Читати розділ 1

Автомашини зупинились у військових казармах у Кривій, на березі Ти­си, недалеко від Хуста. Це були військові казарми чеського вій­ська на Крас­нім Полі. Казарми над самою Тисою. Коли б нас ще далі везли, частина з нас напевно б подушилась. На дворі було холодно, залітав сніжок. Як піз­ні­ше я побачив, Крива стала збірним табо­ром для всіх ув’язнених на Схід­нім Закарпатті.

Нас ввели до великої зали. З братом тримаємось разом. Нас поста­вили в ряд і приказали всім роздягнутись догола, а одяг, зв’язавши, відложили на бік. Це була зала колишнього військового кіна.

Кіштулинець стоїть при мені, тримаючи в руці папірчик, що його своєю кров’ю написав Олександр Блистів. Він боїться, що наші одяги бу­дуть знову переглядати, скручує папірець і кидає під одяги. Ми, голі, стали в ряд, під стіну зали. А на другому кінці зали, з отвору в стіні, показався ку­лемет. Одні зблідли, інші на місці здерев’яніли. Вояк поволі приладнував ку­лемет, цілив на нас, потім знов оправляв, а ми стояли в ряді під стіною, голі, в зимі, шепочучи: «розстріл».

Пройшло четверть години. Потім відтягнули кулемет, а нам наказа­ли вийти на двір. На дворі ми знову стояли голі й мерзли, а потім ввели нас в іншу залу й обстригли волосся…

У залу, де були наші одяги, ми вже не вернулись. Нам їх повикидали на двір. Кіштулинець вже не міг вернутись за папірцем, списаним кров’ю Бли­сто­ва…

Ми три дні були в Кривій. За ті три дні частину з нас страшно пере­би­ли. Били гумовими палками по босих ногах, по п’ятах і підошвах, а як ті спух­ли, приказували босо підскакувати на гострому, кришеному камінні. А хто не міг, на того накидались вояки, прикла­дами гвинтівок били куди по­па­ло, аж поки жертва не впала без пам’яті.

Локації: Карпатська Україна

Сидимо у великій залі, один біля одного на землі, нерухомо, ди­витися мо­жемо лише вперед. Поміж нами проходжуються мадярські вояки. За кож­ним словом, а їх слова говорять про їх геройство, вони лають бандитів сі­човиків, українських терористів. При тім, час від часу, все когось по­час­ту­ють ударом, гвинтівкою, щоб тим надати ваги своїм словам, а собі авторитету… В одному куті зали сидить кілька наших жінок.

Мадяри арештували не лише нас, молодих людей, але й старших, просто дідів, що ледве стояли на ногах, не лише гімназистів, вже від четвертого класу, 15-16-річних, але й ба­гато жінок. Кілька з них привезли аж до Кривої. Спізнаю між ними профе­сорку Ростиславу Бірчаківну, доч­ку професора Володимира Бірчака. А хтось шепче мені збоку:

– Та стара жінка, третя з правого боку, то Купчикова мати…

Купчикова мати з Королева над Тисою… Перед кількома тижнями її си­на вбили чехи, а тепер добивають мадяри й її саму…

У залу ввійшов з кількома офіцерами Юлій Марина. Нам виголосили, що він міністерський радник. Пройшовся поміж нами, розглядався, потім став і, здається, щось говорив… Прийшов в священичому ко­ларі на шиї.

На нього ми могли дивитись лише з погордою. Він греко-католицький свя­щеник, нежонатий, віце-ректор Ужгородської теології. Цей чоловік за­галь­но відомий як неморальний, нечесний, грубіян, зарозумілий, без свя­ще­ничого звання. Він, Ільницький, Бродій, Фенцик і ще кілька інших під­пи­са­ли документ, яким взивали мадярів, щоб «визволили» Закарпаття.

Ні, я знаю, що той документ був мадярам потрібний лише для того, щоб мати на па­пері дипломатичний претекст і «виправдання» до нападу на Карпатську Ук­раїну, але погорда в нас до Юлія Марини тому, що він, як священик, мав сум­ління підписати папір, яким взивано до вбивання… А тепер він прийшов дивитись на конання жертв… Кажуть, вбивцю щось тягне на місце злочину…

Промовляв мадярський офіцер. З його слів я пригадую це:

«Не тих обвинувачуємо, що стріляли в бої, чи що навіть вбили одного, п’ятьох чи більше мадярських вояків, але вас, бо ви їх до бою вислали…»

3 нас ніхто не вставав, щоб говорити, а може були б і не дали йому сло­во. І нащо маємо ми падлюці Маринові чи якомусь мадярському офіцерові го­ворити, що з нас ніхто нікого в бій не слав, що, хто йшов, ішов з наказу віч­ного й святого: боронити край свій рідний перед наїздником.

Наша мовчанка була сильніша грому. Марина й мадярські офіцери не вчу­ли слова жалю, благань і прохання помилувати нас. Юлій Марина ви­хо­див із зали як битий пес…

Через три дні нас поставили в ряди і ми, між двома рядами війська й жан­дармів, відходили на найближчу залізничну станцію. Перед вирушен­ням нам виголосили, що коли б дехто спробував втікати, буде зразу за­стре­лений.

Карпатська Україна у журналі «Пробоєм»

На малій залізничній станції біля Кривої спакували нас у вантажні ва­го­ни. До одного вагона нас дали понад сорок осіб. Багатьом, особливо ста­рим віком, в переповненому вагоні ставало зле, зомлівали. Даремно ми про­сили води, поїзд рушив.

Нас відвозили з рідної землі…

Ноги можна випростати лише тоді, коли людина встане. При цьому всьо­му якось нам легше. Ми потиху можемо розмовляти. Сідаємо, напів­ля­га­ємо один біля одного, говоримо, питаємо про знайомих, приятелів… Ба­га­то в нас є що говорити…

З братом стулились ми в кутику вагону й крізь дірку в дошках диви­мось вон. Багато мали ми що говорити з братом. Він пережив те саме, що і я.

Вечоріло, як поїзд прибув до первісної границі Закарпаття з Мадяр­щи­ною. В нас, у вагоні, темно, мовчанка… Зразу чуємо зовні страшний крик, за тим скриплять колеса вагонів і поїзд стає. Див­люсь скрізь дірку в дошках ва­гона. Біля колії лежить мадярський вояк, обидві ноги вище коліна від­різані, кров ллється з відрізаних ніг, а він звивається в болях.

– Застрільте мене, застрільте мене!… –  хрипить.

Доки другі збігаються, два вояки беруть, мов дві колоди, дві його від­рі­зані ноги й прикладають до трупа вояка, говорячи: «Ще зростуться!».

Відраза й погорда стає в мені. Відраза до того, що кричать «Застрільте ме­не!», що тими ногами, що там тепер лежать, як колоди, не одного з нас топ­тав, не на однім танцював, не одного копав, не від одного здоров’я ві­ді­брав й залишив стару матір без помочі, жінку – вдовою, а дітей – сиротами. А погорда до тих темних «вітейзів», що прикладували ноги, «щоб зросли­ся».

Бог свідком став нам в моменті, як мадяри вивозили нас з рідного краю, як переступали вагони границю нашої землі, в напрямі до глибини Ма­дярщини…

Бог свідком став нам, бо всі вагони, повні в’язнями, перейшли трупом ма­дярського жандарма…

Бог явно вказав нам, що стоїть на сторожі нас…

І нове життя вступило між нас…

Між тим вояки вхопили трупа й відносили до передніх вагонів. Жан­дарм стікав кров’ю і тратив сили. Вже не кричав, лише важко харчав: «За­стрільте мене!… застрільте мене!»… Поїзд рушив далі…