – С. 341-344.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *