Проголошення автономії Підкарпатської Русі та призначення її першого уряду на чолі з угрофілом Андрієм Бродієм 11 жовтня 1938 р. застали Лева Прхалу на посаді командувача 3-ю армією (криптонім «Штефаник»), що після мобілізації була розгорнута у східній частині республіки у складі трьох армійських корпусів (V, VI, VIII) і семи дивізій із завданням забезпечити оборону проти можливого нападу угорської армії та утримання сполучення із Румунією.
У військово-адміністративному плані вона охоплювала чотири прикордонні округи, які в армійській документації фігурували під криптонімами «Rafael» (39), «Medard» (40), «Alfons» (41) та «Karol» (42) [Minank, Sramek, 2000, s. 89-106]. Останній зокрема охоплював територію Підкарпатської Русі і включав у себе 12-ю дивізію з центром в Ужгороді на чолі з бригадним генералом Олегом Сватеком і двома батальйонами (37-й та 38-й) StOS (Охорони для оборони держави) загальною чисельністю понад 13 тис. військовослужбовців. Ці військові сили напряму підпорядковувалися командуванню VI корпусу (криптонім «Фердинанд») на чолі з дивізійним генералом Ондржеєм Мезлом [Hamak, Vondrovsky, 2011].
Основним завданням підпорядкованого Прхалі військового угруповання було не допустити відокремлення автономних Словаччини та Підкарпатської Русі чи окупації їх сусідніми державами, утримувати політичний лад і спокій, вести боротьбу з диверсійно-терористичними нападами з боку Польщі й Угорщини. Генерал Прхала категорично не сприймав процесу федералізації республіки й виступав проти надання Братиславі й Хусту автономних прав, розглядаючи утворення цих самоврядних країв як крок до остаточного розпаду Чехо-Словаччини. На посаді командира 3-ї армії він намагався жорсткими методами та військовою силою протистояти відцентровим тенденціям. Сучасники характеризували його як консерватора і людину, «повну запалу і волі втримати ситуацію під контролем» [NA, F. MV-L, k. 114, sign. 2-10-3].
Після Віденського арбітражу 2 листопада 1938 р., за результатом якого Угорщині були передані заселені угорцями південні території Підкарпатської Русі, роль чехословацьких військових у житті автономії значно посилилася. Зокрема, чехословацька армія виконала основну частину завдань із евакуації державного майна і установ. У подальшому для забезпечення безперебійного постачання товарів чехословацьке командування на чолі з генералом Прхалою виділило 600 військових вантажівок, які курсували двома автоколонами між Пряшевом та Хустом. У період між 14 листопада та 20 грудня 1938 р. чехословацькі військові траки перевезли по трасі Пряшів-Гуменне-Стакчин-Великий Березний-Перечин-Свалява-Довге-Хуст (274 км) 19 200 тон вантажів, подолавши в загальному підсумку 1740 000 км [Lidove Noviny, 24 prosince 1938, s. 2]. Ця траса отримала назву «дороги життя», оскільки забезпечувала життєві потреби автономії [John, Kliment, Nakladal, 2004, s. 72-75].
Восени 1938 р. територія Підкарпатської Русі стала ареною «гібридної війни» з боку сусідніх Польщі та Угорщини [Пагіря, 2016, с. 292-323], які прагнули створити спільний кордон у Карпатах. Усвідомлюючи загрозу втрати східної провінції, Лев Прхала наказав укріпити військовий контингент на території краю, вважаючи, що ситуація вимагає «швидкого і радикального рішення» [VHA, fond MNO, HS, oper. oddel 3, inv. c. 5348, kart. 23]. Наприкінці листопада 1938 р. за його наказом сюди було направлено додаткові сили: дислоковані тут 36-й та 45-й піхотні полки поповнилися 1600 військовослужбовцями з розпущених 4-го та 6-го прикордонних полків із Богемії та Моравії. Водночас для підкріплення молодого й недосвідченого офіцерського корпусу прибули 40 енергійних капітанів – командирів рот [VHA, fond MNO, HS, oper. oddel 3, inv. c. 5348, kart. 23; VHA, fond MNO, HS, organiz. oddel 1, inv. c. 6485, kart. 252].
20 листопада 1938 р. генерал Прхала санкціонував ліквідовувати будь-яку терористичну діяльність у Карпатській Україні без зволікання й безоглядно, вважаючи, що вагання і прояви м’якотілості можуть призвести тільки до погіршення ситуації та посилення активності терористів [VHA, fond MNO, HS, oper. oddel 3, inv. c. 5347, kart. 23]. Врешті-решт, через успішні дії чехословацьких військ, яким у співпраці з українським парамілітарним формуванням Карпатською Січчю вдалося нейтралізувати більшість атак, диверсійна операція Угорщини та Польщі захлинулася та врешті була згорнута під тиском міжнародної спільноти наприкінці листопада 1938 р. [Пагіря О., 2019, с. 97122].
Після проведення демобілізації та скасування командування на рівні армій, у середині грудня 1938 р. Прхала очолив крайове військове командування у Братиславі й одночасно виконував обов’язки зв’язкового офіцера при словацькій автономній владі [VHA. Fond MNO, HS, oper. oddel. 3, inv. c. 5346, kart. 23]. Разом з іншими вищими офіцерами чехословацької армії він виношував плани запровадження військової влади на території Словацької Країни та усунення від керівництва автономного уряду Йосифа Тісо [Sramek, 1996, s. 101].
Рішуча і безкомпромісна позиція генерала щодо захисту кордонів республіки на сході не залишилися непоміченою у Празі, яка шукала шляхів для стабілізації ситуації на Підкарпатські Русі та відновлення політичного статус-кво. Окрім підривної діяльності Угорщини та Польщі, комунікаційних та економічних труднощів, спричинених Віденським арбітражем, чимало клопотів чехам додавала політика карпатоукраїнського уряду А. Волошина. Прага гостро реагувала на звільнення чеських державних службовців та призначення на їхнє місце місцевих українців й емігрантів. Запровадження української мови, зміна назви краю (на Карпатська Україна), посилення української агітації, діяльність Карпатської Січі, наплив українських емігрантів зі всієї Європи, активізація Німеччини та ОУН, антипольські та античеські інциденти в краї -посилювали роздратування чехословацького уряду та військових ситуацією у краї. До цього додавався тиск Варшави, яка з листопада 1938 р. робила неодноразові дипломатичні втручання у Празі з приводу діяльності українських емігрантів на території Підкарпатської Русі та їхніх спроб перетворити останню на базу своєї «підривної антипольської діяльності» [Archiv MZV, Fond Frantisek Chvalkovsky (1938-1939), inv. c. 4068/38, 4073/38].
Із доступних на сьогодні архівних документів випливає, що ідея призначити свого ставленика в хустський уряд для виконання контрольно-наглядової функції зародилася у Празі ще у середині листопада 1938 р. саме під польським впливом¹. Така можливість з’явилася після звільнення 30 листопада 1938 р. з посади міністра внутрішніх справ Підкарпатської Русі лояльного до чехів Едмунда Бачинського. Хуст запропонував федеральному уряду шість кандидатур на заміщення вакантної посади, однак Прага не поспішала із призначенням, побоюючись надмірного посилення українського табору, і фактично до середини січня 1939 р. портфель внутрішніх справ залишався незайнятим.
З огляду на посилення відцентрових тенденцій у Карпатській Україні, празька влада прагнула встановити безпосередній контроль над крайовим Міністерством внутрішніх справ (МВС), яке за конституційним законом від 22 листопада 1938 р. належало до компетенції автономного уряду. Відтак, 16 січня 1939 р. президент Чехо-Словаччини Еміль Гаха без проведення попередніх консультацій із автономним урядом² призначив міністром внутрішніх справ Карпатської України чеського генерала Лева Прхалу. 17 січня 1939 р. останній склав присягу перед прем’єр-міністром Рудольфом Бераном [VHA, fond MNO, HS, oper. oddél 3, inv. č. 5308, kart. 382; Feierabend, 1994, s. 99].
Прага пояснила своє призначення бажанням допомогти крайовому уряду. Натомість у Хусті вважали це рішення кричущим проявом чеського централізму та відкритого наступу на права автономії у порушення конституційного закону від 22 листопада 1938 р. Зокрема, йшлося про призначення на ключову урядову посаду неуродженця краю. Застереження українських діячів викликали також русофільські та полонофільські погляди генерала, знані ще з часів командування ним 12-ю піхотною дивізією в Ужгороді у 1925 – 1931 рр. До того ж Прхала був відомим противником нових реалій Другої Чехо-Словаччини, які трансформували республіку у триєдину федерацію чехів, словаків та карпатських українців. За спогадами секретаря чехословацького прем’єр-міністра Віктора Барана, генерал сам запропонував Рудольфові Берану свою кандидатуру на посаду в хустському уряді, аби мати змогу контролювати ситуацію там [Баран, 1996, с. 115].
Номінація Прхали стала справжнім тріумфом празького централізму, сколихнувши хвилю протестів у краї. Від органів влади та українських організацій на празький Град хлинули протестні телеграми. Зокрема, 18 січня 1939 р. Українська Центральна Народна Рада надіслала у Прагу гострий лист за підписом Михайла Бращайка та Федора Ревая, у якому рішення центрального уряду названо «шкідництвом при побудові нашого державного співжиття» [VHA, fond MNO, HS, Prezidium II, inv. c. 16227, sign. 28 1/6, k. 13023].
Примітки.
1 Про це свідчать записи розмови міністра закордонних справ Чехо-Словаччини Франтішека Хвалковського з польським послом Казімежом Папе у Празі 14 листопада 1938 р., під час якої перший
висловив стурбованість з приводу заяв свого співрозмовника про те, що українська еміграція підпорядкувала собі виконавчу владу на Підкарпатській Русі, перетворивши останню на базу своєї
діяльності (Archiv MZV, Fond František Chvalkovský (1938-1939), inv. č. 4068/38, 4073/38). У відповідь міністр пообіцяв відправити у східний регіон спеціальну комісію для вивчення ситуації та наведення порядку із місцевою владою. Окрім цього Хвалковський запевнив Папе, що командувач 12-ю піхотною дивізією на Підкарпатті генерал Олег Сватек отримає особливі повноваження, а можливо навіть обійме посаду міністра внутрішніх справ у карпатоукраїнському уряді, щоб пильнувати, аби «українська акція не спрямовувалася проти Польщі». Це питання міністр також пообіцяв підняти під час зустрічі з президентом ЧСР Емілем Гахою (Archiwum Akt Nowych (AAN), Ministerstwo Spraw Zagranicznych (II RP), sygn. 5460, s. 124–125). Очевидно, що кандидатура Сватека була згодом замінена на Л. Прхали.
2 У мемуарній літературі не має єдності щодо того, чи давав А. Волошин згоду на призначення Л. Прхали на посаду міністра автономного уряду. Зокрема, Вікентій Шандор, посилаючись на свідчення міністра Юліана Ревая, стверджував, що під тиском Праги А. Волошин був змушений погодитися на кандидатуру чеха, відчуваючи велику залежність від асигнувань центрального уряду (Vincent Shandor. Carpatho-Ukraine in the Twentieth Century. A Political and Legal History. – Harvard University Press, 1997, р. 129–130). Можливо, саме цьому була присвячена зустріч А. Волошина з президентом Е. Гахою 13 січня 1939 р. у помешканні останнього у Празі (Archiv Kanceláře prezidenta republiky (KPR), inv. č. 1143, sign. D 2388, PR 1130/38, PR 1430/38, kart. 16). Як би там не було, уряд в Хусті був заскочений швидкістю, з якою діяла Прага.
