…Мій побут у монастирі отців-редемптористів на горі в Ліб’єйовицях тривав 11 днів, від 30-го липня до 10-го серпня 1948. Були це дні, а головно ночі, повні напруження й страху.

Через день я почував себе досить безпечно, отже, дещо читав, багато молився, дві сестри приносили мені обід та вечерю, але їсти я не міг, і сестри нераз плакали з того приводу.

Підвечір я виходив до великого городу, щоб перейтися, а за городом простягався великий дубовий ліс усе вище й вище. Усюди навколо – гори та високі дерева лісу.

Вечорами до пізньої ночі я висиджував на вікні моєї келії на першому поверсі монастиря. Від отця-вікарія я випросив грубого й довгого шнура. Один кінець прив’язав до ніжки ліжка, а другий тримав захований під вікном. Коли б настала небезпека, я мав тим шнуром спуститись через вікно до городу і втікати в ліс, здаючись на Божу ласку. Але поки що того шнура не треба було.

Але ось, одного дня, 6-го серпня, ще перед вечерею, несподівано хтось застукав до дверей моєї келії. Я тихо відчинив двері й передо мною стояла сестра Д., бліда й перелякана.

– Отче Протоігумене, – казала вона й уста їй тряслися, – тут щойно були одні люди й казали, що в околицях міста Табору, головно в Планій, жандарми по всіх монастирях та парохіях шукають якогось «рускего кнєзе»…

Коли ще більше стемніло, і я міг бути певним, що ніхто не слідкує за мною з вікон монастиря, я пустився до мого наміченого дуба. Не легко було видряпатись на нього, але після кількох спроб якось я видряпався, дістався до грубої гілляки, на ній розложив коца, щоб вигідніше було сидіти, й шнуром попід пахи прив’язав себе до стовбура, щоб не впасти з дерева, коли б сон переміг мене вночі. Звідти крізь густі гілляки я міг би зовсім добре бачити монастир, коли б уночі прийшли жандарми й світла розсвітились на коридорах манастиря.

Так я просидів на дубі всю ніч. Не задрімав ані на хвилинку, бо ніч була холоднава і я був насторожений на кожний подув вітру, на кожне гудіння далекого поїзда чи авта вдалині. Але тієї ночі ніякі жандарми не прийшли.

Дня 8-го серпня вечером, саме коли я готовився з моїм коцом і шнуром, щоб знову і на третю ніч вибратись до лісу, я почув, що якесь авто загуділо перед монастирем. Я стояв при вікні й із запертим віддихом надслухував. Але в монастирі не було чути ніякого надзвичайного руху, ніякого викрикування чи голосної розмови.

Коло 10-ої години увечері отець-вікарій прийшов до моєї келії й сказав:

– Не виганяємо вас, отче, але думаю, що Боже провидіння посилає вам авто, щоб ви скористали з нього й рятувались.

Я зразу рішився скористати з доброї нагоди і їхати.

Сестри принесли мені сніданок до келії, а потім узяли мою валізку й ми зійшли до монастирської брами.

Перед брамою стояло невелике авто, а в ньому два молоді мужчини.

– Ми на тій самій дорозі, що й ви, отче, – обізвався до мене один із них на привітання.

Вони також планували втікати за кордон. Цим разом мали перше прослідити можливості як продістатись до границі та розвідати про безпеку самого переходу границі.

Отець-вікарій дав мені інструкції, що я маю їхати у рясі для замилення контролю по дорозі, а панове, які повезуть мене на границю, будуть казати, що везуть священика з монастиря в Ліб’єйовицях до монастиря на «Святому Камені», щоб помагав сповідати під час відпустів.

Монастир отців-редемптористів «У Сватіго Камене», як чехи називали його, це був типовий, середньовічного стилю понімецький монастир-чотирикутник, з єдиною входовою брамою до будинку та окремим входом до великої темної церкви. Ця церква мала окрему простору каплицю між двома захристіями з чудотворною статуєю Божої Матері, поставленою на грубому камені посередині каплиці.

Всередині монастирського двору була традиційна колонада з широким відкритим коридором, а над нею – біля двадцяти келій для ченців…

Молодий і високий та відважний о. Станислав уже знав про мене від отців із Ліб’єйовиць. Ще заки я приїхав, він уже мав договорено з одною старшою чешкою, заміжньою за австрійцем-мельником, на австрійському боці границі, що якоїсь ночі він готов післати до неї одного втікача-священика, на що вона й погодилася.

– Коли б зайшла небезпека, тоді, отче, скачте на липу, – казав він жартома, – й ось туди в ліс та на границю, а за потоком там млин і добрі люди, що вже чекають на вас. З цього боку лісу аж по оцю дорогу – ходять стежі жандармів. Тих треба боятися й від них ховатись, бо вони небезпечні, всі вони молоді, заїлі комуністи. Але ось, за оцією дорогою, аж там до самої границі – це полоса, що її доглядають фінанси – погранична сторожа. Я знаю кожного з них. Вони будуть знати про вас і вам нема чого боятись їх.

…Третього дня мого побуту на Святому Камені приїхала одна родина з Чеських Будєйовиць, близькі свояки о. Станислава та його мами, й вони перебували в монастирі майже цілий тиждень.

Я цілі дні пересиджував у невеликій монастирській бібліотеці, багато читав і звідти, крізь заслонене вікно я мав нагоду обсервувати рух жандармів, що двійкою приходили з лісу до корчми, яка була напроти монастиря. Я записував собі час їхнього приходу й відходу, щоб знати, коли їх нема в лісі, а їх треба було мені найбільше боятись. Кожна двійка жандармів побувала в корчмі 20-30 хвилин, три рази на день, і завжди майже в тому самому часі.

Але несподівано прийшла вирішна хвилина.

В суботу, 21-го серпня після обіду, я проказував часослов, проходжуючись під колонадою внутрі монастирського квадрату. Нараз коло години 2:30 я почув, що біля монастирської брами зупинилось якесь авто. Це була сестра Йосифа з Пряшева, а за нею сестра Доротея з Ліб’єйовиць.

Я міг сподіватися усього можливого й неможливого, тільки не сестер. А оце вони тут, обидві, що так дуже боялись за мене, і я направду дуже втішився, коли їх побачив. Але сестра Йосифа зразу до мене гостро, з докором:

– І ви ще тут? Чи ви розум стратили? Таж у Пряшеві ціле пекло через вас. Ваш батько арештований, ваш шваґер арештований, ті і ті отці та сестри – арештовані, поліція й жандармерія, як скажені пси, гонять за вами, а ви тут спокійно собі сидите й чекаєте, щоб вас знайшли й розірвали на шматки або вивезли на Сибір?

У Пряшеві – мов Страшний Суд, справжнє пекло. Вже чотири дні й ночі всі дороги, що ведуть із міста, стережені жандармерією, яка зупиняє всі авта й вози та переводить контролю документів та всього, що є в автах чи на возах. Вони, мабуть, ще все підозрюють, що може ви скриваєтеся таки в самому Пряшеві.

Вашого батька арештували й повезли до тюрми в Кошицях. Мабуть, годі їм було тримати його в пряшівській тюрмі, де він був директором. Там просидів два тижні, а потім привезли його назад до Пряшева, де він просидів ще один тиждень. Але коли вже мали випустити його з тюрми, чеський полковник жандармерії почав нарешті по-людяному промовляти до батька:

– Вислухи скінчені, – сказав він, – і тепер можемо поговорити собі як батько з батьком. Ви маєте сина, і я також маю сина. В якій біді находиться ваш син сьогодні, в подібній тяжкій ситуації завтра може опинитись мій син. Тому поговорім собі приватно, без протоколу. Пане директоре, як батько, ви чейже знаєте, де переховується ваш син. О, ні, ми не знущалися б над ним, йому ніщо не станеться, бо ми маємо віддати його совєтським властям.

Така вістка схвилювала мене, бо вона потвердила всі мої підозріння й побоювання, що справді мене потребує не чехословацька влада, а совєтське НКВД, чи КГБ. Але сестра Йосифа продовжувала свою розповідь:

– У Пряшеві через кілька ночей раз у раз були обшуки в монастирі сестер-служебниць. Монастир із усіх боків був обложений вантажними автами жандармерії й воїни по ночах рефлекторами освічували всі вікна монастиря. Жандарми стягали сестер з ліжок, ставляли в ряд на коридорі й лампочкою присвічували до очей, гадаючи, може вас знайдуть, переодягненого за сестру. Арештовані також отці-василіани – Полікарп Булик, Маріян Поташ, Йосафат Камінський і ще кількох отців та клериків. Ваш батько казав мені, що його тюрма тепер перемінилась на монастир…

– Пам’ятаєте, отче, – продовжувала сестра Йосифа, – що ви дали п’ять ваших пакуночків до переховання в нашому монастирі? Але після третього нічного нападу жандармів на нас, сестра-настоятелька приказала мені, щоб я спалила всі ті пакуночки, бо коли б їх знайшли, тоді це було б нещастям і для вас, і для сестер та для нашого монастиря. Я розпакувала їх і по одному палила в печі, в пивниці. Там були ваші щоденники, збірка поезій і деякі листи. Я кидала їх в огонь і плакала, але не було ради. Раз приказ – то приказ. Краще спалити все, ніж жандарми мали б те знайти.

– Після останнього обшуку в нашому монастирі, – казала далі сестра Йосифа, – жандарми заявили нам, що під час обшуку в монастирі отців-василіан, у бюрку о. протоігумена Сабола знайдено потвердження, що він одержав 350000 доларів від американців на підмогу для «бандерівців», а також і план та список осіб, у яких «бандерівці» можуть переночувати, та й самого о. Сабола вже зловлено. Такі сенсаційні вісті були передавані ранком по радіо…

Після таких вісток я вже не міг вагатись, хоч досі ввесь час вагався, чи справді треба мені втікати.
Була це неділя, 22-го серпня 1948 р.

Ще темно було надворі, коли в 4-ій годині ранку сестри і я вирушили з монастиря «Святого Каменя» під проводом відважного отця Станислава. Він мав вудку й кошик на руці, сестри несли свої і мою валізки, а я тримав тільки легку течку в руках.

– Ви беріть тільки легку течку, – настоювала сестра Йосифа. – Коли б настала небезпека, тоді ви втікайте, куди тільки можете, бо вас чекає смерть, коли ж зловили б нас, в найгіршому випадку, нас чекає тільки тюрма.

Підкотивши рясу та штани повище колін, я почав переносити валізки на другий бік потоку, потім казав сестрам, що я відвернуся, хай і вони підкотять свої ряси, щоб менше змочилися, але вони відразу обидві, так як були, скочили у воду в рясах. Всім нам вода сягала аж по пояс.

Була п’ята година ранку, коли ми перейшли границю з комуністичної Чехословаччини до совєтської зони Австрії, з небезпеки в небезпеку, але тим я виконав частину волі мого єпископа та моїх отців у Пряшеві – я щез із території Чехословаччини.

Ми йшли розтягненим гусаком польовою стежкою попід високими деревами вздовж битої дороги може з п’ять-шість хвилин, як раптом, на знак головної провідниці спереду, мій провідник зупинився, прикучнув до землі й досить голосним шепотом проказав: веґ.

Я тихо подався назад може з десять-п’ятнадцять кроків і кинувся в придорожні корчі, припав до землі усім тілом, обличчям діткнувши кропиви, яка сильно запекла. Серце билося в грудях так, що здавалось – чути його на кілометри.

Може, у відстані п’яти кроків від нас проходив совєтський патруль в напрямі до границі, звідки ми щойно відійшли. Головна наша провідниця побачила два вогники запалених папіросів, а потім я чув їхні кроки на твердій дорозі, і запах махорки неприємно вдарив у ніс. Щастя, що не мали із собою собак.

Почуваючи себе безпечними, ми перетяли дорогу і пустились у ліс.

Після довшого часу наша провідниця повернулася. Здалека можна було бачити, що з нею йде не советський солдат, а справді австрійський залізничник, старший дядько. Він повів нас до поїзду окружною дорогою, відчинив нам один вагон і просив, щоб ми полягали на лавки, щоб ніхто не міг нас бачити від станції.

І справді Бог та Божа Мати чудово заопікувалися нами. Надворі лляв сильний та густий дощ, отже, на наше превелике щастя, перевірка документів відбудеться у вагоні. Довго треба було чекати на ту перевірку, а до границі вже так близько!

Раптом із сусіднього вагону ми почули голосну московську лайку та «ступай, ступай», – значить, контроль уже близько. Через хвилинку до нашого вагону ввійшли два молоді совєтські солдати, блондини, з автоматами на грудях. Сестра Йосифа заплющила очі, в мене заперло віддих. Але я побожно підніс у руці мою австрійську легітимацію і тримав її високо отак, як тримав її високо кожний інший пасажир. Солдати поволі посувались наперед, гляділи, чи кожний має легітимацію в руках. Кожний мав. Приглядались обличчям. Кожне було байдуже й заспане. А сестра Доротея преспокійно спала в кутику з легітимацією та вервицею в руках і зовсім не здавала собі справи з того, що діялось навколо неї.

Солдати відходили з нашого вагону й перейшли до наступного. За яких може 15 хвилин пізніше наш поїзд вирушив на великий залізний міст і за мостом знову зупинився. До поїзду ввійшли американські контролери і поїзд вирушив у дальшу дорогу.

Через наш вагон перейшли два американські вояки – один високий, другий низький, із білими шоломами на головах та довгими пістолями по боках. Пройшли через наш вагон навіть не поглянувши на нікого.
Може, через півгодини пізніше, в годині 7:30, у понеділок, 23 серпня 1948 р. ми вже були в Лінцу й виступили з поїзду на сильно понищеному американськими бомбами двірці…

Джерело: Сабол С. Голгота греко-католицької церкви в Чехословаччині. – Торонто-Рим: Видавництво оо. Василіян, 1978.