Микола Кушніренко: карпатоукраїнське селянство, ч. 1

Читати: частина 2

Український народ за Карпатами живе на південно-західних схилах цих гір. До 1918 року весь цей край – Закарпаття – належав до Угорщини; в 1919 році був приєднаний до колишньої Чехословаччини за винятком м. Сиготу й кількох українських сіл за Тисою, які було приєднано до Румунії.

За часів колишньої ЧСР західна частина Закарпаття – Пряшівщина, від Ужгороду на захід, вздовж гір до ріки Попраду, – належала тоді й тепер до Словаччини. Було в ній майже 200 тис. українського населення (за словацькою «статистикою» 1930 року, лише половина цієї кількості).

Край на схід від Ужгорода до Ясіня називався Підкарпатська Русь, як окрема адміністративна одиниця мав він 12.608 кв. кілометрів площі, а 1930 р. – 709.129 осіб населення, з якого 446.916 або 63,02% від загальної кількості були українці.

Цей край при кінці 1938 р. й напочатку 1839 р. став відомий у всьому світі під назвою Карпатської України, – тоді український нарід мав тут зародки своєї державності у формі федерації з реформованою в той час колишньою Чехословаччиною.

У цьому нарисі маємо на увазі селянство Карпатської України, яка – зі своїми містами Ужгородом і Мукачевом, а також якийсь час від 2 листопада 1938 р. і без них, – завжди творила ядро українського Закарпаття.

До прадавнього, автохтонного українського населення на Закарпатті віками стихійно доселялися українці з сусідньої Галичини й східноукраїнських земель. Проте це населення було відділене від решти українського народу високими горами вкритими пралісами, а пізніше, коли тут зміцніла угорська (мадярська) державність, – і границею політичною.

Український народ жив за Карпатами своїм окремим життям протягом віків, затримав багато давніх, архаїчних елементів у своїй мові, побуті, звичаях і поняттях аж до наших днів, зберігаючи одночасно і їх чистий український характер.

Філософія його соціальної історії (політичної майже не було) і національного життя така сама, як була й на інших поневолених українських землях, лише на Закарпатті деякі її сторінки яскравіші й особливо повчаючі.
Хоч українське Закарпаття чужинці ще в XVII ст. називали Україною Угорською й Україною Мукачівською , виходячи з етнічної єдності цього краю з іншими українськими землями, але серед місцевого населення затрималась стара, також українська, назва «русин» і прикметник «руський», як це було і в Галичині ще перед 1914 роком.

Така ж давня, як «Русь», і назва «Україна» серед народних українських мас поширилась найбільше в козацьку добу української історії.

На Закарпаття бурхливі події козаччини та її поняття й терміни не доходили зовсім. Тут затрималися народні назви ще княжої Руси-України. Тому й край, приєднаний в 1919 році до Чехословаччини, названо в офіційних документах «Підкарпатська Русь»; ця урядова чеська назва й проіснувала тут до осені 1938 року.

1. Соціальне становище селянства на початку XX віку

Життя українського народу за Карпатами, відгородженого протягом віків від свого материнського пня, і в давнині було важке.

«Середньовічна історія для руського люду в Угорщині, – пише дослідник Закарпаття проф. О. Мицюк, – була немилосердною» .

У другій половині XI віку почала на етнографічній українській території ширитися угорська (мадярська) державність, її зміцнення призвело до проголошення всієї землі, також і селянської, королівською власністю.
«Наростання феодалізму й кріпацтва потягло за собою під кінець середньовіччя остаточне позбавлення особистої свободи майже у всієї руської людності, яку юридично й фактично земельні пани починають вважати за свій реманент» . Оформлення в шляхетському кодексі Трипартитумі феодально-шляхетських захватних прав спричиняє відхід від приниженої руської (української) людності її вищих соціальних груп, що пошилися в угорську шляхту.

Міста позаймали чужинці й не пускали туди русинів (українців), як рівноправних собі міщан.

«Гірнича промисловість і організоване в цехи ремісництво теж витиснули русинів.

Внаслідок цього руська народність вийшла з середньовіччя в складі тільки сільського попівства, хліборобів та пастухів (Підкр. моє. – М. К.), які в матеріальному і культурному відношеннях стояли на найнижчому рівні. Цим була вирішена її доля в своєму краї на наступні віки» .

Дійсно, і в наступні віки ця суспільна структура українського народу Закарпаття все знижувалась до основи суспільної піраміди. Весь народ був зведений до однієї суспільної групи – селянства, якого матеріальне й культурне становище постійно погіршувалось.

Жило воно з екстенсивного скотарства і такого ж хліборобства, яке в гірських умовах не могло прогодувати всієї людності. Давня Угорщина занедбала край під кожним поглядом. Ще в другій половині XIX віку не було між горами справжніх доріг, не було ніякого промислу й заробітків. Народ, щоб не вмерти з голоду, шукав праці в сусідніх країнах. Мадяризація українського населення увесь час збільшувалась, особливо після 1867 року. Одинока інтелігенція – духовенство мадяризувалось в першу чергу, а серед селянства росла темнота. У XIX віці кинулись на закарпатське село жиди, вони тут захопили в свої руки всю торгівлю й кредит.

Неграмотне й убоге селянство, без зв’язку з цивілізацією й світом, стало об’єктом немилосердного жидівського зиску та погорди місцевої угорської бюрократії.

У 1867 р. відвідав Закарпаття, тодішню Угорську Русь, один відомий придніпрянський учений і політик; приглянувся він до місцевого селянського життя й до інтелігенції, а потім «в ресторані в Чопі, – писав він у своїх спогадах, – пригадав я мадярську й жидівську (Підкр. – М. К.) зневагу народу, темноту народну, тупість, егоїзм, і слабодушність інтелігенції руської, – і мені стало гірко, як ніколи не було…»

Духовне й матеріальне життя закарпатського селянства наприкінці XIX віку все більше занепадало. Народ біднів, емігрував в Америку, нарешті наступили часи, що селянин не міг платити податків і ставав для держави тягарем, угорське міністерство хліборобства вислало на Закарпаття, наприкінці 90-х рр. минулого віку свого урядового комісара для дослідження причин матеріальної бідноти села та заведення в ньому необхідних поліпшень.

Цим комісаром був відомий Е. Еґан, з походження ірландець, що взявся щиро до праці. Ґрунтовно дослідивши край і селянське життя, він свої урядові спостереження й проекти подав міністрові хліборобства у формі меморіалу, що появився друком українською мовою у Львові 1901 р.

У ньому Е. Еґан писав: «Головне джерело теперішньої недолі руського селянства південної Угорщини лежить у невідповідному переведенню урбаріальних відносин. Власті… не передбачили в нічому господарських потреб селянина… Держава не подбала, власне, про те, щоби між популяцією й земельним посіданням утримати рівновагу. Фабричного промислу в цих сторонах нема ніякого. Нема ніяких копалень. Жонатий піп мусить жити з селянина, бо має лише 200 злотих на рік. Єпископ не заїздить у ці глухі сторони; учитель хоче вигідно жити, – інспектор заїздить до його школи раз на 3-8 літ. Багато нотарів дере з народу, що може й тиранізує селян. Ці обставини витворили явище, що в переважно хліборобській Угорщині вмирає хліборобський народ… Розпука бере дивитись на цей вмираючий народ. Як паразити кидаються на хворий організм, так і жиди-лихварі кинулись на все руське Підкарпаття грубою масою. У деяких околицях посіли вже ті «торгівельники» (Еґан називає їх, з причини великих впливів жидів в Угорщині, лише цим ім’ям, а не жидами) понад 50% селянських земель. Маючи добрий «ґешефт» у своїх руках, вони орудують життям селянина, всім річним його заробітком, всією його будучиною».

Наприкіпці меморандуму Е. Еґан дав таку характеристику соціальному становищу карпатоукраїнських селян: «Народ, що не має землі, худоби, якого доля лежить у руках лихваря; народ, що залежить від гумору й самоволі сего лихваря; народ, розпитий нарочно і здеморалізований, якому вже ні священик, ні староста не можуть прийти на поміч, а якого всякий адміністраційний урядник використовує і кривдить; народ, якому взагалі ніхто в світі не подає помічної руки, – сей народ буде поступово падати матеріально й морально щораз, то нижче, поки не загине…»

Далі подає Е. Еґан конкретний план сільськогосподарської політики на закарпатському селі. Багато зі своїх планів він перевів у життя, але не всі. Під Ужгородом коло Дравців знайдено його смертельно пораненого, невідомо як і за яких обставин; від цього поранення він і помер 20 вересня 1901 року. Були здогади, що це вбивство є справою жидівських рук.

Галицькі громадські діячі також звертали увагу на гірку долю закарпатських братів, про що писали статті у своїй пресі. У 1901 році В[олодимир] Г[натюк] у передмові до перекладу Еґанового меморіалу писав: «Інтелігентні угорські русини стратили цілковито народне почуття й не стараються підносити народу ні матеріально, ні морально, а коли деякі одиниці й роблять це, то або цілком по-дитячому, або дуже невміло […] Угро-руські селяни бідніють безнастанно й виїжджають зі своєї батьківщини цілими масами, щоби знайти собі кращу долю за морем, в Америці […] Може дійти, отже, до того, що за якийсь час вони виїдять зовсім, а коли й якась їх частина лишиться, то пропаде для нас, бо потоне в угорському морі, винародовиться цілковито» .

Хоч Еґанова акція багато допомогла карпатоукраїнському селянству, але не заходи угорської державної політики врятували його перед виселенням з краю або фізичним виселенням, лише технічний поступ, що досяг Закарпаття й світова господарська кон’юнктура, що в останнє десятиліття перед війною 1914 р. дала можливість добрих заробітків у сусідніх краях і в Америці.

Яке бідне й важке було соціальне становище карпатоукраїнського селянства на початку XX віку, така ж проста, нерозвинута була й соцільна структура всього народу. За угорським державним переписом 1900 року проголосило руську (українську) мову як свою материнську і українську народність 142 священики й 222 народні вчителі; священиків руського (українського) походження було на Закарпатті понад 300, але більша частина з них була так змадяризована, що не відважувалася зголошуватися до своєї народності. Людей інших інтелігентських професій між «русинами» майже не було, бо ж представників деяких професій було по одному, а деяких не було й зовсім .

Суспільна структура всього народу, соціальне становище селянства та довговічний національний гніт були тими факторами, що сформували селянські суспільно-національні поняття й свідомість.

2. Національне пробудження 1918-1919 рр.

Незважючи на свою сумну долю, карпатоукраїнське селянство протягом віків ніколи не переривало духовного зв’язку зі Сходом, – із основною масою свого народу на схід від Карпатських гір. У давніх віках та ще й у XVIII в. цей зв’язок йшов через церкву й спільну віру, спочатку православну, а потім через греко-католицьку, яка була і в сусідній Галичині.

Найбільшу ізоляцію в найтяжчий соціально-національний гніт пережило селянство наприкінці XIX і на початку XX ст. Але й за цих два десятки літ воно не втратило свого національного інстинкту, який на Закарпатті був чи не найсильнішим, коли порівнювати з українським селянством на інших, особливо східних землях.

Центром уяви про Росію був у селян Київ, – «руський город»; до нього таємно й ходили вони перед 1914 роком під впливом нелегально поширеного в краї православного руху. Довговічна традиція духовного зв’язку з Києвом не перервалася і в 1918-1919 рр.

На народних зборах-вічах 18 грудня 1918 р. в марамароському Сиготі між селянством почалися суперечки, куди приєднати Закарпаття: одні хотіли – до Росії, інші – до України, але обидва табори думали про Київ, тому одноголосно й вирішили приєднатись до держави Києва.

«Чи буде там Росія, чи Україна, а ми лиш до Києва», – казали селяни і своїм чуттям віднаходили правильну дорогу. Золотоверхий ще тоді Київ, як маяк, вказував їм правильний шлях серед чужонаціонального моря до рідного берега. Народні ради в різних частинах краю ухвалювали наприкінці 1918 року приєднання Закарпаття до західної області Української Республіки; історичне значення мала така ухвала на зібранні делегатів від усіх сіл в Хусті 21 січня 1919 року. Ця народна воля була скріплена й збройним чином – Гуцульським повстанням.

Відділ Української Галицької Армії перейшов на початку січня 1919 року Карпати й в пограничному Ясіні допоміг місцевим гуцулам обеззброїти угорську залогу та розширити повстання далі на захід, по долині Тиси, аж до Марамороського Сиготу.

Цей похід і події змальовані в романі письменника Уласа Самчука «Гори говорять» , в творах закарпатського письменника Ґренджі-Донського та в романі чеського письменника З. М. Кудея «Гуцульська республіка» .
Усі ці світлі й радісні прояви селянської національної стихії прикінці 1918 – на початку 1919 рр. мали все ж характер інстинктивний; велику роль грала при тому і неґація Угорщини, від якої за всяку ціну хотіло селянство відірватися. Однак ясної національної свідомості воно не мало ні в 1919 році, ні в наступних роках.

На початку 1914 р. селянство ставило пасивний опір мадяризації; чуло про офіційну Росію та її царя, який, на думку селян, мав їх визволити від жидів та угорських панів. За селянською уявою «в Росії жили русини»; які і де? – про це не було точних відомостей. На сусідню Галичину казали вони «Польща», а українців-галичан ще й у 1930 р. малоосвідчені селяни звали «поляками»; в цій назві була й частка іронії, особливо серед селян, що були під впливом угорської агітації. Селянський практично-реальний розум оцінював лише реальні факти, – в Галичині протягом віків вищі суспільно-державні функції виконували поляки, тому й край, в уяві селян, був Польщею.

Закарпатське селянство в 1919 р. і в наступних роках було українською етнографічною масою без тих психологічно-суспільних прикмет, що характеризують народ, який має національну свідомість – націю.
Психологічно-соціальні зміни почались серед нього аж після 1919 року в зв’язку з загальним розвитком суспільно-національного життя в краї.

3. Суспільно-національні селянські поняття

Русином за Карпатами був, за дуже малим винятком, лише селянин, якого угорський бюрократ і угорський слуга з погордою кликав «руснаком», а часто називав і «бідеш орос» (b?d?s orosz – смердячий русин).
Повільно, протягом десятиліть і віків, у свідомості селянства національний поділ людей було заміненно соціальним.

Ще в 1932 році угорець, чех або взагалі люди в міському, а не в селянському вбранні – «вуйоші», – мають у селян спільну назву «пан», яку протиставили назві «русин». У тому ж році й пізніше автор цих рядків чув від селян, як про сусіда, що ліпше вдягається й живе, вони казали:

– О, тот ся носит ги пан, а не русин!

– У того хижа не руська, а панська!

Дивлячись, як учитель рубає дрова, селянин каже:

– Та й пан знає дрова рубати, ги русин?!

Хто протягом історії не приходив на Закарпаття кожен визискував народ, – «кожний, хто мав руки, щоб брати з того, чого тут трохи було й щоб тримати канчук, – татари, поляки, росіяни, угорці, жиди, румуни; не пам’ятає народ всіх тих національних назв, не хоче їх ані пам’ятати, не мають вони для нього значення тому, що для всіх вистачить йому єдине слово: пан».

В Україні, за московської неволі, українська мова, звичаї, народна ноша перед революцією 1917 р. мали прикмету «мужицької», – простацької. На Закарпатті процес національного приниження вкорінився ще глибше.

Як наслідок довговічного національного поневолення, що неминуче тягло й соціальне, національна назва «русин» набрала на Закарпатті соціального змісту, означаючи людину закарпатського села, що стояла на найнижчому щаблі соціальної драбини. Поступово назва «русин» наблизилась до синоніму парія й плебея, про яких є здогади в історії, що вони були нащадками завойованого, а колись також панівного народу.

Усе Закарпаття характеризується спізненим суспільним і цивілізаційним розвитком. Затримали його часткво гори й ціле географічне розміщення краю, але найбільше – колоніальна політика чужинців.

Нерозвинуте громадсько-духовне життя села охоплювала й наповнювала церква. Селянство сприймало релігійне життя найбільше у його зовнішніх проявах, – в обрядах, постах, богослуженнях, святах тощо. Ними воно надзвичайно дорожило й дотримувалося їх з великою точністю. Ці зовнішні прояви релігійно-церковного життя стали для селянства його другими побутовими звичаями й законами. У свідомості селян, церква стала не лише установою конфесійною, а й частиною їх внутрішнього, найглибшого «я», релігійно-церковне почуття й свідомість злилися з національним почуттям та інстинктом. Церква стала тотожною з національністю, – стала «руською».

Ще в 1930 роках можна було чути, як селянин, купивши крам у чеха чи угорця й оповідаючи про це, каже, що купував його «в папіша проти руської церкви». Папіш – римо-католик, руська церква – греко-католицька й православна. Назва національності – чех, угорець, – заміняється назвою конфесійною, а конфесійна – ім’ям національним.

Можна було почути від селянина й запитання: «Ви папіш чи русин?». Тобто, чи ви римо-католик, чи русин. У свідомості селян поняття «русин» було однозначнене конфесійному «папіш» і навпаки.

Протягом віків віра й церква стали в свідомості селян прикметою національною, християнська віра зі східним, візантійським обрядом стала вірою «руською», якою вони завзято відмежовуються від папішів – римо-католиків, не розуміючи добре, що й вони, – греко-католики, – визнаючи папу, також «папіші». Так, ще до 1930 р. була між селянством церковно-релігійна приналежність, тотожна з національною, як це було в Україні в XVI–XVII ст., коли православ’я було ознакою й української народності.

За селянськими поняттями, національний поділ людей було замінено на соціальний або архаїчно-конфесійний (церковний).

Джерело: Стилос проти стилетів: Карпатська Україна у журналі «Пробоєм» (1934-1943) /Упорядкування, передмова та примітки Леся Белея; Дизайн серії Надії Пономаренко. – Серія Ucrainica: ad fontеs. Книга 5. – Ужгород: Ґражда, 2009. – 232 с.: іл.

*