Випадково стрінувся я з професором д-ром Бірчаком. Дивуюся, що тоді, коли всі сумні, задумані, д-р Бірчак в доброму настрої. (Правдивий богем, натура сатирика, що зі всього робить собі жарти, – думаю собі). Ризикую запитом. Може, накинеться на мене, бо ви не знаєте Бірчака…
– Пане професоре, що з вашою хатою?
– Чорт мені до хати! Ти не бачиш, що будуємо Україну?! – відповів професор весело, і я більше про те не питався. Через два дні ми передаємо мадярам Ужгород. Хто тільки міг, вже покинув Ужгород, зісталися лише ці очайдушні хлопці, що на своїх плечах рятують народне майно.
Прийдеться й мені залишити любий Ужгород, де я пробув сімнадцять років.
Маю одну біду з собою – мотоцикл. Міг би дочекати передачі Ужгорода і це було б для мене цікавим, міг би мене взяти відтак з собою в авто і пан міністр, але мотоцикл не візьму на плечі… Тому мушу рушати раніше.
Голошу, що їду до Хуста, і в міністерстві приймають це до відома. Але крізь місто годі пробитись: військові вантажники, артилерія, обози, військо, хаос, замішання і непорядки. Тривало годину, доки з бідою пробився. Легітимують на кожній вулиці, і я вже легітимацію і не ховаю до кишені, тримаю в руці, бо на найближчому розі спинять.
Прощаюся з Ужгородом. Признаюсь, зі сльозами в очах. Ох, милий Ужгороде, як я тебе любив! Гордий був, що з малого провінціального нікчемного містечка виріс ти на модерне європейське місто. Прегарні блоки палат дивляться своїми розбитими вікнамиочима в якусь невідому далечінь. Могутній василіянський п’ятиповерховий монастир стоїть пишно, над ним проходить осіння темна хмара, наче грізна заслона, що зараз зірветься.
В Дравцях застановляюсь. Люди плачуть, годі потішити цих бідних, до крайності нашій справі відданих селян-патріотів. Обступили мене дравецькі студенти і просто ридають. Пригноблюючі, трагічні хвилини. Деякі старші гейби з докором дивляться на мене, неначе говорять: “Ви нас всі залишаєте на Божу ласку, а самі втікаєте… Не в силі були нас оборонити!…” Питаються, що мають робити? Що ж я цим добрим людям маю відповісти?
– Витримати, люди добрі, витримати до кінця, бо ми всі віримо, що ця страшна помилка буде виправлена.
– Дравці, одно з найсвідоміших наших сіл, припало до Мадярщини… Це ж нечувано!
Прощаюся з дравчаиами крізь сльози. На моє превелике диво, бачу, що деякі студенти й другі селянські хлопці також беруть торби на плечі, куфри в руки і прощаються з батьками…
– Не хочемо з мадярами бути в одній державі. Прощайте, мамо, прощайте, батьку…
Переїжджаю через Мукачів. Сам я ніколи Мукачева не любив. Брудне місто, нагадує орієнт. Коли б не той центр з гарною будо:вою магістрату, то не можна б його назвати містом. Мешканці в більшості жиди, а в центрі майже самі жиди. Через те й називали ми Мукачів “Палестиною”.
Але тепер це вже не Мукачів, але мадярський Мункач. По вулицях жиди з мадярськими кокардами, зрідка чути слов’янську мову. Зайшов я до одної ресторації пообідати, а тут мадярка ані говорити не хоче по українськи.
Берегово також уже Берегсас, для нас пропаще. На розі вулиці стоїть поліціант, а на шапці мадярська кокарда…
Закрутив я в напрям Мужійова, а тут бах! Трісла мені задня гума на чотирьох місцях… Завтра приходять мадяри, а я тут, серед мадярського поля, з порядним дефектом, що й направити неможливо.
Наймаю воза до Руської Долини і, в супроводі реготу мадярні, везу свого “коня” на селянському візку, що нагадує теліжки. Тут наймаю іншого воза і пізно вечором прибув я до Севлюша. Заночував у директора Ревая, брата пана міністра. Ще вечором прибула родина Федора Ревая. Пані ще все заплакана за любим Ужгородом.
Так само не могли дістати вантажного авто і продали дороге влаштування за безцінь мадярам. Після тижня хаосу, евакуації, турбот, небезпеки і шаленої праці аж тут я міг порядно виспатись.
Джерело: Ґренджа-Донський В. Твори. Т. 8: Щастя і горе Карпатської України. Щоденник. – Вашингтон, 1987
