Проблема Карпатської України в німецькій політиці була актуальною лише доти, доки агресивні задуми Гітлера були спрямовані протти Радянського Союзу. Гітлер 17 грудня 1938 року видав армії наказ здійснити належну підготовку для окупації Чехословаччини, припускаючи, що з її боку не буде жодного опору (Bullock, p. 478).
Тим самим була вирішена і доля Карпатської України. Ціною її ліквідації Гітлер відчинив Сталіну двері до радянсько-німецьких переговорів та самого аліансу. Таким чином, Гітлер відкинув усі дальші спроби і зацікавлення українською проблемою взагалі, яку Німеччина дотоді вела у формі політичної пропаганди у виключну власну користь.
Свої плани відносно Східної Европи Гітлер висловлював під час інтимних нічних розмов за чаєм, т. зв. «Tischgespr?che». У ході однієї з таких розмов, що відбулася уночі з 17 на 18 вересня 1941 року з М. Борманом та іншими членами уряду, Гітлер своїм співрозмовникам накреслив таку перспективу для України та її народу:
«В сучасному періоді ми не є зацікавлені утримувати балтійські держави, тим більше утворити незалежну Україну. Так само мусимо перешкодити їм повернутися до християнства. Це було б смертельним гріхом, бо це дало б їм певну організаційну форму. Я не є прихильником ані університету в Києві. Краще і не вчити їх ані читати… Ми будемо постачати українцям блискучі бляшки та скляні намиста — все, що колоніальні народи люблять» (Hitler’s Secret Conversation 1941-1944, with an introduction by Trevor-Roper, N. Y., 1953, p. 29)).
Мапа Карпатської України, 1938-1939 рр
Із висловлювань Гітлера випливає, що він планував перевести і для українського народу того роду жорстокі міри, щоб його знищити. Беручи до уваги методи і стиль його праці та самої національно-соціалістичної партії, не може бути сумніву, що все, ним сказане, було б і зроблене. Така життєва перспектива для України і українського народу в лоні Німеччини, висловлена самим фюрером, є найкращою відповіддю на різні злорадні безсовісні звинувачення ворогів України про якісь симпатії Гітлера до українського народу і, навпаки, українців до нього.
У такому розумінні і Генерал артилерії Франц Галдер, начальник Генерального штабу німецької армії, повертаючись із розмов з Гітлером 17 березня 1941 року, у своєму щоденнику зазначив, що населення Білорусії привітає німецьку армію з відкритими обіймами, але українців і донських козаків назвав сумнівними (General of Artillery Franz Haider, Chief of the German Army General Staff: «Returning from an interview with Hitler on March 17. 1941, Haider wrote in his diary that Hitler expected the inhabitants of White Russia to velcome the German troop with open arms, but he considered the Ukrainians and Don Cossacks dubicus» (Reitlinger Geralt: The House Built on Sand, New York 1960, p. 160; див.: International Military Tribunal, V. 347).
Політику з Гітлером у Европі не робили українці, але великі держави — Великобританія, Франція, З’єднані Стейти Америки, Радянський Союз, Італія та ін. Українці були в цій міжнародній політиці тільки жертвою свого стану поневолення, що кожна з великих держав намагалася використати для власного інтересу.
Значення України визначає той факт, що в кожній політичній концепції Центрально-Східної Европи вона грає ключову ролю.
Стан поневолення українського народу, однак, не віднімає від нього право приймати на політичному полі такі рішення і з такими партнерами, які відповідають його державно-визвольним інтересам, подібно, як це роблять інші народи і держави.
Ситуація в Европі перед і під час Мюнхена виглядала так, що Гітлер свій перший воєнний наступ поведе проти Сходу. Такий стан був задокументований і візитою Ріббентропа в Парижі 6 грудня 1938 року та заключення франко-німецького договору про дружбу. Був це, власне, Чемберлейн, який у промові перед великобританським парламентом 1 листопада 1938 року дав Гітлерові «зелене світло» для його походу на Схід. Він тоді сказав:
«Яка є позиція Німеччини по відношенню до країн Центрально-Східної Европи? Географічно вона повинна там займати окупаційну та панівну позицію, що вона саме і робить. В дійсності справа стоїть так, що оскільки ці держави мають агрокультурний характер, то торгівля між ними і Німеччиною є бажаною… А що стосується цієї держави, то в нас немає наміру блокувати Німеччину від цих держав або економічно її ізолювати» («What is the position of Germany in relation to the states of Central Europe? Geographically, she must occupy a dominating position there. She does now. As a matter of fact, in so far as these states are agricultural in character, the nature of the trade between them and Germany is complementary… So far as this country is concerned, we have no wish to block Germany out from those countries or to encircle her economically» (Dr. Ripka H.: Munich Before and After, London, 1939, p. 342)).
З українською проблемою Гітлера була пов’язана не тільки справа самої України, але й ціла концепція його політики та спрямування агресії на Схід чи на Захід. Загальні сподівання в дипломатичному світі були такі, що Гітлер насамперед піде атакою на Схід. Тому Чемберлейн, який сприяв саме такому розвиткові німецької політики, 17 березня 1939 року в Бірмінґгамі зустрів зміну цієї політики Гітлера з обуренням.
Вирішальною подією, що переконала Чемберлейна у перфідності Гітлера, було не так загарбання Праги, але згода Німеччини на окупацію Карпатської України Мадярщиною. Це рішення привело амбасадора Франції Роберта Кулондра в Берліні звітувати Бонетові, що після всякої правдоподібності «Райх перед тим, ніж здійснить свою велику програму на Сході, наперед звернеться проти західних великих держав». Кожний, хто читав «Майн Кампф», повинен знати, що нацистська стратегія має намір знищити Францію перед тим, а не після того, як спробує здобути Росію.
Чемберлейн і його дорадники помилково припускали, що після зайняття нацистами Австрії та Чехословаччини буде слідувати атака на СРСР» («The decisive event which convinced him of Hitler’s «perfidi» was not the seizure of Prague but German consent to Hungarian occupation of Carpatho-Ukraine. This decision led ambasaador Robert Coulondre in Berlin to report to Bonnet that in all probability «the Reich, before carrying out its vast program to the East, will first turn against the Western Powers». Anyone who had read Mein Kampf would have known that Nazi strategy contemplated the annihiliation of France before, and not after the attempted conquest of Russia. Chamberlain and his confreres had mistakenly assumed that the Nazi seizure of Austria and Czecho-Slovakia would be followed by an assault the USSR» (Цитовано за: Schuman Frederich L.: Soviet Politics at Home and Abroad, New York, 1953, p. 363).
Саме за таку політичну концепцію Чемберлейна ліберальна преса Европи, не виявляючи властивих причин, постійно його атакувала.
Сьогодні навіть тяжко збагнути, які важливі історичні наслідки у світі має наведена зміна політики Гітлера і його військового нападу спочатку на Захід, а потім на Схід.
На зміну політичного спрямування Гітлера вплинуло і те, що Польща не хотіла домовитись з Німеччиною і спільно розпочати війну проти Радянського Союзу. Крім цієї та інших причин, що могли вплинути на таку зміну, українська проблема у представників Радянського Союзу і надалі викликала позачерговий інтерес під час їх переговорів з Німеччиною.
Представники Радянського Союзу — уповноважені Сталіном у справах Астахов і голова радянської торговельної місії Бабачкін, які власне започаткували радянсько-німецькі переговори, не вдовольнялися ліквідацією Карпатської України, але хотіли дізнатися про позицію Німеччини у справі прихильності Галичини та інших українських земель до Німеччини. Представник Німеччини Юліус Карл Шнуре (Schnurre) знов звернув увагу свого уряду на цю проблему і дав таке запевнення: «…Розв’язка української проблеми вказує на те, що ми там не підтримаємо нічого такого, що могло б перешкоджувати інтересам Радянського Союзу» («…The settlement of the Ukrainian question had shown that we did not aim at anything there that would endanger Soviet interests» (Departament of State: Nazi-Soviet Relations 1939-1941, Washington, D. C, 1948, p. 34-35)).
У подібному смислі в цій же справі заспокоїла Німеччина і польського міністра закордонних справ Юзефа Бека, як вказує державний секретар Вайцзекер у своєму меморіалі від 30 травня 1939 року, що «…інтерпретація Бека німецької політики відносно України була спростована поведінкою Німеччини у випадку Карпатської України» («…Beck’s interpretation of the German policy toward the Ukraine was refuted by the German conduct in the case of the Carpatho-Ukraine» (Ibidem, p. 14; Maria Turlejska: Rok przed cleska (urzesnia 1938 — ur-zesnia 1939), wydania III, Warszawa 1965, p. 346)).
Представники Радянського Союзу із свого боку теж дали запевнення Німеччині щодо напрямку локалізації більшовизму.
«Злиття більшовизму з національною історією Росії, яка виявила себе в глорифікації людей і діл Великої Росії (відзначування битви під Полтавою, Петро Великий, битва на Чудському озері, Олександр Невський) дійсно змінили міжнародне обличчя більшовизму, як ми його бачимо, особливо від часу, коли Сталін відстрочив світову революцію на невизначений час» («The amalgamation of Bolshevism with the national history of Russia, which expressed itself in the glorification of great Russian men and deeds (celebration of the battle of Poltava, Peter the Great, the battle of Lake Peipus, Alexander Nevski), had really changed the international face of Bolshevism, as we see it, particularly since Stalin had postponed world revolution indefinitely» (Nazi-Soviet Relations…, p. 35)).
Підписання В’ячеславом Молотовим Пакту про ненапад між СРСР і Німеччиною 23 серпня 1939 року. Фото з сайту www.istpravda.com
На такій нацистській платформі погодились обидві великі держави — Німеччина і СРСР — для заключення Договору про співробітництво, яким визначили сфери своїх імперіалістичних заінтересувань. Договір викликав констернацію в дипломатичних колах світу та зовсім нове розташування політичних сил в Европі.
Гітлер і Сталін стали найвирішальнішими постатями на європейській політичній сцені. Історія і на цей раз повторилась, бо хоч Німеччина і Росія (СРСР) більше разів були воєнними противниками, однак, коли заходилося про розподіл сфер впливу в Европі, то завжди подавали собі руки. Не диво, отже, що Гітлер у промові до своїх командуючих Генералів 22 серпня 1939 року сказав, що у світі є тільки дві особи, які бачать майбутнє, а це є Сталін і він.
Джерело: Вікентій Шандор. Спомини. Карпатська Україна 1939-1945
