Більшу станцію зробили-сьмо в Щурів у Келечині, сплючи знову під височезними оборогами. До Волового нас віз Щур на маленькім візку. Дорогу з Скотарського та Келечина ми перебули за соняшної погоди, але до Волового приїхали за густого туману.
Моґіш, що цим разом весь час не йняв віри в те, що умовлена зустріч відбудеться дійсно, збирався вже навіть до Скотарського назад, аж дізнаємося від знайомих, що у Воловім вже є й Самчук та Бутович, й шукають за нами.
Улас Самчук серед селян Голубиного на Свалявщині
За хвильку в молочарні інж. Х. знаходимо ціле більше товариство. Самчук, Бутович, Біличенко, подружжя Ґрендж, ще багато інших. Пишемо спільну листівку д-ру Донцову до Львова за підписами всіх присутніх й Ілька Липея, за яким саме тоді ще безуспішно ганяла чеська жандармерія. Куди б ми не приходили, з кожної сільської хати визирало хитре обличчя чеського жандарма, а на подвір’ї крутився до того поліційний пес-вовчак.
Тим часом непостійна верховинська погода все мінялася на краще, й коли ми з їдальні інж. Х. зайшли цілим товариством до недалекої хати Рущаків, батьків п. Ґренджової, де нас незвичайно весело й гостинно вітали, був уже чудесний соняшний серпневий день, а коли вибралися на сусідні ґруні ‒ все довкілля блищало ясними зеленими барвами під нестримно блискучим сонцем на жагуче синьому небі. Мене приділили на ночівлю на оборіг до п. Биби.
Другого дня була, певно, неділя, бо на вулицях Волового – повно мальовничо убраних жінок в чорних оксамитних керестках та з чудесними вишивками на рукавах. Навіть невтомний Бутович не встигав замальовувати до свого блоку всіх цікавих облич та постатей. Розповідав, що він на Закарпаття приїздив з далекої Німеччини ‒ щоби не втратити зв’язку з українським ґрунтом ‒ щороку влітку, інколи й довший час мешкав тут, і як часто його за замалювання типів по відпустах та ярмарках тягала підозріла чеська жандармерія. Мабуть, ранком слідуючого дня наша чвірка рушила на Синевір через Прохідну. По дорозі, як звичайно, малі хлопчаки пропонували нам купити від них за корунку чи навіть за біленьку марамороські діяманти.
В Синевірі, теж, як звичайно, зайшли до хати старого Дучимінського, а звідти рушили до Колочави-Лазів, куди надійшли перед першими вечірніми зорями. По дорозі Бутович ще зашкіцовував церкву в Неґровці, а ми тинялися селом, лазили на церковну дзвіницю, а раптом зголоднілий Самчук пив з глечика квасне молоко на подвір’ї одної місцевої селянки.
Микола Бутович. З циклу «Церкви на Закарпатті». 1934 р.
Джерело: Михайло Мухин. Ужгородські вакації: Спогади / Підготовка тексту та передмова Олесі Ребрик; Післямова Андрія Ребрика. ‒ Ужгород: ФОП Ребрик А. І., 2024. ‒ 264 с.: іл.
