На час державотворчих змагань Карпатської України Юрій Станинець був уже зрілим письменником. Певно, посприяло цьому і знайомство та спілкування з Уласом Самчуком.

“Наша зустріч і знайомство, – згадує Юрій Станинець, – були дуже прості. Одної неділі, здається 1931 року, я вийшов з літургії, зайшов у свою канцелярію, хотів там щось полагодити, доки дружина приготовляла обід. Раз відкриваються двері, заходять двоє молодих людей з великими рюкзаками за плечима, одягнених по-спортивному, з палицями в руках. Привіталися і кажуть, що мають велике прохання – продати їм літр квасного молока. Мене зразу ж вразило те, як чудово володіють вони українською мовою. Я запросив їх сісти та випитую: хто вони й звідки. Відповідають, що є туристами з Праги, зібралися на полонину Менчул.

“Якщо ви, – кажу їм, – з Праги і так гарно говорите, то хто ви такі?..”. Так і познайомився о. Юрій з Уласом Самчуком, що відрекомендувався журналістом, і Миколою Бутовичем, великим малярем, якого назвав Самчук своїм старшим приятелем. На прохання Станинця гості залишилися пообідати, а згодом розійшлися вже як добрі знайомі, в яких збігаються думки на народ, політику, культурні й літературні справи. При тій розмові духівник згадав, що і сам пробує писати, і Самчук попросив показати щось із надрукованого. Прочитавши, він уважно подивився на Станинця і сказав: “Слухайте, а ви пишіть. Ваш стиль прозраджує те, що ви повинні писати!”.

Наступна зустріч відбулася вже в Салдобоші через два роки, коли на обійстя священика знову завітало двоє туристів. Вони зустрілися вже як давні друзі, засиділися та загостилися довше, обговорили різні справи, обмінялися новинами. А тоді Улас Самчук запитав Юрія Станинця: “А ви пишете?” І той показав йому новелу “У вагоні”. Вона захопила Самчука, і останній наполіг негайно ж відіслати її до Львова у “Вісник”. Згодом новела була там надрукована, і звідти, з подачі того ж Уласа Самчука, потрапила в антологію української прози, що вийшла італійською мовою в Римі 1938 року.

До речі, Закарпаття було представлене єдиним Юрієм Станинцем. У цьому ж році письменники зустрілись ще раз на вулицях Хуста. (У родині Станинців як реліквія зберігалася фотографія, зроблена в Хусті в цьому часі, на якій о. Юрій Станинець, відомий український письменник Улас Самчук та товариш Станинця, письменник Петро Міговк). Самчук розповів, що приїхав на довший час як прес-аташе паризького “Українського слова”. Їм тоді було про що поговорити – будувалася молода Карпатська Україна. Станинець був обраний послом до Сойму, а Самчук готував статті-репортажі про панораму фантастичних подій на цьому загубленому в Карпатах клаптику землі, що перетворився в “Український Клондайк”: “Нікому навіть і не снилося, що Хуст може колись стати центром уваги мало не цілого світу й що його ім’я згадуватимуть щоденно всі пресові агенції на землі.

У ці чудові дні, що їх переживає наш народ, ми кожну хвилину зв’язані думкою з тим, що було, що є, що буде. Ми зв’язані з усім нашим народом на цілому світі, бо ми знаємо, що історія і наш народ зі своєї неймовірної висоти з острахом та радістю дивляться на нас… Ми віримо, й ми працюємо. І коли одного разу покличе нас історія на свій великий суд, Ви, українці цілого світу, будете свідчити й своїм п’ятдесятимільйонним голосом ствердите: народ України в Карпатах здав свій іспит. Хай живе Він вічно! Слава Йому!”

То був час великих надій і сподівань. І Самчук, і Станинець однаково переймалися духом творення Карпатоукраїнської держави. Згодом Улас Самчук відтворить ці вікопомні події у романі “Сонце з заходу”, а Юрій Станинець ‒ у новелі “Лист”.