Як відомо, з кінця 80-х років ХХ ст. терени Закарпаття стали полігоном найрізноманітніших антиукраїнських технологій, спрямованих на денаціоналізацію автохтонної української людності. За цей час антиукраїнські технології реалізовувались головним чином у політичній, мовно-культурній та церковно-релігійній площинах.
Однак політичний і значною мірою мовно-культурний напрямки антиукраїнської політики в Закарпатській області виявилися, на щастя, не достатньо ефективними. За таких обставин основний акцент антиукраїнської політики на території Закарпатської області перенесено на церковно-релігійний напрям, тобто ворожі українству сили, внутрішні і зовнішні, намагаються використати церкву у своїх політичних цілях.
Своєрідним фундаментом антиукраїнської політики на Закарпатті стало тимчасове збереження статусу sui iuris Мукачівської греко-католицької єпархії. На тлі недавнього об’єднання усіх римо-католиків України, сучасне керівництво Мукачівської греко-католицької єпархії наполегливо шукає аргументів на користь легітимізації збереження «тимчасового статусу sui iuris», бо в цьому воно справедливо вбачає запоруку для ведення цілком незалежної політики від УГКЦ та часто недружньої політики стосовно українців – титульної частини вірних Мукачівської єпархії.
Показовим свідченням такого стану є поява публікації В. Фенича «Мукачівський єпископ Андрей (Бачинський) і відновлення Галицької митрополії: деміфологізація однієї патріотичної легенди».
Хоча автор декларує свою мету як деміфологізацію, проте сам вдається до незграбного, а часами навіть примітивного конструювання неорусинських міфів.
З цією метою він, наприклад, хвацько і безапеляційно «класифікує» вчених: відомого українського історика, професора Д. Данилюка називає просто закарпатським краєзнавцем. Далі ділить вчених на русинських, марксистських та словацьких істориків, не помітивши, що, наприклад, Людовіт Гараксім одночасно став словацьким та марксистським істориком. Ю. Жатковича, сучасника І. Франка та В. Гнатюка, В. Фенич зараховує до представників русинської історіографії невідомо чому, адже сам Ю. Жаткович вважав себе «сыном мало-руського народа, того народа, котрий совсім так отдільний е от велико-руського, як, напр., от польського или болгарського» (1896 р.).
Хоча у публікації В. Фенича мова йде про Закарпаття та закарпатців ХVIII-ХХІ ст., а, як відомо, українські та зарубіжні славісти переконані і це переконання підтверджують результати переписів населення, що титульною автохтонною людністю історичного Закарпаття є українці, проте автор чомусь вирішує затабуювати етнонім українець, а відетнонімний прикметник український фігурує в публікації один-єдиний раз – у власній назві Український католицький університет (тут антиукраїнські, чи то пак деміфологізаційні наміри автора капітулювали перед назвою університету).
В. Фенич воліє дивитися на терени сучасної Закарпатської області лише з позиції Будапешта чи Праги, тому іронічно називає А. Бачинського «закарпатським» владикою (треба було, очевидно, підкарпатським або угорським), про що свідчить запис слова «закарпатський» в лапках.
Проте, візьмемо на себе сміливість твердити, що не задля згаданих вище та незгаданих фактів дрібного неорусинського бешкетництва ужгородський автор писав цю статтю.
В. Фенич, вочевидь, прагне дати науковоподібне обґрунтування сепаратистського курсу розвитку Мукачівської греко-католицької єпархії. Тому-то й звалив на себе непосильну ношу – довести причину розколу між УГКЦ та Мукачівською греко-католицькою єпархією як наслідок «етнокультурних фобій, народжуваних один до одного через концепт “іншого” у модерному віці».
В. Фенич на підтвердження своєї тези про «етнокультурні фобії» приписує О. Духновичеві життєве кредо «Extra Hungariam non est vitaе» («поза Угорщиною життя немає»). Шкода, що автор забув інші слова О. Духновича: «Бо свої то за горами – не чужі: Русь єдина, мисль одна у всiх в душі». Вони у його конценцію деміфологізації не вписуються…
Любомир БЕЛЕЙ, д-р філолог. наук,
професор Ужгородського національного університету
