А вони були…
Жили на цьому світі, творили його і вмирали за нього.
Цих жертв комуно-сталінського режиму, якщо йдеться про українське письменство та інших діячів культури, сьогодні нараховують сотнями і «несть» їм конкретного числа, бо воно щоразу більшає. Більшає, адже ж відкриваються нові факти. Архіви пам’яті, як кажуть, не горять, а мертві воскресають. До таких воскреслих поетів нині зачисляємо й Марка Боєслава (Михайла Дяченка). До речі, в антології поезії визвольної боротьби «Слово і зброя» (Канада, 1968), присвяченій УПА, яку впорядкував Леонід Полтава, вміщено тільки один вірш Михайла Дяченка, під назвою «Дзвінких стремен…», а поетичних творів Марка Боєслава – 115. Автор приміток, той же Леонід Полтава, допускається похибки про походження цих, наче різних авторів, мовляв, поет Михайло Дяченко родом «з Наддніпрянщини; був у таборі примусової праці «Ост» у східній частині Німеччини; під час війни деякий час перебував у Галичині» (Див. Слово і зброя.
Антологія поезії визвольної боротьби. – Торонто-Онтаріо-Канада: Видавн. спілка «Гомін України», 1968. – С. 363), а «поет-упівець Марко Боєслав родом із Західної України». Як бачимо, поет і воїн, із успадкованим батьківським прізвищем Дяченко та прибраним літературним псевдо Марко Боєслав, навіть для такого знавця упівських визвольних змагань, як Леонід Полтава, існували у двох різних особах. Насправді – це особа одна.
Тарас Салига: «Моїм вогнем. Моїм благословенним гнівом…». Марко Боєслав
Михайло Дяченко (Боєслав) народився 25 березня 1910 р. на Івано-Франківщині (Станіславщині), в селі Боднарові Калуського району. У дитинстві став сиротою. Природа його обдарувала поетичним талантом, який побачив старший брат Микола Він і подбав, щоб Михайло одержав гімназійну освіту (у Станіславі) та продовжив навчання у Львові, де студіював право. Є свідчення, що Микола Дяченко навчався в Українській сільськогосподарській академії у Подєбрадах (тоді Чехословаччина), студентами якої були інтерновані вояки армії УНР з-під стягу Симона Петлюри. Звідси (як казали й кажуть до цих пір комуністичні ідеологи) – «з центру українських націоналістів, що звили собі кубельце за кордоном», – він привозив для Михайла літературу, під впливом якої формувавсь його світогляд. «Подєбрадська лектура», є підстави вважати, поставила остаточний наголос на його життєвому виборі. 1930 р. Михайло Дяченко стає референтом пропаганди Проводу ОУН Карпатського краю. Попереду суспільно-політична, педагогічна й журналістська праця на Станіславщині та Холмщині.
Арешти, тюрми… З виникненням (у липні 1944 р.) УГВР (Української Головної Визвольної Ради) він стає її членом. Бути членом УГВР означало мати досвід підпільної роботи, стійкість національну, вишкіл на досвіді ідейно-духовних попередників і героїчних сучасників. Врешті, для Михайла Дяченка це ніколи не було іспитом, а постійно являлось станом його душі, громадянською потребою сина рідної землі, українського патріота. Навіть у жахливі для Західної України післявоєнні роки, коли товарняки із «западенцями» котились один за одним у сибіри, а ночами горіли хутори і села, бо енкаведисти шукали «бандьорів»…
…Померти за Батьківщину, за омріювану століттями українську незалежність для таких, як М. Кушнір, М. Боєслав було підметом їх духовності. Це означало вмерти, щоб жили інші у своїй «власній хаті», жити в пам’яті, у вічності держави. «Щасний той, хто до смерті вже смерть ту пізнає, // Бо він смерті для смерті у смерті не має» – таку християнсько-філософську сентенцію вивів у своєму знаменитому «Ляменті» ще Мелетій Смотрицький у барокову пору літератури. Вона, себто ця істина, жила і житиме завжди, бо вона, як висловився талановитий філолог-медієвіст, який аж надто передчасно помер, Сергій Бабич, – «гармонізується безпосередньо з одним із найбільш вражаючих парадоксів Євангелія»: «істинно, істинно кажу вам: якщо зерно пшеничне, впавши в землю, не вмре, то залишиться одно. Коли ж умре, то принесе багато плоду» (Бабич Сергій. Творчість Мелетія Смотрицького в контексті раннього українського бароко. – Свічадо, 2009. – С. 101).
Тарас Салига: «Моїм вогнем. Моїм благословенним гнівом…». Марко Боєслав
Ті, що були на межі вибору: «життя чи смерть» і вибирали смерть, – вірили, що вона «принесе багато плоду», бо вона саможертовна, покладена на вівтар свободи. Наприклад, відчуваючи, що з ним станеться (ще в умовах царсько-російського режиму, 1903 р.) Агатангел Кримський, доведений до відчаю, написав рядки, від яких душа терпне: «Без молитви шпурніть мого трупа в підтюремні мури, // Напишіть, що я був злочинець і загинув з тортури //Напишіть, що я був злочинець». Уповноважений II відділу III управління НКДБ УРСР сержант Держбезпеки Секарєв доповідав своєму начальству, що Кримський «був ідеологом українських націоналістів і продовж ряду літ очолював антирадянське націоналістичне підпілля… За наявними даними, Кримський останнім часом активізував свою антирадянську націоналістичну діяльність, спрямовану на утворення самостійної буржуазної української держави, на відрив України від Радянського Союзу». Це донесення написано 20 липня 1941 року. 26 січня 1942 року сержант безпеки Сєткін, лікар Ібрагімова та фельдшер Нефедов «оглянули труп ув’язненого Кустанайської тюрми № 7 НКВС Казахської РСР Кримського А. Ю.» (3 порога смерті. Письменники України – жертви сталінських репресій. – К.: Радянський письменник, 1991. – С. 280).
Так від покоління до покоління формувавсь український героїзм, що успадковувавсь як естафета подвигу. І так почергово у часі кат за катом намагались цю естафету перепинити. Та не виходило. Героїчно одержима Олена Теліга у хвилини містичного стану благала: «Щоб Бог зіслав мені найбільший дар: гарячу смерть – не зимне умирання». Знала поетка, – казав Дмитро Донцов, – що якраз бути саме таким воїном її Боже призначення, «щоби брести крізь темні води, крізь усі зневаги, крізь вогненні межі, все далі вгору, на її каменистий верх… А там нехай згорить життя у заграві пожежі, яка яскравою луною довго палахкотітиме у світі нащадків.., кличучи їх іти її слідами. На шлях войовання за ідею, шлях смерти і воскресения…
Марко БОЄСЛАВ:
Замученим московськими сатрапами за Україну Олексі Влизькові, Дмитрові Фальківському, Грицькові Косинці й Миколі Хвильовому отці рядки присвячує
АВТОР
ІСКРИ
Но іскри пирскають ясні, крилаті
і гаснуть в серці рвачко без огня.
А велетень благально, як ягня,
стоїть похнюплено перед Пилатом.
Чом тільки іскри, іскри, іскри?
Чом з кременя ще сиплеться пісок?
Чом полум’ям не вкриється висок?
Чом не горить, но тліє й тріска?
Я мушу з іскор роз’ятрить пожар,
щоб вічно полум’ям сахтів!
А щоб ганебно не зітлів,
я досить вестальок знайду! Бажай!
ОСОБИСТЕ
Коли б ти знав, мій милий друже,
В яких терпіннях ці пісні
Родились, ти б не був байдужий
І всі б гріхи простив мені.
Лукавий біль ломив в коліні кості,
Не в теплій хаті, в ліжку, в подушках,
А у тісній криївці на помості, –
В’їдалась в тіло цвіль вогка.
Отак у муках дні і ночі,
Мов раки лізли, воліклись,
Та я співав пісні охоче –
В терпінні трудом я моливсь
За Україну.
16. 12.1948 р.
КЛЕКОЧЕ ГНІВНО ЧАС
Клекоче гнівно час боями,
Палають революції вогні.
Ходіть в похід святий із нами,
Хай загремить мільйонів гнів
У всіх хатах, на всіх просторах.
Хай заговорять ріки й гори
Устами рідного закону!
Не жалуйте рідні і дому,
Коли Вітчизна кличе вас
Світити Духові гнівному
Всі вівтарі в блаженний час
І вимести сміття із Храму
Уже розкритими руками!
Вставайте – йдемо вже!
Зове момент блажен!
20. 12. 1948 р.
Джерело: Дяченко Михайло (Марко Боєслав). Поезії / Передмова Тараса Салиги; примітки Ірини Яремчук; дизайн Інги Супрунюк. – Серія Тараса Салиги «Розсипані перли». – Книга ІІ. – Ужгород: Ґражда. 2011. – 408 с.: іл.
