Микола Кушніренко: карпатоукраїнське селянство, ч. 2

Читати: частина 1

4. Етапи й головні чинники розвитку селянської національної свідомості за часів колишньої Чехословаччини

Двадцятилітнє життя українського селянства на Закарпатті від 1919 р. до 1939 р. в межах колишньої Чехословаччини, творить пройдений період, що вже відійшов в історію. На селянському житті відбивалось і його формувало, до певної міри, загальне громадсько-політичне й культурне життя всього Закарпаття. Історія його, за минулих 20 літ, ще буде колись написана; завдання нашої теми вимагає побіжних згадок тих його моментів, що мали безпосереднє відношення до проблем, порушених на цих сторінках.

Розпад старої Австро-Угорщини в 1918 р. застав карпатоукраїнське селянство на дуже низькому рівні матеріального й духовного життя. За чеською статистикою 1921 р., було в усьому краї 50,1% неграмотних, але на селі між українським мужеським населенням анальфабетів, мабуть, було понад 70%, а між жіночим – 90%.

Колишня Чехословаччина розпочала відразу з 1919-1920 рр. організовувати на Закарпатті шкільництво. Де перед 1914 роком учив у селі один «півцо-учитель» – дяк, там з кожним роком прибувало учителів і в 1930-1931 рр. було вже по 5-6 учительських сил. Шкільній повинності підлягали всі діти шкільного віку. Появилось кілька гімназій і багато горожанських (виділових) шкіл, педагогами в них і вчителями в народних школах були й українці-емігранти з Галичини та зі східних земель. Вони всіма способами вербували селянських дітей у середні школи, хоч місцеві «педагоги», угорської вихови, й обурювались, що «простаки» пхаються в гімназії.

З першим розвитком шкільництва виникло питання: якою літературною мовою навчати у школах?

Через спізнений культурний розвиток краю й москвофільство, що тут розцвіло ще в 1870-х рр., місцева українська інтелігенція не мала однієї літературної мови; інтелігенція була, за винятком кільканадцятьох одиниць, змадяризована, між собою говорила по-угорськи, мова в усіх школах до 1919 року також була угорська. Дві-три газетки і кілька книжечок, що місцеві патріоти за півстоліття видали напередодні 1914 р., були різними «мовами»: в неграмотно-московській, мішаниною московсько-українською з угорським синтаксисом – це т. зв. язичіє; місцевим українським діалектом тощо. А в цьому житті і друкованому слові був помітний сильний вплив церковно-слов’янської мови, бо все духовно-громадське життя на селі купчилось навколо церкви, а одинокою інтелігенцією були священики.

Справа літературної мови набрала надзвичайної ваги, виник т. зв. «язиковий вопрос», – боротьба між культурною орієнтацією українською й московською за перевагу однієї літературної мови, – явище, що його почала переживати Галичина на 80 літ скоріше, ніж Закарпаття. Тут ця боротьба набрала надзвичайної гостроти.

Літературна мова й мова взагалі, як одна з т. зв. об’єктивних ознак нації, стала першим націєтворчим ферментом між місцевою невеликою інтелігенцією, що була вихована в угорських школах, не знала спочатку жодної літературної слов’янської мови, а також не знала, за винятком одиниць, і про культурно-національний розвиток українського народу за останню сотню літ.

Чеська шкільна адміністрація, стаючи на науково-педагогічний ґрунт і прислухаючись до висновків чеської Академії наук, завела в усі школи, як мову викладову, народну – українську, але з архаїчним етимологічним правописом. Через пару років почався хаос. Через державний устрій, міністерсво освіти, як також інші, підпадало під владу різних політичних партій, які питання літературної мови зробили політичним. Почали толерувати й підтримувати впровадження в школи мови московської (російської). Сенатор, чех Клофач пояснив мотиви цієї політики заявою , що «Москва від Закарпаття далі, ніж Львів», цебто, що українство небезпечніше за москвофільство.

Поступово боротьба за мову розвинулась в боротьбу за національну українську культуру й за національне обличчя цієї етнічно-ураїнської землі. Проти українського табору відразу в 1919-1920 рр. виріс сильний табір москвофільський і московський. На Закарпаття примандрувало багато галицьких москвофілів, вихованих ще за царські рублі, що посилав їх в Галичину граф Бобринський. Трохи пізніше прибули й емігранти-московити, що воювали під час революції 1917-1920 рр. в білих – московських арміях. Вони використали давнє русофільство чехів, зокрема прихильність до них тодішнього прем’єр-міністра др. Крамаржа, і захопили в краї важливі політично-культурні позиції. Під їх виключним монополем опинилась гімназія й учительська семінарія в Мукачеві, в яких вони виховували молодь на «русской» культурі, ідеях «великої» Росії від Карпат до Камчатки та в ненависті до українського імені й зневазі до рідного українського слова. Із тих шкіл сотні селянських дітей вийшло духовними каліками й багато лишились ними й донині. У багатьох інших школах москвофіли також мали переважний вплив. Заснували вони й культурно-освітнє «Общество ім. А. Духновича», що старалось ширити по селах московську («русскую») культуру, спекулюючи на селянському терміні «русин» – руський.

Московський табір всіма способами доказував селянам, що «русин» є те саме, що й «русскій», а тому й вони, карпатоукраїнські селяни, є «русскіє» і в селі треба їм «русскую» (московську) школу, а українських учителів треба з села повиганяти. Таким способом запроваджували в школи московську мову, не називаючи її правдивим ім’ям, хоч у селянському лексиконі був і термін «москаль» на означення москалів – великоросів. У т. зв. Гукливському літописі, верховинсько-закарпатському документі XVII–XVIII вв. зустрічається також назва «москаль» для росіян-великоросів.

У Галичині ще до 1918 року затримувався між народними масами термін «русин», а раніше й термін «Русь» між інтелігенцією, особливо в середині ХІХ віку.

«Та подібність цієї назви, – пише д-р М. Андрусяк, – до національної назви росіян виказала, в добі галицькоукраїнського національного відродження пагубні для національного розвитку наслідки».

Московщина, як відомо, від часів царя Пйотра І присвоїла собі стару українську назву «Русь», вживаючи її грецької форми «Россія». Ніде для українського народу не принесло це стільки шкоди, як на Закарпатті, де затримався ще архаїчний термін «русин», «руський» з українським змістом. Вороги українського народу довго дурили селянські маси звуковою подібністю слів «руський» і «русский», нацьковуючи їх проти українського імені та їх рідної культури.

Проти табору московського й москвофільського став табір український, – місцева свідома українська інтелігенція та українські політичні емігранти з Галичини й східних українських земель, що в культурно-національному відродженні краю відіграли величезну роль. Офіційною організацією українського табору було культурно-освітнє т-во «Просвіта», що по селах конкурувало з москвофільським «Обществом ім. Духновича».

Користаючи з того, що місцева інтелігенція всю свою увагу й енергію зуживала на внутрішню боротьбу за мову й національну культуру, чеська влада ширила в краї чехізацію. Чеський краєвий уряд підтримував державними субсидіями москвофільські організації, зокрема общество Духновича, але деколи пару корон діставала й «Просвіта».

Мовну боротьбу між двома таборами часто підтримували чехи навмисно, по засаді: де два б’ються, третій виграє. Чеські урядові кола, завдяки своєму спадковому русофільству й страху перед «українською іредентою», назву «українець» в офіційному житті краю не визнавали, а деколи за неї й карали. Було кілька випадків, коли з середніх і міських шкіл звільняли учнів за те, що у писемній задачі свій край назвали Закарпатською Україною. У школах, з українською мовою, йшла боротьба за правопис, – замість етимологічного ять, ъ, ы сміліші учителі запроваджували загальноукраїнський, – фонетичний.

До 1930 року селянство не розуміло ще мовнокультурної боротьби й не було до неї втягнуте. Точилась вона між інтелігенцією, а, головне, – в шкільництві.

Увага селянства, за перший десяток років перебування у межах колишньої ЧСР, була скерована на церковно-релігійну боротьбу унії з православ’ям, що масово почало ширитись у східній частині краю. Також партійно-політична метушня, що її запровадили чехи на село, притягала селянську увагу. На Закарпатті існувало постійно 8-10 політичних партій, більшість було чеських, були угорські й мадяронські, що прикриваючись «русскістю» (московським культурним напрямком), служили інтересам Угорщини. Політичні партії займали те чи інше становище й до культурно-національної боротьби та брали в ній впливову участь. Українське ім’я й просвітньо-культурницьку працю толерували три колишні чехословацькі партії: християнська (філія чеської клерикальної партії), соціал-демократична. Перша партія активно підтримувала український рух, але вона майже не мала впливу на народні маси, – на останніх виборах 1935 року дістала понад 2% всіх поданих в краї голосів; соціал-демократи також були серед останніх.

Усі інші партії завзято поборювали українське ім’я й українство у всіх його проявах.
Борячись під час виборів за голоси, що давали владу й посольські дієти, політичні партії розбивали одноцільне психологічно й маєтково карпатоукраїнське село на групи й гуртки, деморалізуючи його підкуплюванням горілкою, грішми й обіцянками.

Побіч чеської назви «Podkarpatsk? Rus», український табір мав для краю й свої назви: дозволені – Підкарпаття й заборонені Закарпаття, Закарпатська Україна тощо; москвофіли бачили тут частину єдиної, неподільної Росії, й відповідно до цього називали цей край; чехи, підтримуючи москалів, офіційно признавали на Закарпатті лише «русинський» нарід.

Ці загальні культурно-політичні риси суспільного життя в краї й на селі у 1930-х рр. можна охарактеризувати віршем :

За голоси іде борня шалена
Коло воріт партійницький завор.
Червоні із зеленими знамена
Над ними славний царський трикольор.
Під стягами країнка безіменна:
«Земля без імени» під лапами потвор.
На смерть і на життя іде борня щоденна
За ъ, за ы, за ?, за мертвий йор.

Під час цього першого етапу, позитивний вплив на розвиток селянської національної свідомості мали й ті чужі політичні партії, що признавали на Закарпатті, з тих чи інших міркувань, українську літературну мову й ім’я «українець», для яких воно було лише перекладом терміну «русин». На селах поширювали вони українською мовою свої партійні часописи-тижневики. Були це: християнська «Свобода», соціал-демократичний «Вперед», аграрна «Земля і воля». Непартійними часописами були: просвітянський орган «Світло» й незалежний тижневик «Українське слово», що виходив з 1932 р. в Ужгороді. Утримувався він виключно з передплати та пожертв української закарпатської інтеліценції.

Проте преса, українству ворожа, була, без порівнання, більша. Субвенціоновані колишньою Польщею, Угорщиною й деякими чеськими партіями газети московські й москвофільсько-мадяронські, друковані на «язичію», сипались, в карпатоукраїнське село за дармо. Селяни «новинки» (часописи) використовували, звичайно, як папір, ніколи їх не читаючи. У селянській масі й між грамотними людьми не було ще звички читати. Не читали селяни й часописів українською мовою. Проте по селах вироблялась селянська еліта, – здібніші селяни, що були в управах сільських партійних організацій. Вони привчались і до читання партійної газети і вчилися азбуки політичного життя. З них виробилось пізніше багато метких, національносвідомих і громадськоактивних людей, що мали вплив і на своїх односельчан.

Тогочасне політично-громадське життя на Закарпатті було хоч поганим, але все ж деяким політичним вишколом, якого перед 1919 роком не було й тіні в карпатоукраїнському селі.

У мовну й культурно-національну боротьбу втягувалось і селянство від 1930-1934 рр., коли на селі позначились впливи грамоти й освітнього розвитку, що ширився завдяки швидкій і широкій розбудові середнього й народного шкільництва.

Хоч у тих школах українство часто й поборювано у всіх його проявах, але сам факт поширення в краю освіти сприяв і розвиткові української культурно-національної ідеї, бо вона була об’єктивною науковою правдою, яку чесна й освічена людина могла пізнати сама.

Року 1900, як ми згадували, до руської (української) народності записалось по цілому Закарпатті 222 народних учителів, в році 1914 таких відважних було б ще менше; але в 1935-1936 рр. народного вчительства лише в Карпатській Україні (Підкарпатській Русі), на таку ж саму, приблизно, кількість українського населення, було коло двох тисяч, з того майже 1500 осіб було організовано в українській «Учительській громаді», що завзято боролась за національну свідомість Закарпаття.

Між сільським населенням до 30-35 літ зникав анальфабетизм, – молодші люди научились грамоти в школі, а старші під час відбування військового обов’язку в колишній чеській армії.

Ще в 1929-1932 рр. народні вчителі, примушуючи селян посилати своїх дітей у школу, постійно чули від них вперту відговорку: «А, та не буде з нього ані піп, ані дяк, треба дітвака дома – пасти ягнята!» Але ось із середніх шкіл у цих же, приблизно, роках почали виходити перші випускники, – селянські діти. Зразу ж отримували вони посади державних урядовців на тих місцях, де ще не було чеської конкуренції. Більшість їх ставала народними вчителями, досить їх вчилося і в університеті. У такому селі, як наприклад, Великий Бичків, коло сотні селянських дітей, часто дуже бідних, покінчали різні середні школи.

Із «русина» ставав не лише «піп і дяк», а йшов він, взагалі, у верхи суспільної піраміди. Селянство побачило й зрозуміло практичне значення освіти й знання. Від 1934-1935 років до середніх і горожанських шкіл був величезний наплив селянських дітей.

«Русин» почав втрачати почуття меншовартості, переставав протиставляти себе «панові»; із піднесенням культурно-освітнього рівня ширилась і національна свідомість.

Хоч в темніших селах мали ще вплив демагоги москвофільсько-мадяронських організацій, але інтелігентна верства йшла все більше в табір український.

Будучи залежною від держави, вона ще не осмілювалась на якийсь самостійний політичний крок, зате, плекаючи культурницько-просвітянський рух, ширила початкову національну свідомість.

Завдяки зростові й поглибленню духовно-культурного рівня карпатоукраїнського селянства й динамічності української національної ідеї, що ширилась на Закарпатті з різних джерел, тут почав непомітно відбудуватися націєтворчий процес, – із селянської етнографічної, народної маси витворювалась частина сучасної української нації.

Зріст української національної свідомості на Закарпатті щораз то сильніше турбував і нервував чеські владні й панівні кола.

Чеська преса частіше й гостріше галасувала про «українську іреденту» та про українську небезпеку. Про цю іреденту, писала не лише преса нижчого публіцистичного рівня, а й чеські високі бюрократи в офіційних книжках.

Деякі чеські групи й політичні партії проголошували, що русини не є ані московитами, ані українцями, а лише окремим народом – русинами.

Цю тезу висували ще перед 1914 роком угорці, стараючись впровадити до закарпатської літератури місцевий народний діалект з латинською азбукою й мадярським правописом. Одначе за часів колишньої ЧСР «русинський» напрямок найбільше заманіфестували місцеві інтелігенти, що думками були ще в давній Угорщині й чекали її повернення в Карпати. Вони доводили, що «русин» має йти «середньою дорогою»: ані з українцями, ані з московитами. Цей напрямок культурної політики був найбільше до смаку чеській бюрократії для її щоденних завдань колоніального управління.

Як в Галичині поляки, пануючи ще недавно над українським народом, старались всіма способами затримати й нав’язати йому застарілу назву русин, так на Закарпатті це робили угорці, чехи й мадярони-ренеґати. Затримуючи застарілу назву, надіялись вони затримати й старе селянське мислення та почуття.
На Закарпатті, за часів колишньої ЧСР, «русинське» третє «направленіє» плекало головно греко-католицьке змадяризоване духовенство, що й за 15 літ не повернулося до свого народу .

З дня 6 жовтня 1935 року почали греко-католицькі попи, за підтримкою свого єпископа Стойки, видавати в Ужгороді часопис, що мав назву «Неділя, – еженедільна политична, сусп?льна, литературна, безпартийна газета для Подкарпатских Русинов». У цій газеті вони й розвивали «русинську», тутешняцьку «ідеологію» та вказували їй третю, середню дорогу. Мета «Неділі» була ясна: не допустити до поширення української національної свідомості, а затримати русина на тій стадії культурного розвитку, коли він буде протиставляти себе всім панам і ніколи сам не стане паном на своїй землі.

Кожний колоніальний володар Закарпаття хотів, щоб автохтонний русин, залишився «вірним русином», як в XVII ст. Тоді східне Закарпаття належало до сусіднього Семигороду, а карпатоукраїнське селянство було кріпаками в семигородських князів Ракоці, які вели війни з австрійськими Габсбургами.

Іноді соціальні настрої селян були співзвучні з політичними планами їх панів – Ракоці, яким вони вірно служили під час воєнних виправ. У 1703 році брало карпатоукраїнське селянство участь у повстанні Ференца II Ракоці, який у своїх прокламаціях звертався до нього завжди зі словами: «О, мої вірні русини!».
Та бути лише вірними слугами «русини» не хотіли вже в 1919 році, стараючись відказатись всіма способами від давніх панів.

Хоч «русин» і «українець» – це дві назви того самого народу, але психологічний зміст цих термінів діаметрально протилежний. Асоціація уяв і почуттів цілком інша з поняттям «русин», ніж з поняттям «українець». Соціально-психологічний зміст означення «русин» висвітлювали ми на попередніх сторінках. У 1934-1937 рр. було багато поступових і свідомих селян, які такими «русинами» вже не були, – хотіли стати українцями, – господарями на своїй землі й панами у своєму краї. Цю психологічну різницю хоч не цілком розуміла, але інстинктивно відчувала молодь.

На чеські, угорські й московські докази, що русини – не українці, свідоміші сільські легіні (парубки) відповіли коломийкою:

Через нашу ріку Тису
чотири бервінці,
всі нас кличуть русинами,
а ми українці!

Що більше зростав український національний рух на Закарпатті, то частішали різні вчительські й просвітянські з’їзди та свята, збільшувалася кількість їхніх учасників. Відбувались вони майже завжди у формі маніфестаційних походів з прапорами, музикою, гаслами; виголошувались на тих зібраннях палкі промови, що супроводжувались голосним виявом почуттів слухачів.

На Закарпатті такі публічні маніфестації були не лише проявом сили організації, а й засобом суґестивним, педагогічно-виховним селянських мас, хоч організатори, можливо, й не думали про цю сторінку тих маніфестацій. Особливе значення вони мали в кристалізації національного почуття й волі.

Москвофільське «Общество імені Духновича» влаштувало в глухому верховинському селі Колочаві-Лазах день «русской» (московської) культури. Була це сама обрядовість, зовнішність, – похід з кіннотниками напереді, з московським, колишнім царським, триколором тощо. Все це мало опереткові форми, а, зрештою, влада Духновича й московської культури над Лазами не потривала довго. Лише до вечора. Провідник руху лишив тут якісь гроші, яких вистарчило лише на двадцять літрів пива, але для всіх тих, хто мав заслуги в успіху дня, це було замало. Тому в Лазах знову мали заснувати «Просвіту». Мужчинам це однаково. Жінки все ж судять, що той біло-синьо-червоний прапор , як повіває й лопотить на вітрі, набагато гарніший, ніж жовто-блакитний.

Причиною того, що «русская» культура потривала в селі лише до вечора, була не лише мала кількість пива, яку отримали її впорядчики, а головне чужість, мертвота цієї «культури» й тих людей, що за нею стояли та ширили її на селі.

Важливий момент – гроші – мав велике значення в усьому москвофільському русі. Його провідники діставали їх від колишньої Польщі, Угорщини й від деяких чеських партій та купували ними прихильність людей на селах.

Слабка сторінка українського руху на Закарпатті, – його постійна матеріальна неспроможність, – мала й позитивні риси, – українці, хоч би й хотіли, не мали за що купувати прихильність селян. Ледве утримували одинокий свій тижневик та постійно збирали пожертви на санацію заборгованої «Просвіти». Через ці обставини до українського руху припливав на селах елемент ідейніший, чесніший. Однак й український рух, як ми згадували, зрушував селянські маси не лише «змістом», – освітою, раціоналістичним переконуванням, а й формою, зовнішністю.

Ці методи, як здобувати людей для певної політичної програми, видаються декому, до деякої міри, ретроспективними. Такими вони й є. Проте було б немудро, зарозуміло, з них сміятися. Є це методи лише зворотні до чеських, але в минулому вони освідчились. Також церкви вельми старались втиснути до людської душі найперше знак, – однаково: хреста, півмісяця чи чаші, аж потім довкола нього скупчували уяви й почуття. Однак було б по-дитячому казати, що, коли на Підкарпатті так стоять ці справи, то й боротьба між «Духновичем» і «Просвітою» розходиться лише про надуту назву без змісту, лише про гасло, а в суперечках за прапори лише про баревне полотно, лише про символ.

Ні, не можна казати лише гасло, лише символ. Ці підкарпатські засадничо й відносно не менші, ніж корогва з царським орлом…, ніж червоний прапор і гасло: «Рівність, свобода, братерство!» або «Земля й воля» і ніж тисячі інших баревних полотен і гасло: «Батьківщина!»

Шлях між мозками тих, що знають куди йдуть, і нервами тих, що мають їх програми здійснювати, – а є це, зрештою, завжди кулак, який їх здійснює, – це шлях довгий і більшість вірників ані не знає більше, ніж символ, гасло, обряд, пісня, ані не прагне пізнати більше.

Певно, що це по-дитячому – лізти із жовто-блакитним прапором на найвищу ялицю в селі, щоб жандарми мали найбільше злості, здіймаючи його, і кликати коло камінної огорожі Лейбовичевої корчми: «Брате, поцілуй прапор і пролий за нього кров!» – звучить сьогодні смішно, але саме сьогодні, коли все лише починається. Одначе приходять хвилини, коли прапори й гасла та найпустіші фрази про життя й жертви, про смерть і кров стають дійсністю дуже конкретною.

На українські з’їзди й різні публічні свята, що від 1934 р. щоліта відбувались в різних околицях краю, прибувало здалека переважно те селянство, що вже мало початкові знання національної грамоти й не піддавалося на жодні маневри москвофільських агітацій.

Ці селяни вже знали, що вони українці, але в націєтворчому процесі, що переживало тоді Закарпаття, важливіша була не кількість цього знання, а воля обстоювати, обороняти своє переконання.

Було дуже бажаним, щоб селянин на просвітянському з’їзді зрозумів промови й резолюції, але важнішим було те, що він прийшов пішки тридцять-сорок кілометрів або витратив останній гріш на проїзд залізницею, щоб стати під жовто-блакитним прапором і щоб свідомо збільшити ряди своїх однодумців. Бо «конкуренція» кількістю учасників маніфестацій із з’їздами москвофільськими була лише початковою формою боротьби, що з часом могла змінитися.

Просвітянські з’їзди після 1934 року були не лише засобом пропагандистсько-виховним, але були й доказом зросту селянської національної свідомості й громадянської активності.

Одним з таких з’їздів був найяскравіший просвітянський протестаційний з’їзд в Ужгороді в жовтні 1937 року. Спричинила його чеська шкільна політика – т. зв. шкільний плебісцит. Батьки школярів мали голосувати, якою літературною мовою треба вчити в школах їхніх дітей – українською чи московською. З огляду на тодішні політичні обставини в краї й політичну силу тих, що хотіли шкільного плебісциту, був він розрахований на знищення молодого українського шкільництва.

Український табір, під фірмою «Просвіти», скликав на день 17 жовтня 1937 року просвітянський протестаційний з’їзд в Ужгороді, куди з’їхались величезні маси селянства. Маніфестаційна колона, установлена рядами по четверо людей з жовто-блакитними прапорами, з гаслами й транспорантами, розтягнулася через все місто.

Ця маніфестація за українську школу й культуру, за українську душу, своїм розміром і глибиною ентузіаму учасників та рішучістю протестаційних виступів, перевищила всі сподівання. В поході містом було 12 селянських оркестрів, а всіх маніфестантів майже 15 тисяч осіб. З огляду на невелику площу краю та малу кількість населення, це була величезна маса народу, якої ніколи ще не бачив Ужгород і ніде на Закарпатті його стільки не збиралося. Майже 90% кількості всіх учасників з’їзду становили селяни.

Про цей з’їзд були реферати в місцевій українській і чужій пресі, а карпатоукраїнські поети присвячували цьому свої вірші.

Селяни прибули на цей з’їзд із найдальших околиць, витрачаючи на проїзд іноді останній гріш. Із сухим хлібом у тайстрині (торбинці) їхали вони в столицю краю заявити свою віру й волю належати до духовної спільноти української, належати до неї кровно й расово.

Для тих, хто знав матеріальні злидні карпатоукраїнського селянства, його жертвенність на цю подорож із найдальших закутків краю, було ясним доказом національної свідомості й глибокої селянської віри в українську національну ідею, хоч вона на Закарпатті й не була в той час ще цілком сконкретизована та пристосована до селянських понять і світогляду. Просвітянський з’їзд 17 жовтня 1937 р. показав велику потенційну силу українства та підкреслив впливи на селах народного вчительства, що в національній свідомості селянства мало важливе значення.

Національний розвиток Закарпаття в 1934-1936 рр. поступово виходив із своєї початкової культурницько-просвітянської стадії. Української мови в школах і фонетичного правопису було вже мало. Та, зрештою, при системі, що її запровадили чехи, українська мова не могла запанувати в усіх школах.
Здобути якісь ширші, навіть культурні права могло українство лише політичною боротьбою. Його розвиток на Закарпатті наближався до цього чергового етапу. Що більше набирало українство власного політичного забарвлення, то конкретнішим ставало воно й для селянства.

У 1934-1936 рр. між закарпатськими українцями все голосніші були розмови про самостійну політичну діяльність. У 1936 р. було засновано Українську селянську партію, що видавала свій орган «Народна сила». Через рік переформувалась вона в Українську національну селянсько-робітничу партію, яка відразу прийняла ті засади українського націоналізму, які сформувались на Західній Україні й на еміграції.

Партія ця почала жваву діяльність на селах, де вже мала пригожий ґрунт, на осінь 1938 р. готувала партійний конгрес і встигла видати два номери свого органу «Народна воля».

Проте восени 1938 р. вже почалися великі європейські події, що й українське життя на Закарпатті скерували на інші шляхи, по яких ввели його в стан прискореного політичного розвитку.

5. Значення Карпатської України

Про політичні події, що спричинились до утворення Карпатської України, є вже й відповідна література . Тут побіжно згадаємо лише деякі факти.

У вересні 1938 р. оголосила колишня Чехословаччина загальну мобілізацію, але терени з більшістю німецького населення відступила Німеччині без війни. Словаки домагалися автономії, пригадали про неї й закарпатські українці, яким вона була гарантована Сен-Жерменським мирним договором з 1919 р., конституцією колишньої ЧСР. Одначе за 19 літ чехи не почали втілювати її в життя, лише події, що затрясли основами колишньої чехословацької держави, примусили її керманичів дати автономію Закарпаттю.

Швидкий розвиток напружених політичних подій спричинився до того, що на початку жовтня 1938 року тодішня офіційна Підкарпатська Русь утворила свій автономний краєвий уряд; складався він з послів до колишнього празького парламенту і був коаліційний, – були в ньому москвофіли, мадярони і два українці. З огляду на такий його склад, гармонійної співпраці між членами уряду не було.

Між тодішніми, швидко мінливими подіями трапився один, майже непомітний, політичний епізод, що своєю психологічною сторінкою цікавий і для нашої теми. Чеська влада, щоб якось міцніше з’єднати геополітично віддалену колишню Підкарпатську Русь з Прагою, іменувала для неї окремого міністра, – свою довірену особу – д-ра Парканія. Був це закарпатський русин, що з 1920 року служив урядовцем в канцелярії президента колишньої республіки. У своєму краї не жив і думав тими категоріями, якими думали його земляки до 1919 року. Приїхавши до Ужгорода, він, за короткий час, видав до народу відозву. Мовою й змістом була вона в дусі прокламацій згадуваного вже Ференца II Ракоці з кінця ХVІІ ст. У ній йшлося про вірність «русинів», які були, за словами автора, «gens fidelissima». Відозву ту ніхто з «вірних русинів» до кінця не дочитував, а автор її непомітно й дуже швидко зник із Закарпаття у свою празьку канцелярію.

Була це остання й безнадійна спроба дотеперішніх керманичів, представників панівної нації, затримати старий тон і старі категорії мислення, хоч і в нових, ласкавіших словах до свого колоніального народу, що брався сам керувати своєю долею.

Події швидко розвивались. Прем’єр-міністр автономного уряду Бродій таємно працював для Угорщини, чехи за це його арештували й замість нього головою уряду призначили українця о. Августина Волошина.

За присудом віденської арбітражної комісії, 2 листопада 1938 р. південно-західні села Закарпаття з м. Берегово, де була більшість угорського населення, припали Угорщині, але при цьому також і деякі суто українські села та найбільші міста: Ужгород і Мукачево.

Офіційна колишня Підкарпатська Русь відступила Угорщині 97 своїх громад і 173.000 осіб населення, з якого кілька тисяч було українського, а решта – угорці і, головне, жиди.

Одинока залізниця, що сполучала Закарпаття зі Словаччиною й Чехією, – Берегово-Чоп і Ужгород-Чоп, припала Угорщині, а також автострада Мукачево-Ужгород. Сполучення Закарпаття із заходом було лише автошляхом – небезпечною гірською дорогою, на якій раніше був дуже незначний рух.

Столицею зменшеної колишньої Підкарпатської Русі став Хуст.

Українське громадянство, що зжилося з краєм, мало велику віру в можливість нового українського життя на цьому клаптику Закарпаття та з захопленням бралося до його розбудови. Вся краєва автономна влада перейшла в руки українців. Між Карпатськими горами творились хоч скромні, але в основі своїй і в своїх інтенціях щирокі українські форми державності. Жовто-блакитний прапор гордо повівав над будинками державних установ.

Так з Підкарпатської Русі прикінці жовтня 1938 р. зродилась Карпатська Україна, назва якої не сходила зі сторінок німецької преси до середини березня 1939 року, а світової – й значно довше.
Важливість Карпатської України полягає не так у державно-правових, як у психологічно-суспільних проблемах селянського життя за той короткий час її існування.
Карпатоукраїнські села й містечка за добу Карпатської України – добу інтенсивного національно-політичного розвитку, – мали величезну вигоду, якої не мало українське село в 1917-1920 рр. на інших, особливо східних українських землях.

Ця вигода полягала в присутності в карпатоукраїнських селах національно-свідомої й активної української інтелігенції – народного вчительства. Вже раніше згадували ми про його кількісний зріст. З кожним роком поліпшувалась також і його якість з огляду національно-інтелектуального розвитку. Наприкінці 1938 року в селі, пересічно на 2000 осіб українського населенпя, було 6-7 учительських сил, з яких половина була вчителів-мужчин, а між ними 1-2 були не лише національно-свідомими, а й активними у громадському житті. У багатьох селах вся вчительська корпорація була одного – українського духу.

Були також учителями по селах колишні українські політичні емігранти з Галичини й Наддніпрянщини. Переважна їх більшість мала вищу освіту, а всі мали життєвий досвід і традиції української національно-визвольної боротьби з 1917-1920 рр. Дехто з них прибув на Закарпаття з початком еміграції в 1920-х рр., більшість пізніше: одних пригнала сюди ностальгія – туга за клаптиком української землі, інших – економіча криза, яка в першу чергу відбилась на чужинцях, що втрачали працю в Чехії й на Словаччині та мусіли шукати будь-якого заняття. Таким чином багато українських інженерів стали народними вчителями в карпатоукраїнських селах. Ще за часів колишньої ЧСР більшість емігрантів учила не лише дітей, а виховувала все село. Були вони організаторами й диригентами сільських хорів, закладали кооперативи тощо. Часто таких кооператорів, на доноси жидів і місцевих чеських урядовців, жандармерія вивозила за кордон.

У культурно-освітній праці чеська адміністрація часто вбачала «протидержавну» діяльність та українську «іреденту». Взагалі перебування в селі українського вчителя-емігранта, без колишнього чехословацького громадянства, залежало цілком від ласки місцевого чеського жандарма. Все ж і за часів колишньої ЧСР ці вчителі-емігранти були пружинами, часто прихованими, всього культурно-національного життя на селі. За це чеська адміністрація їх і ненавиділа.

Усе українське вчительство жило із селянами у дружніх відносинах; активніший учитель тримав на селі тісний контакт із гуртком видатніших селян.

За таких обставин на селі зародилася Карпатська Україна.

Заборонена, переслідувана й висміювана назва «українець» і «Україна» дзвінкою луною покотилась тепер між горами. З прикметником «Карпатська», вона стала офіційною назвою краю. Вся українська інтелігенція і, зокрема, вчительство мало розв’язані руки. Без страху, без очікування доносів та кар, воно кинулось з власної ініціативи до пропагандистсько-освітньої й організаційної праці на селі.

Із введенням в життя автономії, влада розпустила всі місцеві політичні партії. Наскільки партійність на карпатоукраїнському селі була штучна й неорганічна, свідчить момент її ліквідації. Жандармерія забрала по селах від місцевих партійних секретарів-селян всі партійні папери й архіви. На другий день з приводу цього вони жартували; дехто казав, що вже давно треба було так зробити. Серед карпатоукраїнських селян не було жодних антагоністичних груп та інтересів, вони розуміли і шкоду від хаосу й роз’єднання, що несли на село чужі партії. Політична єдність на селі скріплювала й національну солідарність та гармонійність селянських думок і почуттів.

В усьому краї напочатку 1939 року сформувалась єдина політична організація – Українське національне об’єднання – УНО. На селі було справжнє політичне об’єднання українського селянства.

Були також закриті по селах всі чеські школи, де вчились не чеські, а жидівські діти. Це також була одна з ознак нового етапу, на який селянство звертало пильну увагу.

У кожному селі два-три рази щотижня, а іноді й щовечора велика шкільна зала була переповнена дорослими людьми, – жінками й мужчинами; вони з напруженою увагою слухали популярну лекцію або радіопередачі, якесь повчання чи промови, що закінчувались загальним ентузіазмом усіх присутніх.

Майже в кожному селі було засновано відділ військово-політичної організації, що мала назву «Карпатська Січ». Мала вона по селах величезне суспільно-виховне значення. Організовував її на селі й провадив учитель, – один із членів місцевої учительської корпорації, що був резервовим старшиною (офіцером) колишньої чеської чи колишньої української армії. Вступ до «Карпатської Січі» був добровільний, але членство приймалось з певним вибором. У ній згуртувались мужчини, що вже відбули військову службу і мали деяку національну свідомість. У сільських організаціях «Карпатської Січі» була селянська еліта, що організовано надавала тон і напрямок всьому громадському життю села. Сільські організації «Карпатської Січі» в неділю й свята вправлялись у військовій муштрі, з українськими піснями й музикою організовували походи селом.

Це лишало незатерте враження на все карпатоукраїнське селянство.

Та найбільше часу присвячувалося в «Карпатській Січі» національно-політичному вихованню. Були лекції про минувшину й сучасність українського народу, про місце в ній Карпатської України. Проте найміцніше звучали слова про національну солідарнісгь, про духовну єдність української нації.
У всій цій гарячій пропагандивно-освітній праці не було ніяких ані групових, ані партійних нот. На карпатоукраїнському селі не було для них ґрунту й місця.

Під впливом націоналістичних і націонал-соціалістичних кличів з Італії й Німеччини культурно-просвітянсьний етап національного розвитку краю, національної свідомості селянства, що в 1937-1938 рр. непомітно переходив у політичний та розгорався, як малий вогник, з утворенням Карпатської України, вибухнув великим полум’ям, в якому згорали суспільно-психологічні рештки русинства.

Селянство скрізь сприймає речі й поняття переважно конкретні. За часів Карпатської України карпатоукраїнські селяни почули не лише про національне ім’я та про шкільні підручники з ?, і, ъ, а й про те, хто буде господарем-паном у їхньому краї.

Ще за часів колишньої ЧСР учителя привітав у селі переважно знайомий чоловік, але кожний селянин скинув шапку перед жандармом. Хоч він не мав і половини тієї освіти, що вчитель, але в селянській свідомості жандарм був завжди більшим «паном», ніж учитель. І ось перший раз, за довгі віки, з Карпатською Україною прийшов стан, коли чужинці, хоч неохоче, – під примусом, але віддавали свою владу. Керманичами життя, людьми, що приходили до влади, ставали сини цих же гір і селян. Ці зміни міняли селянські думки й почуття.

Коли в січні 1939 р. в селі Н-ці розійшлась між місцевими січовиками чутка, що з села Т. чеські жандарми вже виїхали, то кілька людей пішло туди, за 12 км, пішки, щоб скоріше довідатись, чи це правда.
З переходом влади в українські руки, мусіли й жандарми бути українські; головна команда «Карпатської Січі» в Хусті домагалась, щоб ними стали карпатські січовики.

Крім міркувань адміністративно-політичних, призначення жандармами селян-січовиків, серед яких вже були придатні для цього люди, мало й велике пропагандистське та суспільно-виховне значення. На жаль, українські бюрократи старої австрійської школи не завжди це розуміли.

Однак ті невеликі зміни, що настали в житті краю і кожний видимий знак нового стану, лишали у селянській душі глибокий слід. А всі ці зміни й ознаки несла Карпатська Україна тому, що між Карпатськими горами жив нарід і селяни українські, – мала частинка великої нації. Такий напрямок мала велика національно-політична свідомість села протягом п’ятимісячного існування Карпатської України.

Те, що почули селяни за цей час, ніхто й ніколи їм не казав і не міг би сказати без тих щасливих обставин і можливостей, що принесла Карпатська Україна. Селянство жадібно слухало, бачило деякі зміни та багато відчувало.

Перший раз в історії Закарпаття на політичну арену виходило українське селянство, як об’єднана однією думкою й почуттям родина. У селян росла надія й віра у краще життя, вірили у швидкий кінець своєї матеріальної біди; разом з тим міцніла воля й прагнення проявити себе на всіх ділянках життя ширше, досягти більших цілей та успіхів. Із «руснака», – пастуха, і дроворуба, який, голодуючи, чекав 90 літ чеської автономії, ріс гордий український селянин Карпатських гір.

Туга, біль і кривда, що віками росли над карпатським селом, за які мстили лише трагічні селянські герої, – гірські опришки, – тепер мала зникнути, принаймні були видимі ознаки того, що вона зникне. І це окрилювало селянські душі й вони росли й горіли так, як ті найкращі над Дніпром 1917-1918 року:

Горять, горять свободою
Вчорашнії раби,
Бо чули: «Встань з природою»
Згук янгола труби.
І встали всі, співаючи,
З природою весни,
З природою вітаючи
Чудові, дійсні сни.
П. Тичина. Дума.

І хоч тоді в Карпатах була зима, але в українських душах цвіла весна національного відродження, про яке два-три роки раніше між цими горами могло лише приснитися. Українські 1917-1919 роки переживало Закарпаття в 1939 році, про нього тоді годились слова поета:
Яка краса – відродження країни!

Проте була й велика різниця й протилежність між селянськими думками й почуттями над Дніпром в 1917-1918 рр. і за Карпатами в 1939 р.

Селянство в Україні революцію 1917-1918 рр. сприйняло майже виключно під соціальним кутом зору. Сушило собі голову, як поділити панські родючі лани та своїх же сусідів – багатих господарів. Ятрились на селі старі соціальні антагонізми й росла ненависть, до якої прилипала трійлива агітація московського більшовизму, що нею, переважно, й опанував він Україну на довгих 20 літ, несучи голод, муки й смерть мільйонам працездатного українського селянства.

Створення Карпатської України не було революційне, але й революція тут не викликала б тих селянських думок і почутів, що над Дніпром в 1917-1918 рр. У Карпатській Україні українці були всі бідні. Ділити гори з полонинами і державними лісами нікому й не прийшло в голову, – їх використати й доцільно вживати можна лише спільно, і то під загальним керівництвом держави. Це розумів і пересічний селянин.
Ідея справжньої національної й націоналістичної суспільності несе розв’язання й соціальних проблем. У своїй істоті є вона ідеєю універсальною, всебічною. Такою вона й була в карпатоукраїнському селі, так її ширила тут українська інтелігенція і так її сприймало карпатоукраїнське селянство, тому й розвиток його національної свідомості був тоді всебічний і глибокий.

У різних околицях краю відбувались районні й окружні січові з’їзди, що закінчувались військовою дефілядою січовиків. На чолі сільських відділів і районів та округів пантрували, за малим винятком, вчителі народних і міських шкіл – колишні старшини й підстаршини української армії, що за визволення України боролись ще під прапорами Петлюри й Коновальця.

Поруч учителів – колишніх емігрантів – ішов вже карпатоукраїнський доріст – місцеве вчительство, резервові старшини (офіцери) колишньої чехословацької армії.

Ці січові з’їзди з військовими дефілядами, між якими найвидатніший був з’їзд у Хусті 19.02.1939 р., були вже далекими від колишніх просвітянських. 12 лютого 1939 р. було призначено вибори до першого карпатоукраїнського сойму – власного законодавчого органу. За кілька тижнів розпочалась передвиборча агітація. Провадила її, з власної ініціативи, вся українська інтелігенція у свято і в будень, після денної праці в школі чи в канцелярії. Не була це агітація лише за виборами, це були лекції з історії, плани і мрії на майбутнє та гарячі заклики до національного інстинкту й національного почуття.

Кожен український інтелігент, що довгі роки мусів мовчати або лиш натяками говорити до селян, тепер як умів, так перетоплював своє серце в палкі слова і ними розпалював селянські душі.

В успіху виборів до першого карпатоукраїнського сойму не менше роль відіграли місцеві активніші селяни-січовики; щоденними розмовами й дебатами між сусідами й знайомими вони творили в селах відповідний настрій і громадську думку.

Кількатижнева освідомлююча праця української інтелігенції приєднала й цих, колись збаламучених селян, до загального потоку українського інтузіазму.

Напередодні виборів по всіх селах були маніфестаційні походи, попереду яких маршував місцевий відділ «Карпатської Січі». За ним йшли, як описують очевидці, селяни, старі й молоді, дівчата й хлопці, поважні господарі і навіть дідусі й бабки. Всі святочно вдягнені, з радісним настроєм і захопленням. Похід йшов зі співом стрілецьких пісень, зупинявся коло ватри, що горіла за селом чи десь на горі: тут сільські провідники виголошували промови, всі присутні співали гімн «Ще не вмерла…» і серед пісень наново формувався похід і рушав у село.

12 лютого 1939 р. до виборчих урн пішли всі, хто мав право голосу. На єдину кандидатську листу Українського національного об’єднання припало понад 93% всіх поданих голосів. У половині сіл всього краю повівали білі прапори – знак, що за українською владою там було 98% всіх виборців. Вибори до першого карпатоукраїнського сойму пройшли, як народне свято.

За Карпатами найдовше лишалися українці позаду від загального суспільно-національного розвитку матірного пня свого народу. Одначе динамічність української національної ідеї досягла й Закарпаття ще в 1919 році. Відтоді українство тут шириться, охоплюючи все ширші народні маси.

Що вище підносився загальний культурний рівень селянства, то більше поглиблювалась і поширювалась його національна свідомість, як закономірне явище всіх націєтворчих процесів, що їх переживали й інші народи.

Національна думка була спочатку ферментом, пізніше цементом, що скріпив окремі цеглинки суспільно-духовної будівлі, яка розпочалась тут національним пробудженням в 1919 р. і продовжувалась 20 літ, підносячись все швидше вгору.

Карпатською Україною також закінчилось оформлення українського народу в націю на всій суцільній етнографічній українській території.

У цьому, на нашу думку, головне значення короткого існування Карпатської України.

Джерело: Стилос проти стилетів: Карпатська Україна у журналі «Пробоєм» (1934-1943) /Упорядкування, передмова та примітки Леся Белея; Дизайн серії Надії Пономаренко. – Серія Ucrainica: ad fontеs. Книга 5. – Ужгород: Ґражда, 2009. – 232 с.: іл.

*