Угорщина і Чехословаччина.Атлас Ромера, 1937 рік

«Автономна» Підкарпатська Русь. Народження і трагічний кінець Карпатської України

«Автономна» Підкарпатська Русь

Багатостраждальне Закарпаття протягом століть належало чужим державам: Угорщині, васалу Туреччини Семигородщині, Австрії, а з 1867-го до осені 1918-го рр. – Австро-Угорщині.

Багатонаціональна Австро-Угорщина у Першій світовій війні (1914 – 1918 рр.) була союзницею Німеччини. Програвши війну, вона розпалася: Австрія і Угорщина стали окремими державами, на руїнах Австро-Угорщини утворилась нова слов’янська держава – Чехословацька республіка, а Польша, Румунія, Югославія забрали собі окраїни колишньої Австро-Угорщини.

Виникло питання: яка буде доля Закарпаття? Угорщина дуже бажала зберегти Закарпаття для себе, бо на Закарпатті дуже потрібні Угорщині ліси і сіль.

Сусідка Румунія також простягала руку до нашого краю.
Хустський з’їзд-віче – обрані посланці закарпатсько-українського народу – 21-го січня 1919 року висказали волю народу: приєднатися до України. Але у той неспокійний час здійснити це не вдалося. (Тоді галичани воювали з поляками, наддніпрянці – з російськими більшовиками.)

Угорщина і Чехословаччина.Атлас Ромера, 1937 рік
Угорщина і Чехословаччина.Атлас Ромера, 1937 рік

В США в цей час жило біля півмільйона закарпатських українців. Вони на своїх зборах – нарадах висказали думку, що було би найрозумнішим приєднати Закарпаття до новоутвореної на руїнах Австро-Угорщини слов’янської держави – Чехословацької республіки.

Мирова конференція, що проходила в Парижі, таку думку схвалила і 10-го вересня 1919 року (у Сен-Жерменському палаці) вирішила приєднати Закарпаття, як автономний край під назвою Підкарпатська Русь, до Чехословацької республіки.

Давати автономію Підкарпатській Русі чехи не спішили. Вони вирішили «управляти» нею самі так, як це було вигідно для них. Щоби відвертати увагу, думку закарпатців від автономії, вони «негласно» стали застосовувати лозунг, відомий уже стародавнім римлянам: «Роз’єднуй і володій!». Почали штучно насаджувати між народом ненависть, гризоту, боротьбу.

Мапа Карпатської України, 1938-1939 рр
Мапа Карпатської України, 1938-1939 рр

Перша хвиля боротьби між народом прокотилася на початку 20-их років на релігійному ґрунті між греко-католиками і православними.

У тих селах і містах, де народ одностайно залишився греко-католиками, наприклад у Драгові, Золотареві, Рокосові або одностайно перейшов на «православіє», наприклад у селах Нижнє Селище, Данилові, Ізі, там ніякої боротьби між народом не було, а там, де народ розколовся на дві віри, наприклад, у селі Копашново, там вірники одної віри вірникам іншої віри кидали в колодязі дохлих псів, котів, лили в колодязі нафту, пробиралися ночами в хліви і калічили невинну худобу, а літом на полях палили копиці сіна.

Коли люди отямилися і вогонь релігійної боротьби почав згасати, чехи розпалили новий, ще завзятіший вогонь між народом: «мовне питання», «языковый вопрось».

Якщо в релігійній боротьбі головну роль грав простий народ-селяни, то у «мовній», «языковой» – головну роль грала інтелігенція. Утворились три мовно-культурні напрями.

Перший напрям: більша частина місцевої інтеліґенції: учителі, службовці, греко-католицькі священики, які вчилися і на своїх роботах (крім священиків) говорили – урядували угорською мовою, твердили так: «Мы русины – угроросы – автохтоны. Наш языкь русскій» («Рускій языкь» – це українська мова, в якій багато слів місцевого діалекту і угорських слів.  – прим. авт.). Ця інтеліґенція у себе вдома говорила, молилась угорською мовою (і греко-католицькі священики), газети читала угорські, радіо слухала тільки з Будапешту. І на вулиці між собою найрадше розмовляла угорською мовою.

Другий напрям: незначна частина свідомої, чесної місцевої інтеліґенції, наприклад Августин Волошин, брати Бращайки, учителі Федір Агій і Полянський, твердили так: «Ми такі українці, як за Карпатами і над Дніпром. Наша мова – українська».

Коли поляки розгромили Західно Українську Народну республіку, багато інтеліґенції з Галичини, переважно педагоги, еміґрували в Чехословаччину. Празький уряд направляв їх на роботу на Підкарпатську Русь. Видатні педагоги-галичани в Ужгородській гімназії: Бирчак, Панькевич, Бачинський; в Берегові поет Пачовський, брати Заклинські; в Хусті Самойлович, Гупаловецький, Дідик і немало вчителів-галичан по селах.

Професори-галичани в гімназіях, учителі на селах з місцевими українцями зійшлися скоро. Створили міцне культурно-освітнє товариство «Просвіта» і молодіжну організацію «Пласт».

Це табір «українського напрямку».

Третій напрям: це менша частина місцевої інтелігенції, як у другому напрямі, наприклад греко-католицькі священики Сабов і Фенцик, учителі Василенко, Добош, православні священики, частина емігрантів росіян утворила табір «русский» із «языкомь русскимь». Цей напрям створив культурно-освітнє товариство – «Общество Духновича», але такої плодотворної, культурно-освітньої роботи, як «Просвіта», воно не проводило.

«Український напрям» виступив під синьо-жовтими прапорами, а «русский» – під російськими трикольорами.

«Русины-угророси-автохтони» у мовно-языковой боротьбі великої ролі не грали, а люди «українського» і «русского» напрямів, особливо молодь, взаємно ненавиділись, висміювались, ображались. Посудити можна хоча би з вірша, написаного людиною українського напрямку:

Ехалъ Фенцикъ на козѣ,
Сабовъ – на собакѣ,
Украинцы испугались –
Думали – козаки.

Чехи український напрям дуже ненавиділи, бо боялися його. Цей напрям, з усіх трьох, був найсильніший, найавторитетніший, проти політики чехів на Підкарпатській Русі виступав відверто і рішуче.
Літом 1928 року в Ужгороді український напрям під синьо-жовтими прапорами організував і провів демонстрацію, на якій справедливо були вказані нечесні вчинки чехословацького уряду і чехів-службовців на Підкарпатській Русі. За участь в демонстрації видатних людей, особливо вчителів, позбавили державної служби. Серед позбавлених була і молода поетеса Божук.

А автономію Підкарпатській Русі чехи не давали. Коли хтось натякнув чехам про автономію, вони витріщалися здивовано, «безпомічно» розводили руками і говорили: «Автономію? Яку автономію? Кому? Ви до автономії ще не дозріли. Почекайте!»

І так дотяг, докрутив чехословацький уряд з автономією Підкарпатської Русі до кінця вересня 1938 року, коли на Мюнхенському арбітражі, під натиском представників Англії і Франції, Чехословаччина змушена була віддати Німеччині гірську територію Судети, заселену німцями, а на тій території було, майже, половина фабрик і заводів, в тому числі майже вся велика промисловість.

Чехословацька республіка перетворилася в федеративну державу чотирьох країв: Чехію, Моравію, Словаччину і Підкарпатську Русь. Тоді, на порозі загибелі, чехословацький центральний уряд дав Підкарпатській Русі автономію.
І дав її до рук ось кому.

Мадярська піхота висаджується в Хусті. 17-18 березня 1939 р. Фото Вільяма Вандіверта.
Мадярська піхота висаджується в Хусті. 17-18 березня 1939 р. Фото Вільяма Вандіверта.

Народження і трагічний кінець Карпатської України

У напрямі «русиновь-угроросовь» були й такі вірні патріоти колишньої їхньої батьківщини Угорщини, що новоутвореній державі Чехословаччині службову присягу здати не хотіли, тому залишилися без державної служби.

Один з таких був хустянин – колишній учитель у селі Стеблівці – Куртяк Іван, якого для більшої пошани називали угорським ім’ям «Янош». В селі Драгові жив такий патріот Угорщини – юрист, колишній вищий чиновник – Рішко Бейла.

Ці двоє людей знайшли однодумців-спільників в інших районах, Андрія Бровдія, Демка і інших, і заснували політичну партію – «Автономний земледільський Союз» – АЗС. Основною силою партії були селяни-середняки, в національному розумінні – відсталі люди. Метою засновників і керівників АЗС було добитися від чехословацького уряду автономії для Підкарпатської Русі, а як тільки вона буде одержана, Підкарпатську Русь від Чехословаччини відірвати і приєднати її до Угорщини. Про це «голосно» не говорилося, але і серед рядових членів партії зналося. Куртяк Янош від партії АЗС був обраний до Празького парламенту послом (депутатом), а Рішко Бейла – сенатором.
Угорщина керівникам АЗС за їх намір щедро віддячувалась. У червні 1930-го року я своїми очима бачив 50 пар великих сірих волів, які Куртяк Янош одержав у подарунок від Угорщини… за якісь «заслуги»… А це бачили і хустяни, які біля греко-католицької церкви чекали початку богослужіння.

Куртяка Яноша восени 1938 року між живими уже не було. Послом у парламенті на його місці був уже Андрій Бровдій. Його центральний уряд федеративної Чехословацької республіки призначив першим міністром автономної Підкарпатської Русі.

12-го жовтня 1938-го року в Ужгороді на площі Корятовича став збиратися народ. Люди українського напрямку приходили під синьо-жовтими прапорами, а руського напрямку – під трикольорами. Збиралися вітати А. Бровдія, який ніс із Праги автономію для Підкарпатської Русі. Там тоді був і я. Ще Бровдія з автономією не було, а на трибуні і перед трибуною між «українцями» і «русскими» розпочалася суперечка: одні від одних виривали прапори і кидали під ноги. Втрутилася поліція і навела порядок.

Приїхав Бровдій і з трибуни поздоровив народ з одержаною автономією.

Та на посаді першого міністра Бровдій побув недовго: розкрилася його антидержавна політика і його 26-го – 27-го жовтня 1938 рогу арештували.

На вимогу народу українського напрямку замість Бровдія був призначений греко-католицький священик, відомий авторитетний педагог, автор багатьох підручників для початкових шкіл, директор Ужгородської учительської семінарії, посол (депутат) Празького парламенту від Християнської партії Августин Волошин.

А розпад Чехословаччини продовжувався: рішенням Віденського арбітражу 2-го листопада 1938 року на вимогу Німеччини й Італії Чехословаччина змушена була віддати Угорщині південну частину Підкарпатської Русі з містами Ужгород, Мукачево і Берегово. Столицею Підкарпатської Русі став Хуст. Підкарпатську Русь стали називати Карпатською Україною.

В Хусті створилася організація «Січ». Казармами січовиків стали три бараки в південно-східній частині міста, за залізною дорогою, під «Гуркою», а командатура-штаб розмістилася в центрі міста, у двоповерховій греко-католицькій народній школі.

Канадські українці засилали січовикам дуже гарну світло-синю уніформу і легенькі світлі шкіряні чоботи.

Ненависть і страх чехів проти українського напряму, а головне проти січовиків, зростали.

Ранком 14-го березня 1939-го року, біля правительського будинку, між воїнами 45-го полку і січовиками дійшло до збройної сутички.

Командант 45-го полку послав проти січовиків два броньовики з важкими кулеметами і ручними гранатами: один – проти штабу січовиків, другий – на казарми і січовикам був заданий великий удар. Я зачував, що тоді було вбито і поранено понад 100 січовиків.

Того дня я раннім поїздом приїхав з Тячева до Хуста. Вулиця Івана Франка біля станції була загороджена озброєними жандармами, які перевіряли приїхавших поїздом пасажирів. У мене в кишені знайшли синьо-жовту стрічку. Дуже обурилися, грубо вилаяли мене і гостро наказали: не кроком, а бігом тікати геть із Хуста. Я втікав аж до того місця, де стоїть сьогодні м’ясокомбінат. Звідси було видно: за переїздом залізної дороги (а переїзд був зразу за мостом) стоїть броньовик, кулеметами направлений на січовицькі казарми, на «Гурці» над казармами на снігу лежать у світло-синіх уніформах постріляні січовики, а на обочині (напроти сьогоднішнього м’ясокомбінату) у болоті від розталого снігу і крові лежать і сидять поранені січовики, винесені із казарм.

15-го березня 1939 року в фізкультурному залі гімназії відбулося перше й останнє засідання сейму Карпатської України, обраного народом 12-го лютого.

Сейм проголосив Карпатську Україну незалежною державою, бо краї Чехію і Моравію президент Гаха здав у протекторат Німеччині, а Словаччина прголосила себе окремою державою. Президентом Карпатської України сейм обрав Августина Волошина.

Армія Угорщини, з благословення Гітлера, рушила окупувати Карпатську Україну.

Реґент Угорщини адмірал Міклош Горті приймає звіт офіцера. Мукачево, 18 березня 1939 р. Фото Вільяма Вандіверта.
Реґент Угорщини адмірал Міклош Горті приймає звіт офіцера. Мукачево, 18 березня 1939 р. Фото Вільяма Вандіверта.

Ранком 16-го березня 1939 року січовики на Красному полі стали фронтом, щоб не допустити армію Угорщини на Хуст.
Чехословацькій армії (а було тоді на Закарпатській Україні три піхотні, два артилерійські полки, кавалерійський і летецький ескадрон) призидент Гаха дав наказ: не втручатися ні з ким ні в які бої, а евакуюватися на захід.

Сили січовиків проти армії Угорщини були нерівні. Армія Угорщини скоро зломила опір січовиків і через їх трупи рушила на Хуст.

Августин Волошин з його урядом залишили Хуст, подались на схід і перейшли в Румунію.

Відступаючих, переважно поранених, січовиків хустські угорці і їх друзі «угророси» (між якими «прославились» Дулка і Марко) ловили, затримували і передали окупантам, які вступали в Хуст. На дворі Хустського магістрату (званого в Хусті «варашською хижею») полонених січовиків окупанти постріляли і разом з трупами убитих на Красному полі поховали у братській могилі, на цвинтарі на замковій горі. (Уже після окупації міх хустянами ходили слухи, що між окупантами був і син Куртяка Яноша, який після смерті батька з мамою-угоркою переселився і доріс в Угорщині).

Частина окупантів залишилась у Хусті, а більшість подалася на північ до кордону з Польщею.

За доносами, вказівками і допомогою місцевих угорців і їх друзів «угроросів» (таких, як Дулка і Марко) окупанти почали арештовувати людей. Серед арештованих більшість була таких, які до зброї проти угорської армії ані пальцем не доторкалися.

Арештовували їх через те, що вони наміряли будувати свою вільну державу і жити в ній щасливо.

Назву декілька моїх знайомих, які були арештовані в той час і страчені. В Хусті: напівсліпий інвалід-учитель Митрович – батько 6-х неповнолітніх дітей; студент університету, енергійний діяч у «Пласті» – Блестів, торговець Ващишин. У Тячеві два парубки-робітники в торговому складі – Касинець і Немеш. У селі Нягові (сього часу Добрянському) – учитель Біловар. У селі Тересві директор школи Небола. У селі Грушово греко-католицький священик – батько 5-х малих дітей – Купар.

Де і як згадані люди були страчені, я точно дізнатись не зміг. Уже після окупації всієї Карпатської України у зворі біля села Квасів, що між Раховом і Ясіням, були знайдені трупи людей, але вони були такі, що нікого не можна було впізнати – хто він. Можливо, між цими трупами були і вищезгадані мною.

Встановлена влада окупантів арешти продовжувала. Коли хустська триповерхова тюрма була наповнена арештованими, окупанти розігнали із лікарні хворих і перетворили лікарню в тюрму (До осені 1938 року на Закарпатті були 4 лікарні і всі були у західній частині Закарпаття. Лікарня в Хусті була відкрита при Карпатській Україні. Проіснувала вона недовго. – прим. авт.).

Коли вже були зібрані, на кого вказували і доносили окупантам, тих попровадили до Угорщини у концентраційний табір «Варюлопош» і там били, мучили.

Багато людей вернулося з того табору позбавлених здоров’я. Тересвянський учитель Василь Мірявець, вернувшися з того табору, прожив лиш кілька днів. На його похорон угорські жандарми народ не допустили. Ось такий був короткий вік і кінець Карпатської України.

У західній частині Чехословацької республіки переважна більшість населення – німці. Після окупації Німеччиною Австрії німці ЧСР почали боротися, щоб ЧСР їх територію (звану Судетами) з свого складу відлучила, бо вони хочуть приєднатися до Німеччини.

Гітлер цю вимогу чехословацьких німців підтримав і 18-го травня 1938 року направив до границі ЧСР військо (Німеччини).

ЧСР на границю з Німеччиною послала своє військо. Ціле літо 1938 року ситуація була напружена.

24-го вересня 1938 року ЧСР об’явила мобілізацію. Уряди Англії, Франції знали: якщо Німеччина розпочне війну, то у війні доведеться воювати проти Німеччини і Англії, і Франції, а вони до війни не готові.

Щоб відтягти початок війни, уряди Англії прем’єр-міністра Чемберлена і президента Франції Даладьє послали до Мюнхена. Ті туди запросили представників урядів Німеччини і ЧСР і примусили ЧСР віддати Німеччині територію Судетів.

На півдні ЧСР, в Словаччині і Підкарпатській Русі, переважна більшість населення – угорці. Після Мюнхенського арбітражу уряд Угорщини – став просити уряди великих держав, щоби вони заставили ЧСР віддати ту територію, на якій більшість угорців Угорщині.

Уряди Німеччини й Італії розрахували, що у війні, до якої Німеччина й Італія готувалися, Угорщина може стати їх союзницею і тому до вимоги Угорщини віднеслися прихильно: 2-го листопада 1938 року до Відня прибули представники урядів Німеччини (Ріббентроп) і Італії (граф Чіано), запросили туди представника уряду Угорщини і ЧСР і примусили ЧСР віддати Угорщині південну частину краю Словаччини і південно-західну частину Підкарпатської Русі з містами Ужгород, Мукачево і Берегово.

Сталін, на підставі раніше заключених договорів між Францією, ЧСР і СРСР, в критичний час для ЧСР вчасно запропонував допомогу. Президент ЧСР Бенеш допомогу СРСР готовий був прийняти (характерний вираз Бенеша: «Я мам план»), але парламент ЧСР, у якому переважали посли і сенатори буржуазних і аграрної партій, відмовився від допомоги СРСР. (Буржуазія ЧСР віщувала, як дорого доведеться платити СРСР за допомогу).

Бенеш подався в еміґрацію (в Англію), президентом ЧСР став Гаха, а Чехію і Моравію здав у протекторат Німеччині.

Словаччина проголосила себе окремою державою, а Карпатську Україну, з благословення Гітлера, окупувала Угорщина.
Чехословацької республіки не стало. Вона проіснувала лиш 20 років і 4 місяці.

20- 25 березня 1995 року.

*

Зі спогадів одного з учасників подій Карпатської України Олександра Сливки. Спогади опубліковані у книзі Сливка Олександр. На цій тяжкій дорозі: Спогади і роздуми / Передмова Наталії Гайдур. – Ужгород: Ґражда, 2009. – С. 102-105.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *