З майбутнім послом інж. Романюком виїхали ми удвох в його мукачівський район на збори по селах. В Новому Давидкові зробили ми досить поважні збори спільно, але мали ще багато на програмі – і розійшлись: Романюк заїхав до Великих Лучок, а для мене лишилися два села: Страбичів і Горонда.
Мукачів відпав до Мадярщини, а з ним і всі дороги та мости. Через річку Латорицю переправлялися ми човнами, опісля возом через поля та болота, бо доріг не було. Колеса застрягали в болото до голінки.
Коли я скоро сполудні прибув до Страбичова, школа вже була повна місцевих селян, а також площа перед школою аж на саму вулицю. Заледве пробився я до школи, так багато учасників. Але яких тридцятеро пискачів стояло під школою і, демонструючи, поставилися проти мене надзвичайно ворожо. Я вже бачив, що тут хтось за кулісами підбурює.
Комендант жандармської розвідки вимагав від мене, щоб я показав дозвіл на збори. Коли я йому вияснив, що тепер, під час виборів дозволу не потрібно, то він закрутив в іншу сторону. Сказав, що перед годиною наспіла заборона всіляких політичних зборів та що ту заборону видав не хто інший, як сам прем’єр Волошин. Я вже бачив, що тут самі чехи роблять біду. Я це заперечив, заявивши, що я, як урядовець міністерства, знав би про цю заборону, бо приходжу від самого прем’єра. Засоромлений комендант станції жандармерії стиснув плечима і відійшов. Проголосив тільки, що вся відповідальність паде на мене, на що я погодився.
Я увійшов до зали, розпочав збори, але розкинені по цілій залі чорнорубашники та мадярони мені перешкоджали, свистали, вискали і переривали мою промову.
Вікна школи були відчинені зідвору, щоб чути й на вулиці, бо всі не вмістилися в залі. Перед вікнами чорнорубашники-фенциківці також виробляли мені сцени: співали російські пісні, вигравали на гармонійці, вигукували та іронічно ставили питання. Я і мої люди кілька разів звернулися до чеських жандармів, до того самого коменданта, що зі мною розмовляв на початку, який проходжувався по вулиці в супроводі інших, просили ми його, нехай зробить порядок, але жандарми ще підбадьорювали русотяпську смаркачню, вимахували їм руками та віталися з ними.
Я наказав зачинити вікна. Не почують ті, що лишились на дворі, але принаймні в залі буде порядок. Але тепер ті бунтівники, що були всередині, почали мені нову бурю розбиванням зборів.
Я пішов до крайності. Хто тільки з пискачів промовив одно слово в залі перериваючи мене, того негайно наказав викинути. Я скоро переконався, що моя січова уніформа має респект. Після цього я мав у залі порядок.
Але босячня помстилась на мені інакше. Коли я після скінчення зборів хотів сісти на фіру, чорнорубашники серед вулиці перевернули мій віз… Врятували мене наші, яких була велика більшість.
Ще гірше було в Горонді. Село це лежить побіля самої мадярської границі. Мадяри цю громаду з одного боку тероризували нападами диверсантів, з другої сторони це село й дотепер було мадяронсько-русотяпським гніздом, а навіть чехи мали тут великі впливи. Багато з мадяронської молоді перейшло на мадярську територію і вступило до рядів терористів.
Мої збори були вже перед кількома днями оголошені; мадяри з Мункача вислали кілька агітаторів своєчасно, щоб унеможливити збори.
Я прибув до села якраз під час вечірні в православній церкві. В школі вже було два-три десятки наших людей, і ми дорадились, що зачекаємо, доки й інші вийдуть із вечірні.
Тільки що вийшли з церкви, всі зразу прибули на наші збори. Я просто дивувався, яка тут свідомість. Ішли не поодиноко, але майже замкненими рядами, гейби вже десь умовились відносно цілі. Видно було, що є добре зорганізовані.
Ладять для мене в школі стіл, але ставлять його серед зали. Мені здається, що вони роблять так навмисно, щоб я був зі всіх боків окружений. Я вмішався, – пересунув стіл під саму стіну біля дверей, мотивуючи, що всі учасники інакше не будуть чути. В дійсності я передбачую небезпеку та стараюсь бути якнайближче до дверей.
Розпочинаю збори. Говорю кілька хвилин, аж чую: мої слухачі нагло починають співати духновичівський гімн “Подкарпатскіе русины”. Думаю собі, може справді я зле зробив, що не почав збори гімном. Починаю і сам підтягувати, думаючи, що селяни нашого гімну “Ще не вмерла…” ще не знають.
Після відспівання починаю знову говорити. Промовляю дві-три хвилини, а тут тобі знову вдарили мої слухачі у той сам гімн. Це обурило мене, і після його відспівання починаю пояснювати, що ніде на світі на жодних зборах не співається гімн двічі. Ще я не скінчив своє пояснювання, як ударили і втретє ту саму пісню. Я вже побачив, що це демонстрація. Тримаючи руку в кишені, запитав їх: хочуть мене прослухати чи не хочуть?
Замість відповіді хтось там з-заді крикнув:
– Гура! На нього!
Піднялися зразу кулаки, палиці і я аж тепер побачив, в якій я небезпеці. Щастя, що стіл був досить широкий і відділював мене від “шановних громадян”. Я швидко зорієнтувався, блискавкою витягнув з кишені револьвер, свою першорядну “штаєрку” модерного типу скоростріла і гукнув на цілу залу, що застрілю як собаку кожного, на решето продіравлю, хто до мене наблизиться. Вони цього не чекали, на мент неначе остовпіли, і ждуть.
Під охороною зброї я покинув залу і урятувався від здичілої товпи, а то були б роздавили, як жабу серед дороги. В залі почалися сварки, але зараз вийшла товпа на двір і поволі почали розходитись. Кілька молодиків пустилось за мною, але на вулиці не відважились нападати, тим більше, що там випадково знаходився жандарм, наш хлопець, свідомий українець.
Розмовляю з жандармом. Довідуюся, що цю авантюру підготовили його колеги, чеські жандарми, разом з мадярами. Підбурили голоту, а самі, замість бути в поготівлі, пішли “на прохазку” (на прохід), щоб не бути свідками і щоб не прийшлося ліквідувати очікувану бійку. День перед тим самі чеські жандарми гостили кількох чорнорубашників, платили їм напій за те, щоб розбили мої збори. Прхаліада має довгі руки, досягає аж до Горонди…
– Єн му дайте! (Тільки дайте йому!) – поучували “пепіки” (чехи) мадяронів. При гостині, як кілька рубашників “забулось” і почали співати українські пісні, ці самі чеські жандарми заявили, що воліють чути мадярські пісні, як українські… От, будьте після цього слов’янофілами! Щоб грім убив таких слов’ян!
Цьому українському жандармові можу завдячувати, що мене із-за плотів камінням не вбили. Він сів на ровер, і мене випровадив із села. Все ж таки одна каменюка засягла коня, а друга мало що не потрапила візника.
Возом прибув я на велику вулицю. Біля Лучок прилучився Романюк. За Давидковом нас чекало авто, і ми пізнім вечором прибули до василіянського манастиря в Росвигові. Тут знайшли ми міністра Ревая, мукачівського окружного начальника Комаринського, мого співробітника, редактора Тарковича й інших.
Міністр Ревай загостив сюди із своїх тріумфальних зборів у Кальнику, Завидові та Кайданові, де прослухало його десятки тисяч українських селян.
Василіянські монахи прийняли нас дуже гостинно, нагодували, напоїли, ще й повно яблук понатикали в наші кишені.
Джерело: Ґренджа-Донський В. Твори. Т. 8: Щастя і горе Карпатської України. Щоденник
