Олег Ольжич у листі від 31 березня 1935 року писав Михайлові Мухину в Ужгород: «Дорогий Пане Мухине, великий скептику і засадничий невірний Фомо! Я таки видаю свою збірку. Маланюкові ще не писав, і це взагалі качки військового часу, що він став жертвою моїх видавничих плянів. Вклоніться йому, прошу, при нагоді. Збірка буде мала, десь два аркуші всього. Що Ви про це скажете?..»
Тон і зміст листа передає досить опукло рівень взаємин між поетом і критиком. Це ж стосується й Олени Теліги ‒ Мухин упродовж років був у приятельських стосунках з родинами Кандиб і Шовгеневих, як також із майже всіма митцями, що опинилися на еміґрації, й багатьма з тих, хто лишився «вдома». Однак, маємо достатньо фактів для підтвердження об’єктивності критика в оцінках літературної творчості того чи іншого автора, їх принциповості й аргументованості, незалежно від рівня особистісних стосунків.
Що ж до Ольжича й Теліги, то годі оминути особливого до них ставлення, засвідченого в статтях, рецензіях, листах, спогадах. Це цікава й перспективна тема, а поки що ‒ фрагменти міркувань Михайла Мухина про творчість молодших сучасників:
На появу першої збірки Ольжича, молодого українського поета, що від кількох років зрідка містив свої твори в кращих українських літературних часописах, довелося чекати довше аніж звичайно. Суворий до себе, автор далеко не весь свій дотеперішній доробок включив у цю книгу.
Більшість поезій «Ріні» присвячена давно минулим передісторичним і історичним добам, але в кожній з них Ольжич вміє відкривати багато вічно-людського героїчного й мужнього.
Деякі поезії автор натомісць присвячує сучасности чи близькій майбутности. Такою є його «Візія» ‒ привид майбутнього, такий подібний до років 1917-21 в Україні, коли всюди було стільки фронтів супроти стількох ворогів і коли українські середнєшкільники так охоче покидали батьківські оселі, прилучаючись до українського війська в його невпинних походах.
«Рінь», безперечно, не представляє творчости Ольжича в усім її дотеперішнім обсязі й багатстві: автор дуже багато своїх уже друкованих річей не включив до цієї збірки. При всій високій досконалості й віршів, й мови «Ріні», при всій різноманітності тем з різних історичних і передісторичних доб від кремінної і бронзової аж до сучасної конвульсивної доби гнівних і невблаганних атентатів, неначе щось конечне й невідкличне, дійшовши впрост до цієї книги, раптом оминуло вступити на її сторінки. Зрештою видання обсяглих «повних» збірок тепер може не на часі.
По появі торік «Земної Мадонни» Маланюка, «Сонетів і строф» Кравцева, «Трьох перстенів» Антонича, «Рінь» Ольжича є одинокою їм рівновартісною появою серед публікацій цього року.
Найцікавішою й найвизначнішою з жінок, що беруть участь у сучаснім українськім поетичнім русі, є Олена Теліга. Її творчість нервова, напружена, актуальна; ставлення до життя чинне й суворе; мова ‒ виразна, енергійна, рішуча; теми завжди несподівані й гостро й яскраво трактовані; світосприймання не ідилічне ‒ а трагічне.
Творчість О. Теліги розвинулася на тлі «подєбрадських днів» Ю. Дарагана, Л. Мосендза, М. Гриви та ‒ за крилатим висловом О. Ольжича ‒ «досить зненавидженого українською суспільністю, щоб ввійти в історію, “української літератури” ‒ Є. Маланюка». Але, здається, що поруч з цими подєбрадськими коріннями, авторка «Душі на сторожі» відчувала найглибшу спорідненість з двома молодими поетами, що не залишили Батьківщини, з чернігівською двійкою ‒ Марком Антіохом-Вороним (народжений 1904, рік смерти нам незнаний) та Ладою Могилянською…
Досить часто у Теліги трапляються більш типові для жіночої творчости речі, але вони ніколи не мають багато спільного з «бахчисарайськими фонтанами» і іншими східніми солодощами співачки «Вогня і попелу» Наталії Лівицької-Холодної.
У Теліги все переважає західній, чи навіть північно-західній, «варязький», а не розслаблений орієнтальний первень.
У вірші «Поворот» Теліга суворо й річево дивиться в очі невблаганної дійсности майбутнього:
Це буде так: в осінній день прозорий
Перейдемо ми на свої дороги.
Тяжке змагання наші душі зоре,
Щоб колосились зерна перемоги…
***
Ще одна фраза з листа Олега Ольжича до Михайла Мухина: «…Вибачте, що пишу так хаотично під оглядом змісту і форми. Здається мені, як звичайно, що ось-ось упаде небо і я не встигну дописати…». Гадаю, коментувати її зайво…