Ужгородський кафедральний собор

Теодор Ромжа – гімназист, потім Єпископ

Із 17-річним Федором Ромжею я познайомився 1-го вересня 1928 року в Хусті в учительському інтернаті. Він тоді був учнем VI-го, а я V-го класу Хустської гімназії. Протягом трьох років ми сиділи біля одного стола, спали в одній спальні.

Федор Ромжа був середнього зросту, чорнявий, з чорними очима, якими «просвічував» співбесідника, як ренгеновим промінням.

Голос у нього – тенор. Говорив голосно, виразно, але ніколи, ні на кого не підвищував його. Любив грати у м’яча й інші спортивні вправи. Охоче вступав у дебати з рівними до нього. До товаришів, більш-менш рівних до нього, відносився дружньо, а до малих, до першо- і другокласників – як старший, добрий, щирий брат. Часто під час перерви у навчанні малі вішались йому на шию: один звисав у нього на грудях, другий – на спині і він носив їх по дворі, як бесаги.

Дуже цікаві були «суди» Федора Ромжі, які він чинив між малими.

Часто траплялося, що малі посварилися або й побилися.

«Судитися» ішли до Федора Ромжі. Слухати суд збиралися майже всі вихованці інтернату. Федор Ромжа, уважно вислухавши скривдженого, потім винуватого, висловлював свою думку – «рішення». Його рішення та розсудок завжди був мудрий і справедливий. Для підтвердження свого рішення він звертався до «публіки», до слухачів, які, звичайно, хором стверджували його рішення, а «сторони», які «судилися» завжди погоджувалися.

Перед винуватим «суддя» ставив вимогу, щоб попросив вибачення від скривдженого, а скривдженому радив, щоби простив кривду. Такі суди завжди закінчувалися миром.

Якщо хтось звертався до Федора Ромжі по допомогу в навчанні, ніколи, нікому в допомозі не відмовляв.

* * *
По матурі Федір Ромжа законкуровав до Ужгородської семінарії і був прийнятий. У Бичкові, а Федір Ромжа був із Бичкова, на Успеніє Пресвятої Діви Марії – 28 серпня – храм у церкві. 1930-го року на те свято я поїхав до Бичкова. Федір Ромжа із священиком уже служив службу Божу. Після обіду я зайшов до Ромжів. Вони дуже щиро, гостинно вітали мене, а Федір подарував мені на спогад його фотографію.

Теодор Ромжа

Федора Ромжу – дуже здібного абітурієнта – списком послали студіювати до Риму.

* * *
Зустрілись ми з Федором Ромжею влітку 1940 року у Дубовому. Я, уже жонатий, там учителював. Там учителювали і сестри Федора Ромжі Марія і Христина. Федір, уже целібатний священик, відвідав сестер і ми троє післяобідній час провели на березі річки Тересви.

Хоч він – доктор теології, філософії, іноземних мов, а я сіренький учитель, віднісся до мене по-братерськи, як колись у гімназії.

Розмовляючи біля річки, Федір Ромжа задав мені запитання: скільки процентів у житті того, про що я мріяв, що сподівався одержати від життя, коли вчився у гімназії? Я, очевидно, не подумавши як слід, сказав: 60%. Він глянув на мене і гіркувато посміхнувся. З його проникливих очей на мене бризнуло «співчуття» через мою обмеженість.

– Ой, недобре ти пізнаєш життя, Олександре! Я таке запитання задавав уже декільком молодим мужчинам, моїм знайомим.

Найвищий процент вони називали 30-35, а були й такі, які називали лиш 20-25. Немає в житті 60% того, що від життя люди чекають, на що сподівається, – відповів він і похитав головою, що воно так.

* * *
Наступні мої зустрічі з Федором Ромжею – уже єпископом – відбулися в липні 1947 року. Тоді я перебував в Ужгороді на літній сесії, як студент-заочник Ужгородського університету. Ранком, перед початком занять, я «закрадався» до церкви. Єпископ Федір Ромжа ранками служив службу Божу. Народу в церкві у такий час дуже мало. Одного разу під час служби він мене побачив і кивнув до мене, щоб після служби зачекав. Я зачекав. Він, знявши із себе ризи, підійшов до мене, привітався так по-братерськи, як колись, поговорив так тепло, як колись. Мені було і приємно, і дивно: єпископ, а не загордився переді мною.

… Того літа із сесії я відірвався на два дні і поїхав до Хуста, бо я працював уже в Хусті, обгорнути на діляночці картоплю і кукурудзу.

… Після сесії у Городиловських лісах збирав хворост, заготовляв паливо на зиму.

… У вересні у Виноградові продав сукно, з якого наміряв дати пошити одяг. За виручені гроші у Фанчикові купив 25 кілограмів кукурудзи. Прибувши на плечі з нею на зупинку залізної дороги, дізнався, що поїзд, яким я наміряю їхати до Хуста, у Фанчикові не зупиняється. Треба дуже спішити до Виноградова з тягарем на плечі, за 70 хвилин треба пройти 8 кілометрів, бо після обіду треба бути на роботі. До станції ще залишилося не менше одного кілометра, як мене обігнав поїзд. Я з усіх сил біг, щоб устигнути. До заднього вагона ще було біля 100 метрів, коли локомотив засвистів, дав сигнал, що поїзд рушає далі. Я вже падав, вибившись із сил, із розпачу, що не встиг

… На моє неймовірне щастя кондуктор заднього вагону впізнав мене. Вихопив червоний прапорець, замахав ним, зіскочив з вагона і бігом кинувся назустріч мені. Вхопив мою кукурудзу, а мене під руку і потяг до вагона.

Віддихавшись у вагоні, я пригадав запитання Федора Ромжі: скільки процентів у житті того, на що я сподівався?

І пригадував те запитання не раз …

Тяжкий тягар скотився на душу тоді, коли почув про мученицьку смерть єпископа Федора Ромжі …

Теодор Ромжа на смертному одрі
Теодор Ромжа на смертному одрі

25 травня 1994 р.

*

Зі спогадів одного з учасників подій Карпатської України Олександра Сливки. Спогади опубліковані у книзі Сливка Олександр. На цій тяжкій дорозі: Спогади і роздуми / Передмова Наталії Гайдур. – Ужгород: Ґражда, 2009. – С. 102-105.

Фото в заголовку з сайту Старі листівки

Теодор Ромжа – гімназист, потім Єпископ: 3 коментаря

    1. Додано. Проект справді некомерційний, оновлюємо в міру можливостей. Виправляємось в порядку поступлення пропозицій =).

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *