Тепер бачу, що ми зробили кардинальну помилку, яку вже через брак часу не направимо. Через упертість і амбіцію деяких наших молодюків “Січ” не була підготовлена до того завдання, яке її тепер чекає.

Бажанням кожного серйозно думаючого українця, особливо тих, що вже закуштували фронтове життя, було те, щоб “Січ” стала бойовою силою. Але це могли заздалегідь зробити лише фахівці. Ще в лютому приїздив до нас генерал Курманович, колишній начальник штабу Галицької Армії.

Коли кілька нас натякнуло на те, що добре було б доручити організування, взглядно переорганізування, “Січі” генералові Курмановичові, то на нас накинулись, неначе оси, якраз ті, яких тепер тут не видно, а які повинні б тепер бути тут.

В Хусті є також і другий герой, генерал Петрів, фаховий старшина з освітою генерального штабу, що відіграв таку визначну роль в організуванні української армії. Генерал Петрів вже від тижнів у Хусті, але ніхто не уважав за потрібне його запросити до співпраці.

Ще в Ужгороді, при самому народженні Народної Оборони, обстоювали ми ту думку, щоб обороною країни керували фахівці. До Ужгорода тоді приїхав полковник Стефанів, під рукою мали ми також полковника Аркаса, але тоді не схотіли прийняти цих випробуваних людей. Один був “застарий”, другий “непартієць”, третій “есер”… На кожного щось винайдено, щоб позбутись “конкурента”. Військо – це кулак, це брутальна сила народу, до того потрібно людей, що мають військову освіту, а не молодюків, які навіть вояками не були. Це легковажність, яка коштує нас багато крові і хто ще знає, скільки жертв заплатить народ за цю “дрібницю”.

Щойно тепер, а саме вчора чи передучора,зробив наш військовий міністр порядок і найменував штаб державної оборони з людей фахових. Як я вже згадував, головним комендантом “Січі” і взагалі війська назначив міністр Клочурак полковника Сергія Єфремова, людину енергійну, старого вояка і колишнього офіцера чехословацької армії. Він підібрав до себе дальших військових людей: полковника Гузара, полковника Філоновича, там бачу й кількох інших українських старшин, як Бориса Єфремова (що за українськопольської війни був ад’ютантом у генерала Загродського) і багато інших.
На мою радість, штаб запросив також і генерала штабу Петрова, як дорадника… Але що всі вони можуть тепер зробити, в останній хвилині? Ми всі свідомі того, що мадярська регулярна армія принаймні п’ятдесят раз більша…

Чуда тут зробити не можна. Розкриваю свій план перед полковником Гузаром, добиваюся до полковника Єфремова, знайомлю його з думкою їхати на Гуцульщину, він те одобрює, навіть дає мені гроші у кількості одномісячної моєї платні. Ще наказав виставити мені посвідку на авто, щоб мене по дорозі ніхто не чіпав.

Джерело: Василь Гренджа-Донський. Щастя і горе Карпатської України