Уже з самого початку 1945 року активно включились в процес визвольної боротьби юні буштинці, студенти Хустської гімназії Іван Андришин, я – Іван Коршинський, Василь Микита, Василь Новак, Петро Паращинець, а також Іван Орос, Василь Форкош, Петро Костюк та деякі інші. Поряд із хустянами та буштинцями найактивнішими в цій боротьбі з самого початку і до кінця були відважні юні оунівці, друзі-гімназисти Федір Удичка з Королева та Іван Чонка з Бедевлі.
Згодом вони і самі очолили підпільну боротьбу у своїх районах. Ці 15-17-річні юнаки швидко оволоділи азами конспіративної роботи. Крім напутніх порад старших, яким вони вірили і в усьому брали з них приклад, допомагала відповідна література, що передавалась з рук в руки, а також література, доставлена підпільно з-за кордону. Поза трійками мало хто про кого знав – того вимагала конспірація.
Усі зусилля оунівців та їх прихильників були підпорядковані одній меті: готуватись і вести боротьбу за незалежну Українську державу. Малося на увазі – пропаганда й агітація серед населення проти тоталітарного комуністичного режиму, розповсюдження антирадянської пропагандистської літератури, залучення до організації нових членів, а також постачання підпільників харчами, добування зброї, вишкіл, забезпечення підпільників конспіративними квартирами, документами, допомога повстанцям із Галичини в перетині кордону тощо.
Важливою ділянкою роботи став вишкіл, організований у лісі південніше села Вишкова Хустського району, біля кордону з Румунією. Командантом вишколу був призначений А. Цуга, викладачами – М. Орос, Д. Бандусяк і представники Центрального проводу «Говерля» й «Косар». Центрами підпільної боротьби стали Хуст і Буштино. Основна штаб-квартира (во-на ж і «явочна») була в Буштині, в кінці села, в домі Юрія Ливринця (згодом заарештований і засуджений; помер у Львівському пересильному пункті, за іншими даними – у дорозі в табір). Як у Хусті, так і в Буштині було ще кілька явочних квартир. Основний тягар підпільної роботи лягав на плечі юнаків, бо старші тоді вже були на нелегальному або напівлегальному становищі. А розносити, розвозити наповнені сумки, валізки, шукати конспіративні квартири, розповсюджувати нелегальну літературу молодим у той час було безпечніше. Інколи гімназисти встигали протягом ночі доставити потягом із Хуста до станції Вишкова переповнені валізи (часом не у вагоні, а на його даху), звідти полями, городами перенести їх у штаб-квартиру до Буштина, орієнтиром якої слугував хрест у дворі, поспілкуватися там із підпільниками, отримати нові доручення, повернутися ранішнім потягом знову до Хуста, почистити забруднений одяг і взуття та ще й встигнути на заняття в гімназію.
Під час виконання однієї з таких місій Василем Новаком і мною на початку травня 1945 року (точніше 2 травня – з протоколу допиту М. Заяця) збіглося з часом проведення наради Крайовим Проводом у домі згадуваного Ю. Ливринця. Учасники наради зустріли нас дуже привітно. Та й сам господар поставився дуже тепло, адже в мені він упізнав онука своєї рідної сестри Юлини Ливринц.
З восьмикласниками Тячівської середньої школи. Стоять у задньому ряду зліва 6-й – В. Новак,
7-й – І. Коршинський, 8-й – П. Паращинець, 13-й – М. Гриньо; у другому ряду 3-й – І. Андришин, 5-й – І. Чонка, 9-й – В. Микита, 11-й – В. Рущак
Джерело: Коршинський І. Ю. Сторінки життя: Мої гулагівські, лікарські, депутатсь-кі та громадські університети у спогадах, роздумах, бу-вальщинах, листах та публікаціях / Передмова Омеляна Довганича. – Ужгород: Ґражда, 2010. – 416 с.: іл.
