о. Зореслав та о. Волошин: Два велети нашої національної історії

Схиляємо голови в тихій молитві

Слово про о.монс. Августина Волошина

У другій половині бурхливого 1945 року у похмурій в’язниці Лефортово в Москві мученицькою смертю загинув найбільший син Срібної Землі о. Монс. Августин Волошин, перший законно обраний президент нашої вимріяної, незабутньої Карпатської України.

Схиляємо наші голови в тихій молитві перед маєстатом його смерти.

Не знаємо точно, котрого дня він помер і якою смертю, але знаємо, що замучений за свою незламну вірність нашій Батьківщині, якої не зрадив і під загрозою смерти. Навіть маємо високою ціною набуту знимку двору тієї московської в’язниці, якої понурі мури були свідками мучеництва нашого безсмертного Батька Августина Волошина.

Близько був до особи о. Монс Августина Волошина в 1930-х роках. Зупинюся тільки на декотрих найзамітніших та найбільш характерних моментах діяльности нашого покійного Президента.

Першим найзамітнішим моментом у житті Волошина я вважаю один негатив у ранній його молодості, негатив, що виходить йому на честь.

Науковці, які приїздили з Галичини на Закарпаття у 2-й половині 19-го століття, знаходили наших гр.-кат. священиків сильно помадярщених. Між собою вони переважно по-мадярськи розмовляли. По-руськи обзивались тільки до слуги чи служниці, що мадярської панської мови не знали. А ось науковець українського факультету філології в Пряшеві влітку цього року показав мені рідкісну як на сьогодні публікацію з 1924 року, в якій покійний др. Володимир Бірчак наводить маловідомий факт з життя о. А. Волошина, а саме, що коли ще малий Августин Волошин замало знання мадярської мови виніс із народної школи в Келечині і провалився саме з мадярської мови при вступному іспиті до гімназії в Ужгороді, тоді пізніший науковець і найбільший просвітитель Закарпаття мусів ще раз повторювати 4-у класу народньої школи в Ужгороді. Ця маловідома подія свідчить про те, що в родинному домі о. А. Волошина говорили не панською мадярською мовою, а мовою простого народу Закарпаття. Др. Бірчак свідчить також і про те, що батько о. Августина Волошина – о. Іван Волошин – всі свої листи до сина в ужгородській гімназії писав тільки по-руськи.

У тій самій публікації, виданій 1924 року з нагоди святкування 50-ліття з дня народження о. А. Волошина та 25-ї річниці його культурної праці, учень покійного о. Президента, учитель Павло Яцько пише у своєму спогаді, що йому та його співтоваришам в Учительській семінарії в Ужгороді здавались непотрібними 2 години тижнево на «руський язик», на материнський язик та що слова о. Волошина про материнський язик здавались їм чужими й кожний із них хотів критися з тим, що колись умів «по-руськи» говорити.

«Наша ненависть проти того «муска Волошина» зростала з дня на день і «москалем» ми його прозивали, але ми спостерігати також і те, що навіть і крізь його виклади з фізики та математики можно було відчути, як твердо він любив свій руський нарід.» У тих часах треба було твердої віри біблійного пророка – пише Павло Яцько, – щоб непохитно стояти на народній основі та щоб вірити в ясне майбутнє придавленого народнього генія».

«І крізь його виклади з фізики та математики ми відчували, як твердо він любив свій нарід». Яке чудове свідоцтво колишнього учня Учительської семінарії про щирий патріотизм Батька Волошина навіть і за мадярської ери, коли за руську мову переслідували й перекидували вчителів до найтем-ніших закутин, а за недостатнє знання мадярської мови провалювали при іспитах.

Другим характеристичним моментом у житті Монс. Августина Волошина, моментом, що в дійсності тривав і руководив усім його трудящим життям, – я назвав би освітньо-педагогічний момент.

Хоч на Закарпатті сильне було москвофільство, головно після того, як 1848 року війська царської Росії помагали Австро-Угорщині задушити повстання мадярів, Австрія дала мадярам необмежену свободу мадяризувати слов’янські народи, що жили в Угорщині. Інша «весна народів», а наше Закарпаття стояло перед загрозою смерти. Мадярський уряд 1836-го року наказав усім священикам провадити церковні матрикальні книги мадярською мовою, а 8 років пізніше, 1844-го року заведено обов’язкову мадярську мову по всіх школах на Закарпатті. Мадяризація пірвала за собою вже більшу частину інтелігенції, а та частина закарпатської інтелігенції, що не пішла за вигідною мадярською хвилею, захопилась могутністю Росії і в Москві та в московській мові добачувала рятунок народу. В Ужгороді та Пряшеві творились нові літературні та видавничі організації та часописи, але писані переважно наближено до московської мови, а це стало початком відчуження народу від його інтелігенції.

Нарід не розумів москвофільських авторів, бо їхня мова була йому чужа й незрозуміла. Так писані часописи, після короткого існування, падали одні за одними. Тому такі провідники, бачачи, що Москва не дуже їм помагає, а нарід за ними не йде, почали й самі переходити на мадярський бік. Вони то, збанкрутовані москвофіли, писали в часописі «Карпат» 1884 року: «Ми не признаєм какую то политическую область с названієм Русь. Угорская Русь не существуєт і в Угорщині сушествовати не может». А мадяри в тому часі все голосніше говорили й писали, що в Угорщині немає ніяких рутенів, а є тільки мадяри греко-католицької віри, «греко-католический народ».

Мадяри, бачачи таку слабість верхівки русинів, почали ще більш поспішно заводити мадярську мову до народніх шкіл уже 1870 року, а 11 років пізніше завели мадярську мову в обидвох Духовних Семінаріях, у Пряшеві та Ужгороді.

Тоді насильна мадяризація пішла швидким темпом. 1881-го року було 353 церковних шкіл з руською мовою і тільки 265 мадярською мовою, але 2 роки пізніше, 1883-го року, вже було тільки 282 руські школи, а число мадярських шкіл зросло до 313. А до року 1914 не зосталося ані одної руської школи, бо всі немадярські школи були зліквідовані законом Апонія 1907 року. Не дивно, що наслідком того наші селяни не посилали своїх дітей до шкіл і через це 1918-го року нараховано на Закарпатті 60 % неграмотних. А пам’ятаймо, що в другій половині 18-го століття Закарпаття мало 300 руських шкіл, більше, ніж простора Галичина.

І це на такому тлі чорної безнадійносте, попросту над відкритою могилою, що її мадяри готовили для нашого народу, виступає молодий ідеаліст, учений священик Августин Волошин. Порівнюючи його появу з іншими діячами того часу, Волошин виступає перед нашими очима як Мойсей, провідник і учитель, виступає тоді, коли руськість ховається вже тільки в підсвідомості всіми опущеного і зрадженого селянина та в серці дуже маленької жменьки інтелігенції.

о. А. Волошин ще як молодий священик і свідомий свого національного почуття патріот, – стався душею боротьби проти насильного мадярщення та проти спроб завести мадярську мову до нашої Літургії.
У своїх спогадах, друкованих у щоденнику «Свобода» з приводу сотих роковин народження о. А. Волошина, його найближчий співробітник, незабутній голова Сойму Карп. України, Августин Штефан, отак описує драматичний виступ нашого Батька Волошина перед державним секретарем, графом Куно Клеберсбергом та перед примасом Рим.-Кат. Церкви Яношом Чернохом у Будапешті 5 серпня 1915 року.

Мадярський уряд рішуче брався до змадяршення гр.-кат. Церкви на Закарпатті, а наші приклонники такої ідеї, єп. Степан Новак у Пряшеві, його священик Др. Степан Семан із Пряшева, Гайдудозький єп. Степан Міклоші та ужгор. єпископ Антоній Пап намагались у першій мірі зліквідувати руський альфабет у церковних книгах і завести латинські літери з мадярським правописом. Граф Куно Клеберсберг скликав представників трьох гр.-кат. єпархій, а посередником між пропонентами усунення кирилиці та її оборонцями мав бути примас, родом словак, архиєп. Янош Чернох. Він це й відкрив ті наради й від самого початку сильно натискав на єпископів і їхніх дорадників, застрашуючи їх тим, що опір проти запровадження мадярського письма – це майже зрада держави.

З представників мукачівської єпархії А. Волошин зразу зареагував на загрозу державної зради і сказав:

«Здається, пан примас не є вірно поінформований, бо коли б знав, про що тут ідеться, то, певно, від самого початку був би не погодився посередничати в такій справі». В дальшій частині своєї промови молодий А. Волошин сказав:

«Я обвинувачую тих греко-католиків (а мав на думці єп. Новака, Антонія Папа та всіх інших мадяронів), які інформували уряд, що з нашим народом та нашою мовою можна пускатися в таку погану гру, на яку нема прикладу в історії культурних народів. Турки не накинули своєї азбуки своїм підданим грекам, сербам чи мадярам, москалі лишили поляків та німців з їхньою власною азбукою… В нашій державі жиди, серби, румуни, навіть і цигани можуть уживати своєї азбуки. Але «патріотичні добродії» вибрали собі нас, русинів, щоб знищити нашу особливість, примушуючи нас прийняти негідний альфабет».

Акція проти кирилиці скінчилася фіяском, а віденський нунцій, певно на приказ Папи Венедикта XV (мабуть, поінформований Митрополитом А. Шептицьким) наказав мадярським єрархам не мішатись більше до такої брудної справи. Але мадярський уряд, як подає покійний п. Августин Штефан, помстився тим, що заборонив уживання кирилиці в державних та церковних школах.

Але наш Батько Волошин, що так гостро виступив перед прилюдним форумом в обороні свого руського народу та його Церкви, найрадше посвячувався тихій науковій та виховній праці в замкненій святині Учительської Семінарії.

Він написав щось до 40 творів наукових праць, як учити фізику та математику в середніх школах. Декотрі його книжки, як пише проф. В. Бірчак, мали аж 10 видань. Мовознавці найбільше підносять його «Граматику руського язика», написану ще за мадярської ери, тоді, коли тодішні наші мовознавці були свято переконані, що «написати граматику народного язика не тільки тяжко, але просто неможливо, бо язик угорських русинів поділений на стільки говорів і підговорів, що між ними неможливо знайти того зв’язку, який є конечним слів’ям кожної фаматики, – писав Євген Невицький, і продовжує: Волошин дуже мудро не вибрав ані одного з угроруських говорів за автентичний, а відлучивши побічні та малозначні прикмети від важніших та характеристичніших, – при помочі етимологічного правопису щасливо знайшов золоту середину, на якій сходяться різниці наших говорів». (Бірчак, Літ. Стремління, 1937, с. 155-156).

Проф. Бірчак від себе додає, що Граматика о. Волошина оперта на Граматиці Лучкая, на Словнику Чопея та на Граматиці др. Омеляна Огоновського.

Третім, і чи не наймаркантнішим та найбільш пам’ятним моментом у житті Монс. Августина Волошина кожний із нас назвав би його політично-державницьку діяльність. Не одні з нас були свідками такої його діяльності, про що найбільше написано та найбільше говориться при будь-яких нагодах і тому я обмежуся тільки тим, що зацитую те, що завважили на нашому покійному Президентові бистрі обсерватори, свої і чужі.

Паризький часопис «Ле Пті Парізієн» з 3 лютого 1939 написав про Батька Волошина таке:

«Волошина часто представляли як типового духовника-політика-дипломата з часів Ренесансу. Але цей образ рішуче фальшивий. Отець Волошин зовсім не подібний до того рафінованого духовенства, що засліплювало королівські двори своїм блиском та дорогоцінностями. Батько Волошин, – каже далі той французький часопис – між населенням дуже облюблений і сам він – розумний реаліст. Він ані не мрійник, ані фанатик».

Др. Володимир Бірчак, проф. Ужгородської гімназії, родом із Галичини, літературний критик і письменник, у своєму досить пашквільному творі «Карпатська Україна», виданому в Празі після упадку Карп. України, злосливо критикує діяльність багатьох видатних українців, але про криштально чистий характер о. А. Волошина пише ось як:

«А. Волошин завжди належав до перших працівників на народній ниві. Людина наскрізь чесна, шляхетна, розумна й загально люблена «за його велику доброту». За це й назвали його всі не «державним мужем», ні не «вождем», а «Батьком».

Хай це буде і моєю квіткою на могилу Батька Волошина в день, коли всі ми разом відзначаємо річницю його мученицької смерти в далекій чужині, на кам’яній долівці Лефортової тюрми в червоній Москві.

Джерело