Тридцяті роки в пам’яті Юрія Станинця – згусток приємних і печальних спогадів про великі сподівання, великі надії, палке бажання творити, нести світові добро та згадки про холодну байдужість і, навіть, ворожість світу зла. За цей період у його житті відбулося чимало знакових подій. По-перше, Станинець закінчив духовну семінарію, і 27 липня 1930 року єпископ Петро Гебей висвячує його на священика. І з 1 серпня цього ж року він призначений дочасним адміністратором до Углі Тячівського району.
Замріяна полонина Менчул, чудовий праліс довкола неї та село, розкидане на кілометрів 20 від центру, в горах прямо оп’янили його своїми красотами. Верховина дала наснагу продовжити літературну працю, розпочату в гімназійній лавці. В основному писав на релігійні теми, статті поміщав у журналі “Благовісник пресвятого серця Христового”. Публікації були успішними, відомо навіть, що монахи, які видавали журнал, запросили отця Юрія на редакторське крісло. Та хвороба (камінь у лівій нирці) не дозволила йому скористатися такою нагодою.
15 серпня 1930 р. Юрій Станинець одружується з Марґаретою Шелестай, вчителькою з Імстичева.
Марґарета Шелестай народилася 29 квітня 1906 року в с. Дашковиця (тепер Мукачівського району) Іршавського району Закарпатської області в родині вчителя Олександра Андрійовича Шелестая. Закінчила в 1918 році 4 класи народної школи в Лозі, потім з 1918 до 1922 рік вчилася в горожанці м. Берегово, учительську семінарію закінчила в Ужгороді в 1927 році. По отриманні “атестата зрілості” працювала державною вчителькою в різних селах Закарпаття (Березник, Імстичево, Кушниця, Загаття, Угля, Салдобош, Вонігово, Шард, Горонда), починаючи з 1927 року аж до кінця 1946 року. Слід зазначити, що о. Станинець неодноразово наголошував, що вчительська праця і платня п. Марґарети, а також відсутність дітей допомогли йому не перейматися сімейним побутом, а вільно присвятитися двом заняттям: працювати над моральним піднесенням закарпатського люду і максимум вільного часу віддати літературній творчості.
Молоде подружжя – Маргарета Шелестай та Юрій Станинець
З 1 жовтня до 31 грудня 1930 року Юрій Станинець в армії Чехословаччини відбував військову службу. Після її закінчення повертається до Углі Тячівського району. Працював в Углі чотири роки, потому о. Станинця переводять до Салдобоша (тепер Стеблівка Хустського району), де він активно включається в літературне та духовне життя краю, багато пише і публікує у світській та духовній періодиці. Крім того, з’явилася можливість користуватися послугами Хустської районної бібліотеки (адже від Салдобоша до Хуста легко було доїжджати): душевний голод тамувався читанням української та світової літератури. І як наслідок – тут були написані “У вагоні”, “Новела”, “Криваня”, “Бабина осінь”, “Нова шапка”, більша частина роману “Сусіди”. Музи цілковито полонили його – тільки в неділю і в свята відривався він від літературної праці для ведення Служби Божої. У 1936 році поряд із о. А. Волошином, о. Зореславом, В. Ґренджею-Донським та ін. стає автором “Альманаху підкарпатських українських письменників”, виданого у Виноградові. З 1 вересня 1937 року переходить на душпастирську працю до Вонігова Тячівського району.
Пояснюється це тим, що у Салдобоші о. Станинець з паніматкою жили на старій священичій фарі: стіни будівлі були вогкі, у підвалі майже постійно стояла вода. Тож при першій нагоді він попросився знову у Вонігово на Тячівщину. Нова фара містилася в розкішному саду, збита з смерекового дерева, річка Теребля шепотіла за яких 60 метрів від будинку, розмовляючи з буйними лозовими корчами, з правого боку – дубовий ліс, а за ним непроглядні тячівські сади. Подвижницька літературна й духовна діяльність цього періоду сягають апогею. Дописується велике епічне полотно “Сусіди”, публікуються новели й оповідання, публіцистичні, полемічні статті, гуртується нова генерація інтелігенції, набирає розмаху політичне життя Карпатської України. Юрій Станинець живе цим, живе утвердженням справедливости й на маленькому, донедавна забутому Богом і людьми, клаптику української землі, і на землі взагалі. Його життєвим переконанням стає свідоме й самовіддане служіння народу на духовній та літературній нивах. Ряд публікацій присвячує ситуації в СРСР, що проголошував себе перед людством майже земним раєм, де всі рівні й щасливі. В одній із них читаємо:
“Та чи був рівний у чомусь товариш Лєнін з тими мільйонами товаришів, що вмерли з голоду в 1922 році в Росії? Чи були і чи суть рівними товариші, що управляють Росією тепер, з тими, що вимерзли на Соловках і в північних лісах при рабській роботі?..”
“В тридцятих роках, – згадує Станинець, – наш край зазнав небувалого піднесення. Слово “Україна” стало ніби еліксиром життя, надихало людей на самопожертву заради омріяної вільної Батьківщини, яка всім нам здавалася тоді досяжною. Людей різних віросповідань, різних партій, різного віку об’єднувало це магічне слово – “Україна”. Люди – і молодь, і старші – віталися: “Слава Україні!” А пісні про січових стрільців, гімн “Ще не вмерла України”… були чи не найулюбленішими…”
Із спогадів о. Зореслава, капелана “Карпатської Січі” та поета, про той час:
“Ми тоді горіли надіями, що буде Україна. У тім часі я написав щось 70-80 поезій, революційних і бойових. Ті всі події, ті всі надії – окрилювали. Знаєте, поет попадає в такий транс, із якого не може вирватися. Коли – все горить на папері. Натхнення, порив до писання…”
Про атмосферу державотворчих звитяг можна судити хоча б з одного мітингу, який відбувся за тиждень до виборів у Сойм у селі Вонігово на Тячівщині, де Станинця висунули депутатом від цього ж округу. Було йому тоді всього 32 роки. Він був схвильований довірою, що виявили йому, і тому хотів на мітингові якнайкраще висловити свої думки, ознайомити людей зі своєю програмою. У неділю після вечірної служби на майдані зібралося чимало небайдужих до подій людей. І Станинець почав:
Сей день (це були слова із утрені Великодня), єго же сотвори Господь, возрадуємся і возвеселимся і оні. В сей день радіємо і ми, як християни раділи воскресіню Христовому. Зараз воскресла наша держава – Карпатська Україна, в якій, з Божою поміччю, будемо самі ґаздувати…
Важко описати, що творилося на майдані після цих слів. Не було там жодного серця, в якому не відгукнулася б ідея вільної держави… Та всі ті поривання так болісно закінчилися у березні 1939 року.
Про щасливо-трагічні дні 1939-го зосталися старі фотознімки, болючі спогади та новела “Лист”, написана в скорому часі після березневих подій. Автор розділив долю свого народу: зазнав тортур у тюрмі, переслідувань угорським і радянським режимами, та не озлобився до світу, можливо, тому, що був добрим священиком і жив за приписом законів – Божого і Людського. Як зазначає Іван Ребрик, “…в його творах годі шукати озлобленості до світу. Є добро і зло, любов і ненависть, радість і печаль. І є людина, яка хоче жити в цьому світі за законами честі і справедливості…” А сам Юрій Іванович пізніше у щоденниках зізнається: “Я остався разом з моїм народом, приймаючи удари напасника, але не відступаючись. Я разом з кращими синами мого народу пішов у закарпатський Дахау – Ковнер, щоб перенести всі страхіття й муки цеї катівні, щоб ще раз освятити кров’ю свою землю…”
