У моєму рідному, вже досить свідомому селі під час моєї відсутності було відкрито читальню ім. О. Духновича. У той час я навчався в Карловому університеті в Празі, а учень Ужгородської учительської семінарії Михайло Данко позмагався заснувати попри «Просвіти» ще й русофільську читальню. Інструкції для цього він одержав від інспектора шкіл Павла Федора.

Отож Данко скликав у школу установчі збори, на які прийшов і мій наймолодший брат, дванадцятирічний Федір. А оскільки в нашій сім’ї були два семінаристи і один студент права, то вдома велися дискусії на різні теми, так що брат наслухався розмов і все мотав на вус. Після промови Данка він зголосився до слова і спитав Михайла:

– Чи знаєш, Михайле, що сказав старий Сенека?

Михайло здивовано на нього подивився, але мовчав. Та люди стали домагатися, аби він відповів. Михайло мовчав далі, і публіка звернулася до Федора, нехай він сам скаже про того Сенеку. І наш Федір з поважним виглядом почав.

Сказав старий Сенека:

– Стій, дурню, здалека, Вперед не виривайся, позаду не лишайся, середини тримайся.

Публіка весело розсміялася і нагородила брата оплесками. Цим виступом він значно підірвав авторитет Данка, і загрожувала небезпека, що читальню не буде засновано. Ситуацію врятував староста села Павло Чучка, і читальню все ж заснували.

Повернувшись із Праги, я теж записався у члени тої читальні, заплатив дві коруни – одна за запис, а друга як щомісячний членський внесок. І нашим просвітянам я порадив зробити те саме. Через певний час було скликано загальні збори, на які запросили також інспектора Павла Федора з Ужгорода. Він дуже потішився, що читальня має таку велику кількість членів, особливо з рядів молоді. У своєму виступі заявив, що приніс подарунок – сто п’ятдесят корун. Це присутні зустріли оплесками. З нашого боку було відразу запропоновано дати сто корун на церкву та по двадцять п’ять корун спортивному клубу і на покупку книжок. Нашу пропозицію було прийнято, гроші розділено.

Тоді я виступив з пропозицією ліквідувати читальню ім. Духновича, бо в селі уже працює читальня «Просвіти», а дві читальні для нашого села – зайва річ, до того ж ми – українці, а не москалі. Для інспектора Федора це було, мов грім із ясного неба. Тільки тепер він збагнув цілу гру та свою участь у ній.

Почав крутити-вертіти то вправо, то вліво, висував усілякі аргументи, які я відкидав. Староста села Чучка виступив на захист Федора, і вони спільно подали пропозицію здійснити контролю членства, з чим я погодився. Виявилося, що і сам староста не мав заплачені членські внески. Найвірнішими членами були ми, просвітяни. Для інспектора Федора зостався лише один вихід із ситуації: взяти до відома ухвалену членськими зборами постанову про саморозпуск читальні. Дивлячись на мене, він процідив крізь зуби:

– Пане Шандор, ви заплатили дві коруни, а стільки колотите.

– Я не колочу, пане інспекторе, а тільки висловлюю бажання членів читальні та підтримую їх правосильні рішення. Тут усе йде по закону, – відповів я.

І пан Павло Федор повертався в Ужгород сумним і розчарованим.

Джерело: Шандор Вікентій. Спомини. Том І. Карпатська Україна 1938-1939. – Ужгород: МПП «Ґражда», 1995. – 388 с: іл.