«…Добрий критик, свідомий своєї відповідальности перед нацією, може бути визначним організатором і промотором літературного руху, натомісць критики протилежного знаку не оживляють, а вбивають життя і творчість…»
15. ХІІ. 1934.
Зореслав у своїм «Завтра» вирівнює крок не лише свій індивідуальний, але також і цілої верховинської фаланґи молодих, з якої дехто зрештою може й перед Зореславом вирівняв свій крок зривом войовничої поезії, але виступ Зореслава помітніший тим, що досі він саме був репрезентантом Верховини на Парнасі Українськім. Отже в цій поезії Зореслав заявляє:
Ми знаємо: Завтра ‒ в заграві
Ми знаємо: Затра ‒ в огні…
По небі бронзово-смаглявім
Пролине на білім коні
Окрилений лицар казковий
Із прапором в дужих руках,
Стогромом озвуться діброви
Зніметься курявою шлях
І вийде на Заході сонце
(В шоломах ряди ‒ моноліт…)
І вийде грізним оборонцем
Міцною стопою на Схід.
Червоно заквітнуть атаки
У п’яній оркестрі заліз,
Навколо лиш маки і маки,
Й еліпси розбитих коліс.
Бундючно зніметься угору
Окрилена буря осан,
До зір огняного собору
Віт Дону по Тису, по Сян..
І в’їде князь-лицар у славі
У Київ на білім коні…
Як зродиться Завтра в заграві,
Як завтра займеться в огні.
Боєвірові імпонують у минулім старовинні доби могутности і слави, як він це визнає у своїй присвяті «Моїй Коханій»:
Не завжди Ти була в оковах, ‒
Тобі вклонялися й чужі,
Бо на сторожі Твого Слова
Стояли луки і ножі.
Колись і на Твойому троні
Вогонь величности палав,
І Візантію на припоні
Тримав Великий Святослав.
За це кохаю міцно й палко,
Тебе над всіх і над усе,
І вірю в час, Моя Владарко,
Що славу й волю принесе.
І вже той час надходить… Близько.
А муки стліють у вогні,
Як Ти з’явишся з неба в блисках
І скажеш ждане: «До борні».
Сучасність Боєвір визначає як добу «зрадливих тиш» і прагне буpi і «шаленого танцю», як він висловлюється у своїм закликові «До пісні»:
Нема ‒ це ж жах ‒ поривів бурі,
нема вітрів ні заверюх.
У сірости гидких пазурях
знесилено конає дух.
Стискає груди й серце тисне
буденщина німа й нудна…
О, вирвись, вирвись, вирвись, пісне:
рвучка, нестримана й грізна!
Жбурни акордом дисонансів
на поле змори, ліс і степ,
нехай земля в шаленім танці
новим лицарством поросте!
Дихни жорстокістю пожежі
на кволі душі плазунів,
зруйнуй їх вілли й пишні вежі
одним напором бурунів.
Крізь дим зневіри глянь відважно
і висуши потоки сліз…
спиши на меч серця продажні
і над Карпатами повісь.
* * *
О, вирвись, вирвись, вирвись, пісне,
велична, мужня, громова,
широка ‒ як моря первісні,
як неозорість степова!
Високо вирвись, громодзвінна,
аж понад простір чорних слот
і піднеси небес склепіння
над межі збагнених висот…
Колись твої рвучкії тони,
як доторкнеться струн рука,
порвуть до бою в ста колонах
варязькі звитяжні війська.
В сонеті «Не рабський плач» Боєвір так уявляє похід молоді:
Лунають дзвінко голосні пісні,
Тремтить під кроком дужих ніг дорога.
На всіх обличчях глядачів тривога, ‒
Юнацькі ж лиця ‒ гордістю ясні…
Вперед! Вперед! До бою! У борні
Згорять занози пут й ярма тяжкого,
І засіяє наша перемога
І гимн заграють сурми звитяжні…
Не рабський плач, не скарги й не ридання.
Не вірність катові та не братання
Нас виведе на волю, де краса…
Лиш чину невгасимеє хотіння
Струсне із нас вороже володіння
Й побідним «Слава!» спише небеса.
Гірська осамоченість не страшить Федора Моґіша, одного з наймолодших авторів. Гірський потічок в його уяві неминуче віллється у широке і глибоке море:
Тихо, тихо… Лиш потічок не мовчить ‒
З беріжками розмовляє говорить,
Розмовляє й поспішає в світ, у даль,
Розливає по камінню свій хрусталь.
На своїх легеньких хвилях він пливе
У широке і глибоке море життьове.
Хоч краплина в ньому сили ‒ не дрожить!
Риє скелі, тре каміння і біжить…
І не страшиться негоди й перепон,
Бо мета для нього ‒ море ‒ це закон!…
Взагалі цей автор, свідомий труднощів, небезпек і всієї глибини занепаду нашої сучасности, виступає послідовно яко непоборний оптиміст, але оптиміст не «урядового», а героїчного стилю. Він переконаний в тім, що:
Покривджених сердець завзяття
Й камінні гаті забере!
і що:
Земля з любов’ю на нас гляне,
Пригорне ніжно до грудей,
і що нарешті:
Утре від сліз красуня-воля
Своє обличчя молоде.
Певною і мистецькою рукою креслить Федір Моґіш сувору красу карпатських краєвидів Бойківщини.
Зродивсь я, наче яструб хижозорий,
В обіймах крутохребтих височин.
Де пахне вітер запахом ялин
І ліс шумить в незміряні простори.
Там день ясний ‒ мов сонце ‒ і прозорий
Купає в злоті трави й цвіт долин,
А над верхів’ям синіх полонин
Співає з громом буревій суворий…
Але серед цієї пишної і гордої гірської природи тяжко бідують занедбані й забуті люди. Біда, злидні, голод і до того здебільшого постійний, що триває роками, десятиліттями (якщо не «п’ятнадцятиліттями») звили собі тут гадяче кубло.
Цей самий автор в однім із своїх початкових віршів так змальовує жахливу осінь р. 1933, коли за дощами і літа не було:
Сіре небо. Сірі гори.
Сірі люди й все кругом…
І в повітрі в’ється горе,
Плаче вітер над селом.
Всі комори і стодоли
Сном тяжким, порожні, сплять.
І млини ще не мололи, ‒
Всі задумано стоять.
Дрібнорослії картоплі
Ниють, гниють на полях,
Зеленню цвітуть коноплі
Й фасолиння по тичках…
Глянь! Під лісом сумовитим
Хтось понуро так іде…
Із грудей несамовито
Рветься: Боже! Що буде?!
Мужньо й переконано звучить слово І. Колоса:
Дзвенять мечі та чути зойк слабих,
Розчавлених життям рабів із споконвіку,
Що вже нема і поривів у них
Й шукання сталого на власну неміч ліку.
А попри них ідуть рясні ради борців
І кажуть їм: життя ‒ закон жорстокий;
Вони ж у відповідь ‒ із жалібненьких слів
Зробили свій девіз: «Нам дайте спокій».
Нам дайте спокій ‒ не звичайний це девіз,
Бо не один із нас стає борцем за нього,
Бо не одному з нас у голову заліз
Як істина правдива, ще й свята до того.
Та всупереч якраз шаліє всюди бій,
Горить живе життя пробуджувань суворих,
Що розкоші дає і чар солодкий свій
Лиш тому, хто мечем, а не плачем говорить.
І. К. повний молодечої нестримної рішучости й завзяття:
Сонце виходить над обрій,
Кида промінні мечі,
Коле примари недобрі,
Що народились вночі.
Соннії гори потоком
Проговорили в ту мить.
Поривом спрагнене око
В даль сміло й вперто глядить.
Скоро зібралась когорта
І наступає в ряди ‒
В лицях до ночі погорда,
Дневі ж ‒ поклін молодий.
Так поспішаєм зустріти
Ясні великії дні:
З серцем в щит віри одітим.
З мечем в непоборній руці.
Той самий автор в одному з своїх сонетів заявляє сміливо й становчо:
Щасливий той, хто ділом так промовить:
Юнацькі мрії, пориви невпинні,
І мужні святощі, діла, гордині
Даю, Мадоно, вам, сумна, чудова!
Відтак у час розплат на чин готовий
З мечем в руці, на вороного спині,
Стрілою полетіть у далі сині,
Щоб знищити її страждань основи.
З дитинства ще несу в думці цю мрію,
Та нині лиш її всеціло розумію
і бачу втілену в мою життєву дійсність.
Мій кінь готов. І в тиші таємничій
Далекий грім манить мене і кличе,
Бо це йде час мечем співати пісні.
У своїх «Октавах» І. К. також повний питомої йому гopдости і свідомости своєї мети:
В човен я сів. Весло до рук узяв.
А вітер дужий, свіжий та шумливий
Розбурхав море, филі підійняв.
І я пливу, веселий та щасливий.
Немов Колумб, що також вирушав
З могучим лиш бажанням та поривом.
В незнане плив, усе вперед спішив:
Здобув мету і замір довершив.
Як Одисей покинув рідну хату,
Пішов у бій, пішов у даль, у світ,
Так хочу теж змагатись, добувати:
Слабим чолом пробить твердий граніт,
Або в борні зо смертю привітатись,
Як з любкою у цвіті юних літ.
Ти, човне мій, лети пробоєм сміло:
Душа горить, рука взялась за діло!
В закінченні «Октав» читаємо:
Я знаю те, куди пливу й за чим.
То ж сумніви не можуть в душу вдертись,
Бо вірю, що човен в панцирі сталевім
Не легко знищити і слід оттак затерти.
Щоби не лишилось ніщо, ніщо зовсім
По боротьбі чи по геройській смерти.
Це мій девіз і мотор у човні,
Що завезе мене в Колумбові краї.
Микола Рішко у своїм вірші «Голод» спромігся на те, на що згідно з давнім і влучним зауваженням Дмитра Донцова, ніяк не потрапили спромогтися автори «голодових» віршів, між якими був і О. Олесь і О. Стефанович, а саме: на мужній тон, а не на голосіння і зойки. Рішко свій вірш «І буде голод», в якім бачить всю неминучість цього лиха, закінчує такою строфою:
Та встане степ! Здрігнуться гори,
Як заспівають треті півні,
І смертю гнів наш заговорить
В могутнім зриві і горінні.
Богдан Ігор Антонич, лемко з Горлиці, у своїй другій книзі поем і лірики «Три Перстені» (Львів, 1934) вносить і своєрідний вклад у сучасну українську лірику. Незвичайно тісний зв’язок з природою своїх гірських околиць і лемківським верховинським побутом, до того ‒ гнучка й виразна мова, (в цій другій книзі вже майже бездоганна загальноукраїнська літературна мова), визначають творчість Антонича з-посеред стількох інших львівських авторів.
У своїй промові дня 31 січня 1935 року про становище поета Антонич, м. і., казав:
«Я сам у своїх поезіях підкреслюю свою національну та навіть расову приналежність не тільки в змісті, але що важніше ‒ й трудніше ‒ у формі. Роблю це менше за надуманою програмою, більше з внутрішньої потреби вірности світові, що з нього вийшов. Проти деяких голосів, ідейно я себе знайшов від першого рядка, що його написав. Основ свого світогляду ніколи не змінював, що не значить, щоб завжди не оформлював його точніше й не викінчував його у подробицях. Людина ‒ це незавершена статуя, жива людина твориться в кожному дні, в кожній хвилині.
Не шукаю фіктивного Окциденту з львівської каварні, але несмілий підходжу до традиції моєї землі. Це не значить, щоб я національний стиль розумів як щось скам’яніле й невідсвіжувательне. Тут Тобі хвала, сивобородий міністре республики поетів, Boтe Вітмане, що навчив Ти мене молитись стеблинам трав. В корчмі «Під Романтичним Місяцем», п’ючи палючу й похмільну горілку мистецтва, разом з Тобою звеличую найтайніше й найдивніше явище: факт життя, факт існування. Вдаряючи по плечі молодого челядника теслярства ‒ розкриваєш мені крізь століття таємниці «прапричини»… Сіра братія й світочі моєї парохії, челядники й майстри з мого цеху, теслі строф, ганчарі поем, різьбарі сонетів, ткачі повістей, будівничі драм ‒ усі ви, що нам дали жити в цей «час бурхливих воєн і варварських звичаїв» (з Ольжича), повторім за Драй-Хмарою:
крізь бурю й сніг гримить наш переможний спів,
що розбиває лід одчаю і зневіри.
Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття
веде нас у світи ясне сузірря Ліри,
де пінить океан кипучого життя».
Для зрозуміння творчости Антонича ці його слова матимуть значення.
Про початки свого захоплення поетичним ремеслом поет розповідає в «Весіллі»:
Почалось так: упився я
Від перших власних строф похмілля.
Був тільки місяць дружбою
На мому з піснею весіллі.
Як сталось те, як задзвеніло,
Сказать не вмів оцього вам би,
Коли б так серце не горіло,
Так народились перші ямби.
Слова не тесані в гамарні,
Слова осріблені в вогні.
Складають радісні пісні
В весни заквітчаній друкарні.
В титульнім вірші «Трьох перстенів», що зветься «Автопортрет», Антонич проголошує себе поетом весняного похмілля:
Червоні клени й клени срібні.
Над кленами весна і вітер.
Дочасности красо незглибна,
невже ж тобою не п’яніти.
Я, сонцеві життя продавши
за сто червінців божевілля,
захоплений поганин завжди,
поет весняного похмілля.
«Елеґія про співучі двері», де автор віддається спогадам дитячих років, містить велику кількість вдалих гірських крайобразів:
На кичерах сивасті трави,
черлений камінь у руці.
Смолиста ніч і день смуглявий,
немов циганка на лиці.
Розсміяні палкі потоки,
немов коханці до дівчат,
злітають до долин глибоких,
що в сивій мряці тихо сплять.
І куриться із квітів запах,
немов з люльок барвистих дим.
Дрижать ялиці в вітру лапах,
голосять шепотом дрібним,
течуть униз краплини шуму,
немов з гарячих пнів смола.
Сповитий в зелень і задуму,
П’є олень воду з джерела.
Квітчасте сонце спить в криниці
на мохом стеленому дні.
Кущем горючим таємниці
виходить ранок з глибині.
Співає пуща сном кудлатим,
прадавнім шумом загуло.
На схилі гір, неначе лата,
пришите до лісів село.
Але життя людське і тут не легке:
Тут сиве небо й сиві очі
у затурбованих людей.
Сльота дуднить і шиби мочить.
Розмови стишені веде.
Під сивим небом розстелилась
земля вівса і ялівцю.
Скорбота мохом оповила
задуману країну цю.
Як символ злиднів виростає
голодне зілля ‒ лобода.
Відвічне небо і безкрає,
відвічна лемківська нужда.
Про себе автор зазначає:
З села такого вийшов я,
Життя звеличник ‒ верховинец,
З людей, що щирі та звичайні
приймали смирно долі пай
і поклонялись неба тайні
під знаком співного серпа.
І може був би тут остався,
як інші, покорився сам,
і до землі німий припавши,
молився радісним вівсам,
та Той, що легкість дав сарні,
а бджолам квіти золоті
і кігті сталеві для риси,
слова співучі дав мені
і гострі зуби, щоб в житті я
я твердо й просто боронився.
В «Елеґії про перстень пісні» поет радить:
Дерев послухай. Їхню сповідь
У книгу ночі запиши.
Мов явір, що тінь власну ловить
схились до власної душі.
У книзі ночі срібні букви,
надхненні сторінки шумлять,
її не візьмете до рук ви,
її до серця треба взять.
Мов зорі сплячі в глибині,
осяяні недійсним сном,
пробудяться слова на дні
душі окриленої і
відповідає співом дно.
Відповідає співом явір,
відповідає співом ніч,
спиняється невтишний крок.
Надхненним циркулем уяви
накреслиш коло рівних строф.
Хай серце сп’янене в цю мить
окрилюється і горить,
нехай злітають до гори,
нехай зриваються увиш
думки схвильовані й крилаті.
О, слово, що в устах тремтиш,
невже ж мені тебе спиняти?
Я чую, як приходиш чорна,
п’янлива та болюча пісне,
шукає змісту гостра форма,
єдина, що мій жах помістить
і мою радість світляну,
і всю знемоги глибину,
і словом просто в серце тну,
аж трисне кров, мов крик одчаю,
з нестями й щастя умираю.
На дверях дому знак зловісний,
на дверях дому перстень пісні.
Подувом священної поганської весни пронизана більшість уміщених у цій книзі Антонича речей. Взяти, наприклад, хоч би й «Назустріч»:
Росте хлоп’я, мов кущ малини,
підкови на шляхах дзвенять.
Ось ластівки в книжках пташиних
записують початок дня.
Запрягти сонце до теліги,
назустріч виїду весні.
Окриленим, хрещатим снігом
співають в квітні юні дні.
Ту саму міць перших весняних соняшних промінів відчуєте і в «На шляху»:
Обплетений вітрами ранок
шугне мов циганя з води,
і на піску кричить з нестями
обсмалений і молодий.
Ріка зміяста з дном співучим,
хвилясто хльостають вітри.
І день ховає місяць в кручу,
мов у кишеню гріш старий.
Клюють ліщину співом коси,
дзвенить мов мідь, широкий шлях.
Іде розсміяний і босий
хлопчина з сонцем на плечах.
«Світанок» поруч з тріпотливим шкіцом наставання ранку містить також жагучу сповідь поета:
Сплигнула ніч з шумких дерев,
втікаючи понад дахами.
Замаяв голуб і дере
крильми хмарин іржаві плями.
Мов дзенькіт товчених склянок,
ясна музика підпливає.
Світанку куриться вино
і небо в синяві безкрає.
Аж юне серце затремтить
Незаспокоєне й несите.
Устами спраглими в цю мить
Всю хмільність світу хочу спити.
Такі прості порівняння й образи приносить «Село»:
Корови моляться до сонця,
Що полум’яним сходить маком.
Струнка тополя тонша й тонша,
мов дерево ставало б птахом.
Від воза місяць відпрягають.
Широке, конопляне небо.
Обвіяна далінь безкрая
і в сивім димі лісу гребінь.
З гір яворове листя лине.
Кужіль і півень, і колиска.
Вливається день до долини,
мов свіже молоко до миски.
Слова, старі та звичайні, щоденні, ‒ тут неначе набрали нової, святочної виразности і свіжих, гострих барв.
«Різдво» цілковито «своє», сільське і просте в Антонича:
Народився Бог на санях
в лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий.
Ніч у сніговій завії
крутиться довкола стріх.
У долоні, у Марії
місяць ‒ золотий горіх.
«Зельман» ‒ співний і зелено-весняннй:
Закрутився світ безкраїй,
зелень на землі й на небі.
Ой, дівчатам заплітають
у волосся сонця гребінь.
День зелений, день хрещатий,
герці радісних лошат.
В пісні важко передати
те, чим крилиться душа.
Іде Зельман білим возом,
тропарями дзвонить ранок.
Ой, скажи, весільна лозо,
чому в серці хмільно й п’яно?
На превеликий жаль, подекуди Антонич вживає в сучасних обставинах цілковито пустий і беззмістовний, ‒ при всій своїй небезпечності та провокативності, епітет чи термін «слов’янський» (слов’янськеє дитя, слов’янський дзбан). Час би вже лишити ці архаїчні кирило-методіївські та драгоманівські слова й ніколи не забувати на давні, але вічно свіжі й міцні слова Ксенофонта Климковича з його «Тарасові на вічную память» (у п’яті роковини смерти Т. Шевченка), отже написані ще року 1866:
А нас Славяне з світа зводять,
Ті загребущі Москалі,
Що із неситими Ляхами
За з’їжу руської землі
Гризуться… От які Славяне..,
То ніби нам розв’яжуть руки,
А духа нашого кують:
За рідне слово йдем на муки
Боронять свічку засвітити
Нам за того, хто ними вбитий
За те, що свій будив він люд…
Пождіть! ‒ Прийде ще божий суд
І час великої молитви:
Колись від Татер по Кавказ
Такий відправим парастас,
Що внуки й правнуки згадають…
Хіба ж на світі мало нас,
Хіба ж і дух козачий згинув?
Хіба ж дарма співав Тарас?..
Ні! ‒ ще не вмерла Україна.
В сучасній добі «Геть слов’янські мрії сонні ‒ мій імператорський привіт!» ‒ проголошує один великий наш сучасник. В цім пункті Антонич проявив той брак відчуття, який привів його під гостинну браму панейківсько-рудницької «Назустрічи», цієї цитаделі ворогів українського національного мистецтва і української духовости взагалі.
Щось давнє, прапервісне, старовинно-поганське промовляє «Змія» Антонича:
Змія рослинна й кущувата,
змія покручена й слизька,
мов мокра палиця картата,
співає хлопцеві в руках.
Змія, мов рожа, гребеняста
росте з-під каменя кущем.
Слова рослинні і хвилясті
злітають радісним дощем.
Мов папороть, перед очами,
стає прапервісність твоя:
ти ще рослина, ти ще камінь,
тебе обкручує змія.
Творчість Антонича віщує про ті праджерела, забуті та й ніколи невикористовані, праджерела стародавнього українського поганства, які знову при нашій волі до того, можуть почати бити з-під землі й опромінити українську творчість оновленою міццю вічноюної давнини. Як влучно каже передмова до верховинського числа «Дажбога»: «Поганська Лада з прадавніх лісів, з кичер і недей варить у глиняному збані черлене зілля поезії. У хвалу Ладі підпалюємо ялівець строф. Звеличуємо оленя, гірський потік і вітальні праінстинкти природи. Закохані в життю і батьківських горах».
У своїх дальших, уже по виході «Трьох перстенів» друкованих віршах, Антонич досягає все більшої досконалости й виразности в коротких, двострофових віршах, в яких вміє вичерпати взяту тему.
От перед вами його «Село»:
Застрягло сонце між два клени
димить обвіяна рілля,
і піль коловорот зелений
довкола сонця закружляв.
Ріка, мов пояс, лісу смуга,
мов повінь трави піднялись,
і знову йде молебінь плуга,
де війни віяли колись.
Або візьміть ного «Весільну»:
Послухай: б’є весільний бубон
і клени клоняться, мов пави.
В твоє волосся, моя люба,
заплівся місяць кучерявий.
Чому пригасла скрипка трохи,
чому тремтить твоя долоня?
Під срібним сяйвом, наче мохом,
обмотує підкови коням.
На закінчення беремо ще третій взірець ‒ «Весільна ніч»:
Палає ніч пташиним співом.
Хто ж, люба, ложе нам постелить?
Дивись, як сяє мерехтливо
У вікна місяць ‒ чару келих.
Хрещатим мохом і коханням
нас оплете нестримне щастя.
Сто місяців тремтять зарання
у снах гарячих і квітчастих.
Поет свідомий противенств між його творчістю, що має почасти занадто приватно-елегійний характер, і суворими вимогами сучасності. В «Суворім вірші» він це яскраво виявляє:
Нe втекти вже, дарма, від жорстоких цих днів,
не втекти вже ні в мрію, ні в пісню.
Мов фальшива струна, так дзвенить кожний спів
під суворих світань весну пізню.
Вже не вирватись більше з затислих обійм,
треба глянути дням просто в вічі,
хоч навпроти вдаряє скажений прибій,
невблаганним нас визовом кличе.
Не сховатись, дарма, під наметом краси,
в чаді п’яному строф кришталевих.
Вітре днів, мої власні слова рознеси,
на шляхах їх розвій стомилевих.
О, поете, дарма, вже тобі не втекти,
треба визнати те, що найгірше:
чи самого себе не оббріхуєш ти
в цих п’янливих, розспіваних віршах?
Поетова весна приносить ніби вже погодження його з сучасністю:
Ну що ж, поете безіменних мрій?
В твоїй чернетці пишних віршів рій
дзвінкими римами впиває, як вино…
Твоє перо думкам слухняне
нових пісень ладнає гармонійний стрій.
Тремтить захоплення струною голос твій,
і з неба ждеш вечірньої роси,
і ловиш оком п’яним на синім обрії
хмаринки білольняні
у завороженому перстені краси.
Не знаєш сам, чи весело тобі, чи сумно
і б’є весна до голови…
А за вікном юнацтво горде і безумне
готується на зрив новий.
Останніми часами, по чергових числах львівської «Назустрічи» судячи, Антонич ступив на досить небезпечний, щоб не сказати більше, шлях: переспівувати самого себе. Для молодого поета шлях самовбивчий. Можна було б і зачекати ще кілька десятків літ, щоб почати писати наподоблювання самого себе. Сподіваємося, що може це тимчасова криза, тимчасова зупинка в творчості Антонича, що він рушить далі своїм творчим шляхом, змагаючися з новими завданнями, що він перестане велично позувати нам, але тим часом з прикрістю констатуємо, що по «Трьох перстенях», де його творчість (поминаючи всю його, Антонича, неусталеність характеру, може навіть більше того, ‒ брак характеру) розцвила так несподівано міцно по першій досить маловизначній книзі його віршів, яка ніяк не давала великих обіцянок, ‒ він став на однім місці цілком непорушно.
Джерело: Михайло Мухин. Сучасні українські поети / Бібліотека “Самостійної Думки”. Чернівці, 1936. С. 109-122.
