В околиці Ніредьгази, а саме у Ворюлопошу, сумній пустельній місцевості, влаштували угорці концентраційний табір для полонених українців з Карпатської України, що мали нещастя дістатися в угорські лабети. Цих в’язнів розміщено у двох стайнях жидівського великого маєтку. Всередині квітня разом було ув’язнено майже 500 осіб; наприкінці квітня відїхав з Ворюлопоша транспорт з 40-ма особами – ніби-то до Польщі, але про них донині ніхто нічого не знає.

На початку травня виїхало звідти 60 людей до Німеччини, 50 – випустили на «волю» – з тим, щоби після звільнення з табору в Ніредьгазі арештувати їх знову в якійсь іншій місцевості. Незабаром після перетранспортовання з Кривої, через яку перепускали майже всіх арештованих перед тим у Рахові, Бичкові, Солотвині, Тячеві, Хусті та інших містах, почалися у Ворюлопоші слухання арештованих. Конче слід докладно спинитися над тим, у яких обставинах ці «слухання» відбувалися.

«Слухання» проводили численні угорські детективи, серед більшості яких переважали угорці або жиди. Незважаючи на зміну в 1919 році режиму комуністичного на монархічний, типи подібні до комуністичних катів Бейли Куна та Тібора Самуеллі переважають і досі серед охоронців актуального стану у свято-стефанській державі – Угорщині. Один детектив, якого називали комісаром, був яскравою зменшеною копією Бейли Куна. Таке саме, як у Куна риб’яче лице, цього разу ніжно-рожевої фарби. Крім детективів був ще один вид «службовців» – перекладачі, що добре володіли українською мовою, але вони не лише перекладали, – вони також, з наказу детективів, люто й немилосердно били й катували заслухуваних українців: одним з найлютіших катів-перекладачів був Величко з Хуста, син колишнього старости Хуста, крім нього були Вайнрайх, кельнер з Хустського готелю «Рояль», м’ясник Кастнер з Колочави, брати Дунки з Хуста й багато інших, не знаних з імені.

Щоби не погіршити долі тих, хто лишився під угорською владою, не можемо подавати прізвищ важкокатованих у Ніредьгазі людей. Деяких били за те, що у школі викладали українською мовою. Одного інженера угорський вояк під час допиту жахливо вдарив у лице, що аж спотворив його. Проте це ще порівняно «дуже легкі» випадки побиття. Багатьох селян та учителів били довго й послідовно по всьому тілі, по руках і ногах зокрема. Руки від побиття страшенно пухли й протягом кількох днів нещасні жертви угорського терору не могли як слід володіти ними. Від побиття по хребті, по ногах та по череві люди втрачали на деякий час (а інколи й цілком, як це було з одним українцем у Кривій) здатність ходити без сторонньої допомоги.

Дуже часто угорські кати не вдовольнялися тим, що раз поб’ють свою жертву. Після кількох годин перерви, а інколи на другий день побитого знову викликали на допит і знову били пендриками, топтали ногами лежачих на підлозі, поки жертва не мліла, тоді відливали холодною водою й знову били до нестями. Таких побитих і скатованих було у Ворюлопоші не десятки, а сотні.
Над деякими полоненими угорці знущалися ще лютіше. Крім цих мук, кати вживали ще інших методів: підвішували на мотузах на довший час за ноги й били по п’ятах і по всьому тілі. На деяких аж пендрики розривалися.

Не в одного від биття пендриками все тіло було синє та зкривавлене. А це тільки легкий начерк тих мук, які українці зазнали, а сотні зазнають ще й досі в угорських концентраційних таборах! Та це не відлякає український народ боротися і здобути собі самостійну Соборну Україну. Слава їй!

Джерело: «Пробоєм», 1939. – № 3-4. – С. 16-17.