До дня народження Михайла МУХИНА
(9 вересня 1894 ‒ 7 вересня 1974)
СПОГАД ПРО ПЕРШІ ВІДВІДИНИ УКРАЇНСЬКОЇ КНИГАРНІ В КИЄВІ, ЗУСТРІЧ З ІВАНОМ ФРАНКОМ ТА МУКАЧІВСЬКІ З’ЯСУВАННЯ ОБСТАВИН
…Навесні року 1907 середні школи розпустили на літо – без іспитів дуже рано – ще 14 квітня. Протягом кількох місяців можна було вільно диспонувати своїм часом. Можна було цілими днями пропадати у Березовських, що мешкали тоді влітку в лісистім Сирці, блукати цілими днями в мальовничих околицях Куренівки, Сирця та Пріорки. Сперечатися з Глібом Березовським, що мав монархічні переконання. Або й лишатися вдома в просторім садку й читати. Але що його читати, коли вже перестудійоване й «Новое Время» й «Кієвлянин», що так завзято нападали тоді на українців і весь час переконували, що українська мова незґрабна, груба, а головне – штучна.
Але я давно знайшов в одній батьківській шафі з книжками «Кобзаря» Шевченка й читав та перечитував її, навіть хлопцям – «дворнікам» – переважно з близьких околиць Чернігівщини – читав зимовими вечорами цього «Кобзаря», від сторінок якого мені палала голова. А ще в зимі р. 1904–05, коли я мало не вмер на запалення легенів, перечитав я кілька разів «Тимоша Хмельниченка» Рогової і ця книжка, що говорила так багато про те, що я передчував і раніше, була цілком епохальною в моїм дитячім віці.
А тут ще батько якось сам витягає мені цього самого «Кобзаря» (видання 1884 р.) й каже, що як чистий лірик, Шевченко стоїть вище Пушкіна. Та й бідна мати, коли я вже дуже розбігаюся, лають мене і вичитують мені мовою «Кобзаря». Ясна річ, що й «Новое время» й «Кіевлянин» брешуть, що українська мова штучна, як брешуть вони на кожному кроці – в бібліотеці батька безліч книжок з історії, та й у мене є 9-те видання Брокгавза – можна легко перевірити кожне твердження цих україножерних часописів – встановити правду.
Але що правда «Новое Время» й «Кіевлянин» не на мову самого «Кобзаря» нападають, а на мову українських газет. Але де і звідки дістати ці українські ґазети. Я звірююся моїми думками з молодшим братом тата, політехником Костею, й дядя Костя цілком погоджується зо мною, що нема чого вірити таким «Кіевлянинам», а коли я хочу мати «Раду», мову якої так навипередки лають «Новое Время» та «Кіевлянин», то от він поїде до міста й привезе мені.
От нарешті я маю «Раду» в руках і студіюю її трохи незвично може, але якось іде. Деяких слів не розумію. Ну, то най Костя привезе словник Дубровського. Студіюю й самий словник. Потім прошу Костю привезти ще «Раду», бо перше число з словарного та фразеологічного боку вже вивчене до останнього слова.
Наприкінці серпня від’їжджає десь у Донбас, покінчивши Політехніку та розв’язавшись з Київською Пробірною Палаткою, дядя Костя, нема вже вдома з ким говорити і побавитися. По від’їзді Кості прозорий, золотий, вітряний серпневий день став… сумним, сумним.
Але от вже 1-ше вересня. Час іти до ґімназії. Коло ґімназії, чекаючи трамваю на Куренівку, я розглянувся, що в кіоску продають між іншим і «Раду». Купую й «Раду» інколи. Тепер вже сам.
З «Ради» довідуюся, що є в Київі на Прорізній книгарня Літературно-наукового Вісника. А самий Літературно-науковий Вісник я вже бачив і навіть розглядав на помешканні в академічного фельдшера Папчохи, де в шафі так багато українських книжок і можна їх переглядати, поки господар звільниться від своїх лікарських обов’язків. У «Раді» з оголошень знаю список видань «Українсько-руської видавничої спілки» і вже знаю, що і за що маю купувати.
При першій до того нагоді й з грішми в кишені йду на Прорізну. Був тоді осінній ще теплий та сонячний день. Якийсь незвиклий вхід до цієї книгарні – з двору й передпокій зовсім пустельний, лише ряди шуфляд лежать на підлозі. Але в другій кімнаті, де попід саму високу стелю на полицях стоять книжки й проміння сонця падає на підлогу золотою плямою через горішню частину заставленого книгами вікна, є вже люди, від яких можна вимагати потрібних мені книжок. Кажу, що я потребую «Дарвінізм» Феррієра. Я цікавився тоді природництвом.
Я питався в двох панів, що розмовляли між собою посередині книгарні, але мені відповідає третій наймолодший, що звідкись надійшов збоку маленький з голеною головою. Він каже, що треба почекати, бо ця книжка ще має незабаром прийти. Яка шкода: я так хотів купити Феррієра, зібрався аж на далеку Прорізну, а книжки цієї нема. Але шкода відходити, треба все ж щось купити.
А тим часом маленький дуже щуплий старший пан, з рудавим волоссям та перемученим обличчям і дуже бідно убраний, говорить великому молодому рум’яному чорнобородому панові в чорнім сурдуці те саме, що й я думаю. Що дуже прикро, що в книгарні нема таких книжок, яких я оце тепер вимагаю, що такі книжки також мусять бути в книгарні. І молодший вродливий рум’яний пан з незвичайною пошаною, навіть чомусь начепивши понад свої золоті окуляри ще інші, а може й не окуляри, а пенсне, і я вже не дивуюся незвичайній пошані тону та жестів молодого красеня в чорнім сурдуці в розмові з так бідно вбраним й змарнілим підстаркуватим невеличким добродієм, я просто приголомшений: як же ж так можна одразу дві пари окулярів.
Але надходить ще одна особа, яку я за безліччю вражень з тієї зустрічі не затямив собі так ясно, як ці перші три постаті, й тепер я вже легко можу дістати те, чого я собі бажаю. Я вибираю собі «Розвій біологічних наук у ХІХ столітті» Вільгельма Брайтенбаха та «Хмельниччину» Михайла Грушевського. Мені обіцяють, що й «Дарвінізм» Феррієра хутко прийде й просять, щоб я зайшов за деякий час. Я плачу за книжки й зникаю з купленими книжками та й з каталогом книгарні наукового товариства.
Коли в р. 1935 чи 1936 в Мукачеві розповідав п. Юрієві Сірому мою першу і останню в житті зустріч з Франком, бо я за деякий час міг сам доміркуватися, що маленький рудавий підстаркуватий пан, яким з такою пошаною розмовляв тоді ще молодий рум’яний та чорноволосий Олександер Грушевський, був не хто інший, як перекладач книжок Феррієра Іван Франко, то Сірий додав, що він цю сцену й сам затямив, та додав, що молоденький малий добродій був його помічник – Будай. Ми не могли тільки погодитися з Сірим щодо дати цієї зустрічі в книгарні на Прорізній. Мені здається, що це трапилося восени р. 1907, пан Сірий натомістць гадає, що це могло бути аж на весні р. 1908…
