Уривок з книги спогадів Волоимира Бірчака “Карпатська Україна: Спогади і переживання“.

1. КАРПАТСЬКА УКРАЇНА?
При кінці вересня 1938 року була чехословацька армія змобілізована. Вулицями Ужгорода походувало військо, на площах воно таборувало. Шкільні будинки зайняті військом, дітям — радість, що немає науки в школі; старшим — журба та гризота: Ужгород близько мадярської границі, чи втримається при Чехословацькій республіці, загалом, що з тією республікою?..

Німеччина зайняла на весну цього року Австрію, кліщами зловила вже республіку; від півдня ? Мадярщина, від півночі ? Польща. (Це все думаєш собі тільки, або перед найближчими знайомими…)

Одного дня в тому часі стрінув я на вулиці знайомого українського письменника Уласа, він потягнув мене за рукав на відлюдну вулицю і став шепотіти. Приїхав із Праги, Чехословацьку республіку розбиває Німеччина, з української землі від Попраду по Тису на південь від Карпат утворить Німеччина самостійну українську державу. Я маю йти до передових людей в Ужгороді й переговорити з ними, щоб вони виступили з такою ідеєю й домагалися збудування Карпатської України. Це домагання Німеччина сповнить.

Мені пригадався 1918 рік, коли то мені привезли зо Львова наказ Вітовського, щоб у Дрогобичі перейняти владу. Тоді я без вагання виконав наказ. Сьогодні спитав я Уласа:

— Від кого приходите?

— Не ваше діло. Німеччина будує самостійну Карпатську Україну, а ваше діло поагітувати, щоб це домагання вийшло від населення.

Між мною й Уласом зачався словесний герць. Я хотів знати, від кого він приходить, а він заслонювався тайною; що ж до самої справи, то між нами були теж різниці поглядів, яких тут, на вулиці, ми не могли вирівняти. Він мало знав країну й її мешканців, я жив тут майже двадцять літ. Країна гірська, бідна, проживала голодом, її інтелігенція — перше українське покоління. Ця інтелігенція — старше її покоління — була вихована ще в мадярських школах у мадярському дусі; по 1919 році ця інтелігенція зачала себе називати руською, русскою, русинами, карпаторосами і ще не була національно освідомлена. Передові люди вже називали себе українцями. Молодше покоління вже було національно свідоме, але без життєвого досвіду в національній праці. За дев’ятнадцять літ у демократичній Чехословацькій республіці українська інтелігенція ще не перейшла доброї школи, щоб вивчитися сама собою управляти. Досі, до 1938 року, вона не жила самостійним, ні від кого незалежним політичним життям, не вміла ще вона утримати в своїх руках ніодного економічного товариства, а все, що творила, що мала в своїх руках — кінчалося повним банкротством. Підкарпатський банк.., і Просвіта.., і Уніо.., і Акорд.., і Геліос.., і все, і все. Держава — це ж господарювання країною, а як могла ця інтелігенція добре господарити цілою країною, коли вона не вміла добре господарити хоч би одним малим товариством?

У деяких із цих збанкротованих товариствах я був членом. Вони не мусили були збанкротувати. Проти невдалої господарки я боровся, виголошував філіпіки, осмішував себе в очах місцевих, виступав із товариств, щоб не бути на їх похороні. Я переживав ці історії, не спав ночами, і в моїй душі вкорінилося глибоке переконання, що ці люди ще не здібні самі вести економічне чи, навіть, культурно-освітнє товариство.

А де тут — держава?!

Але Улас мені не вірив. Він перебив мене:

— Звідси піде відбудова цілої Української Держави. Зайнявши цю землю, йдемо походом далі!

— Карпатська Україна може бути завершенням будови Української Держави, не її початком.

— За нею стоїть Німеччина, й це буде початком!

— Самостійна Карпатська Україна буде абсурдом, але коли за цим абсурдом стоїть сильна держава, то й абсурд може втриматися при житті. І Гібральтарські скелі — абсурд, але їх полога робить абсурд важною стратегічною точкою. А крім усього, боюся, що тутешня інтелігенція не буде здібна збудувати державу й під чужим диктатом. Бий мене, Уласе, стріляй до мене з револьвера, а я таки боюся.

— Молодь!

Ось так ми сперечалися, а то й сварилися. Але кінець кінцем найгірше для людини, коли вона хоче грати ролю пророка та рівночасно наперед знає, що це не вдасться. Життя навчило мене не бавитися в пророка. Видавати осуди про майбутність можемо тільки на основі нам знаного, нинішнього стану речей, а цей стан речей безнастанно зміняється. Що сьогодні не можливе, завтра стає ділом, отже, не бався в пророка, а пробуй. Коли справді Німеччина бажає будувати Карпатську Україну, то мусимо стати до праці. Що з того вийде, побачимо. Мої сумніви у спроможність української автохтонної інтелігенції — геть із душі! Мої побоювання в господарську самовистачальність тієї країни — геть із душі! Мої побоювання, що нова держава стане клином між ворожими Мадярщиною й Польщею і не витримає напору — геть із душі!

З Уласом ми погодилися й розійшлися в мирі.

*