Особливі почуття полонили серця молодих Миколаї Божук і Юрія Станинця. При випадковій зустрічі в Ужгороді вересневої неділі 1926 року на Юрка блиснули “каштанові очі дівочі”. Сталося це так. Його товариш по гімназії Микола Мандзюк запросив його у гості до приємного товариства чотирьох дівчат-семінаристок на помешкання залізничника Івана Сподарика.
Привітна господиня дому пригощала всіх білою кавою, солодкими тістечками і щедрими дарами осіннього саду. Йшла жвава бесіда, жартували, згадували різні історії, співали. Було цікаво, та найбільше зацікавила Юрка його сусідка Василина (Миколая Божук – літературний псевдонім).
“Кругловиде, рожеве обличчя дівчини пашіло здоров’ям, молодістю і ще чимсь невловимим. А її очі… Вони чимсь незбагненним, якимсь таємничим світлом палали. Якась магнітна сила випромінювалась з тих очей. І зразу я запримітив, що вона знає про цю силу, але соромиться нею, тому так стримує її довгими віями, тому так несміливо дивиться на людей, ніби боїться, щоб когось не обпекти. Та якось несамохіть блиснули на мене її каштанові очі, і мені здалося, що лілією за-пахло від пелюсток її зіниць. Ті очі зразу мене “припекли”, але тепер уже я збагнув знати, що криється в душі, в серцю цього щебетливого, з дзвінким сміхом – дівчати”.
Найбільше полонив молодого священика Миколаїн спів. Її голос розлого виводив: “Верховино, світку ти наш…”. Юркові здавалося, що Миколая на крилах пісні хоче високо-високо піднятися, кудись полетіти, посіяти піснею всю свою Верховину, де вона в селянській хаті народилась, де від мами і Тиси вчилась співати… Її усміхнене обличчя з піснею на устах випромінювало ледь вловиму тугу за чимось великим, гарним, незнаним. Через мить до дівочого альта приєднався чоловічий “филястий тенор”, і вже пісня рвалася крізь відчинені вікна далеко поверх садових дерев – і належала вона тільки тому новому почуттю, яке, хоч і прагло в безкраї світи романтичні, та знаходило відгомін у серцях молодих людей.
Стосунки, що згодом складаються між ними, позначаться на долі й творчості обох. Того ж вечора, проводжаючи Василину до інтернату вузькою підзамковою вуличкою, Юрко хотів, щоб вулиця була ще вужчою, щоб “непомітно, ненароком торкнутись її бронзової руки”, а коли під брамою розлучались, то на “до побачення” хлопець так хвацько потис її руку, що відчув, як тілом ніби пройшов електричний струм. Серце молодого отчика розпирало груди, голова йшла обертом, а руки горіли ще від “випадкового” доторку. І коли він вбіг у двометровий проріз, що був у правому крилі замку при вікні, і задивився на зоряне небо, то раптом відкрив на ньому дві нові зірки: вони стояли поруч, виморгуючи одна на одну.
Хлопець міг поклястися, що дотепер їх не було. А очі з зірок по-маленьку перейшли через баштові мури вправо і вп’ялись у той бік, де височів дівочий інтернат, немов хотіли знати: чи ще хтось помітив на небі дві нові зірки?..
“Давно це було. Писався тоді 1926 рік на чола календарів. Відбувались тайні зустрічі, перелітали листи, переповнені найшляхетніших поривів амурних, низались ідейні плани на будучність, усе було ніби передбачено, одного тільки я не знав тоді, бо де ж було знати, що гарне, мов рибка, щебетливе, як синичка, воркітливе, як голубиця, дівчатко – це будуча закарпатська Леся Українка…”
Миколая Божук
Юрій Станинець студіював у духовній семінарії, готуючись стати греко-католицьким священиком.
Миколая Божук опановувала педагогічні науки, бажаючи бути вчителькою. Безперечно, життя майбутнього духівника не було аскетичним, та все ж надто розміреним, ущільненим, позбавленим особливих утіх. Тому часу на зустрічі було не так багато, та й зустрічі були не такими частими. Відповідно роздуми про життя, рефлексії на світ, слова про кохання перенеслися у листи, які молоді люди (часто потайки) передавали одне одному через знайомих. В архіві Юрія Станинця збереглося одинадцять по-мистецьки змережаних Миколаїних листів. У них вона пише про найбільші людські цінності, про своє розуміння життя, любові, щастя, шукає розради, поради і підтримки, сама розраджує, радить і підбадьорює, ділиться творчими знахідками, планами, просто надсилає свої вірші. І що цікаво: адже саме Станинець спричинився до її поетичного зросту, саме він, перечитуючи її листи до нього, що за своїм змістом і формою (навіть своїм вишуканим почерком) нагадували поезії в прозі, запропонував їй вилити свої почуття у формі вірша. І вона його послухала. І вже після перших позитивних відгуків на свою творчість, радість від яких не мала меж, Василина признається, що вірші в неї “вийшли з серця і душі. Кажете що добрі? Я думала, що то тільки забава, аж тепер бачу, що то справді добрий слід, бо оцінив то такий чоловік, котрий теж займаєся і розуміє їх!.. Приохочуєте мене? Дякую Вам! Ваші слова великим моїм скарбом стануть… Ох, то дорогоцінне для мене! Попадуть до глибини серця і викличуть щось буйного! Они дадуть мені ще більшої охоти! Дякую!”.
Станинець Юрій
Як бачимо, це були не просто взаємини двох закоханих сердець, це були стосунки однодумців, у яких, як у справжніх українців, вихованих у християнській моралі, першою абсолютною цінністю був Бог, другою – Батьківщина. Тож не дивно, що в листах до коханого Миколая пише: “Любов для свого народу є обов’язковою для мене, це не сміє пропасти і повинно практично виявитися…”; “Життя – то терниста дорога, через котру мусимо переходити… Є люди, котрим життя – то байдужість. Они з дня на день переживають і не думають на свої діла, не числяться з тими ділами, які зробили на користь другому, бо їх не мають, бо думають тільки на свої розкоші, як би веселіше день провести. То се які люди? Може, такі, котрі життє своє жертвують для добра маси? Ні, це такі, котрі своє життє в кишені носять!..”; “…де неє того страждання, там не б’ється життє…”; “Знаєте, що мене б зробило щасливою? Бачити добрі овочі своєї праці, щоб та праця була корисна для других! А потім бути і жити біля та-кої душі, котрої ціль життя та сама, і так спільними силами працювати і працювати аж до смерти на користь нашого любимого народу!”
Та як несподівано доля звела їх, так несподівано й розлучила: вона, закінчивши семінарію і здобувши педагогічну освіту, пішла працювати вчителькою у сільські школи Закарпаття, а перед ним ще стояли довгі роки студій… Вона, тільки одним днем зазирнувши у 32 рік, відійде у вічність з надією, що її згадають…
Він, переживши її майже втричі, щороку перед Різдвом (Миколая Божук народилася 3 січня, а померла 4 січня) згадуватиме свою Василину то етюдом-спогадом, то новелою, то статтею до газети… Мало що із написаного було опубліковано. Та це не має значення: писалося ж бо не для друку, писалося ж бо з потреби душі. Згодом, перечитуючи її вже пожовклі від часу листи, старий священик повернеться у дні своєї молодості, першої великої любові. “Єдине, улюблене моє серденько! Я днесь знова одержала листа від Вас… Що буде зі мною, сама не знаю. Та, викликана Вами любов вже перейшла границю. Ви зайняли цілком моє серце. Коли б я мала крила.., полетіла б до Вас, упала б Вам до ніг, цілувала б їх, а потім обійняла б Вас і пригорнула б до своїх грудей, до свого розпаленого любов’ю серця…”. І через п’ятдесят років, дивлячись на її фотографію, Юра Станчук напише:
“Вона Мавкою прилетіла в сад моєї молодості, обвеснувала його, квітів насадила й оберігала від заморозків.
Бо ті замріяні чорні очі полум’яні колись і мені світили.
Той ротик малиновими губками і мені соловейком щебетав пісні про любов.
Те поривисте серце, тужачи за щастям, і для мене билось…
О, чому ти, доле, тоді такою скупою, такою жорстокою була?..”
