Сьогодні зранку наші представники: пан прем’єр Августин Волошин зі своїми секретарями Степаном Клочураком та Іваном Рогачем відлетіли до Відня.
Рогач із Відня повернув лише перед двома днями, залишивши там нашого молодого, енергійного працівника Ю. Химинця, що пошився в “дипломати” і, від самої мобілізації почавши, зробив для нашої національної революції неоцінимі заслуги. Д-р Юлій Бращайко і д-р Микола Долинай вже від двох тижнів живуть у Празі, приготовляють матеріали і їдуть також до Відня на суд арбітрів як знавці.
Ніхто не знає, як віденський розсудок випаде, але одно певно, що лінія Чоп – Берегово – Вилок страчена.
Берегово, Батьово й інші мадярські міста й містечка еваковані. Шкода Народного Дому в Берегові, шкода ново-побудованого інтернату і шкода тієї гімназії, звідки вийшло стільки національно свідомої нашої молоді. Це все зробили наші професори, серед мадярського моря поставили інституцію на такий високий рівень. Професорів переслідували за всяку “українську іреденту” – чеська поліція робила кілька разів хатні ревізії як у професорів, так і в учнів, а це ще ліпше сконсолідувало наші сили.
Голова берегівської “Просвіти” Василь Гриміт прибув до Ужгорода: куди евакувати, як і чим?… Рятує, що тільки може з народного маєтку, але його приватне, мільйонне майно лишиться, бо двадцятьморгову овочево-винарську шкілку з водоводами та моторами, модерно заряджену щепкарню, винницю і два доми не понесе на плечах… А мусить утікати, бо берегівські мадяри смертю грозять, як грозять також і іншим, що приневолені залишати все своє майно і втікати в світ-за очі…
До Ужгорода прибули берегівські “емігранти”, наші чолові люди. Їх рухоме майно у вагонах на станції.
Полишали доми, посади, варстати праці… Судові радники, професори, учителі, адвокати, торгівці… Сумно дивитись на евакованих берегівчан! Ну, хлопці, не журіться, примістимо вас в Ужгороді, в Мукачеві.
Севлюш?… Відпаде, чи не відпаде? Дуже можливо, що відпаде…
Працювати тепер не можна, ні спати, ні їсти… Всі дивимося в напрямі віденського Бельведера, де завтра рішатимуть про нашу долю.
