7-го лютого 1939

Професор міннесотського (Америка) університету, українець Олександр Неприцький-Грановський купив у Хусті гарний партеровий дім для американсько-українського товариства. Посвячення дому перевів сам Преосвящений Владика д-р Нярадій.

Це сам професор Грановський, як голова Організації Державного Відродження України (ОДВУ), прислав листа до Федора Ревая, в якому сповіщав, що організація рішила вислати в Карпатську Україну пакети з потрібними речами. Ідеться тут про величезну матеріальну допомогу Карпатській Україні.

Організація вже надала на корабель 117 великих пакунків, деякі з них важать, по 350 кг. Є в них одіж, взуття, шкіра на черевики, білизна й інші речі. Посилку заадресовану на ім’я прем’єра Волошина посилають при посередництві міжнародного Червоного Хреста. Це значить, що майже на кожного українця в Карпатській Україні припадає по одному одягові.

Дальше сповіщає професор Грановський, що ОДВУ також організує збірку всяких медичних приладів, інструментів, ліків та інших запасів для обслуги лікарень у Карпатській Україні.

Організація переводить також грошеву збірку, а навесні прибуде до нас перша гуртова прогулянка американських наших братів, в числі кілька сот осіб.

Цей лист спричинив між нами величезну втіху. Нехай живуть наші американські брати!

8-го лютого 1939

До Хуста приїжджають з Ужгорода люди, що зосталися колись з мадярами, не бажаючи евакувати. Але приходять до переконання, що з мадярами нема карпатському українцеві життя. По-перш, що викинули майже всіх наших людей із посад, по-друге, в неможливий спосіб переслідують, руйнують, нищать все, що слов’янське, відтак у брутальний спосіб накидаються на всіх, хто тільки не мадяр, побивають, збиткують, знущаються і замикають до в’язниць.

З Ужгорода втік і прибув до Хуста д-р Марко, що колись належав скорше до мадяронів ніж до нас. Тепер самі мадяри зробили з нього українця. Покинув мадярів також і наш спортовець Василь Федак. Втягнув його до редакції і доручаю йому вести спортову рубрику.

Також приїхав професор Лелекач і голоситься на службу. Лелекач, цей відомий наш молодий науковий працівник, залишився у мадярів через маєток та дружину. На цьому він у нас багато втратив. Колись ми його поважали дуже високо, нині дивимось як на людину хиткого характеру, коли його жінка могла переконати, що йому хата важніша, чим наукова праця в своїй державі. Хоч мадяри з посади його не викинули, але таки душевно не витримав.

– Роби, що хочеш, жінко, зіставайся, розводись чи ходи зі мною, але я з мадярами не годен жити…

“Краще пізно, як ніколи…”

Та вже найбільше гніваємось на фахового вчителя Михайла Карбованця, якого вважали ми хребетним, більше свідомим, як він тепер показався. Карбованець був на шкільному відділі в Ужгороді, десь від жовтня став секретарем начальника міністерства шкільництва Августина Штефана. Після втрати Ужгорода, також на бажання жінки, залишився з мадярами. Але і він не витримав – десь із початком грудня бачимо, а Карбованець у Хусті, проситься на службу.

Наш уряд видав був розпорядження, щоби подібним дезертирам загородити дорогу повороту. Хто не голосився на працю до 13-го листопада, того більше не вважаємо нашим урядовцем.

Але мусимо робити виїмки. Все ж таки це наші хлопці, з деякими заслугами. Та нехай, одначе, не думають собі, що відразу обдаримо їх такими самими ресортами, в яких були перед утечею (бо це не можна інакше назвати, як дезерцією). Такий Карбованець не буде знову секретарювати в міністерстві, а за кару нехай іде вчителювати на село. Такий Лелекач, професор гімназії, нехай за кару іде на горожанську школу десь у глуху провінцію, щоб ці панове на будуче не легковажили собі розпорядження свого рідного уряду. Повчителюють, помучаться десь “у чорта за дверми” деякий час, а тоді можна буде їм простити і взяти їх на ліпше місце. Але кара неодмінно мусить бути.

З цього приводу і засідає УНО. Карбованця деякі з нас навіть на працю не хотіли взяти. Якраз через те, що перед тим показався таким активним, тим більше болить нас його зрада. За Карбованця дуже експонувався д-р Михайло Бращайко, який вину взяв на себе, заявляючи, що Карбованець залишився в Ужгороді за його згодою… Таким чином Карбованець не пішов учителювати десь на глухе село, але попав знову до міністерства шкільництва в Хусті.

І що ж би ви думали? Карбованець пробув між нами якийсь тиждень, і одного гарного дня заявив крізь плач, як баба, що він мусить повертатися назад, бо він без жінки не може жити… Вона почуває себе мадяркою (навіть з нашими в Ужгороді говорити інакше не хоче, лише по-мадярськи…). Приїхав кінцем листопада й вернувся 1-го грудня…

Слабі деякі наші, ох, слабі! Сотки, тисячі нашої молоді, найкращого цвіту народу, приносять себе в жертву, умирають за ідею, за рідну державність, а такий Карбованець за одну бабу готовий зрадити народ! Та хто вище стоїть: нація чи баба?!

Жінка чи ідея?!

Недостойні вони, щоб називалися провідниками народу!

*