Д-р П. Стерчо: Карпато-Українська Республіка, 1961

«Слава не поляже!»

У всіх часах історії позначилася неухильна воля українського народу жити вільним життям. Ця неухильна воля бути господарем на своїй землі виявлялася активно в різних часах на різних просторах України. Ця неухильна воля жити вільним національно-державним життям була, є й залишиться надалі дороговказом для кожного свідомого українця.

І саме минає 22 роки від того часу, коли найменша вітка українського народу, що висунена найдалі на південний захід від Центру й найдовше з усіх частин Соборної України була під чужим пануванням, і до Першої світової війни несла найтяжче ярмо окупанта, Срібна Земля, пірвалася до могутнього зриву, відважно пішла тернистим шляхом до просторів волі й проголосила свою національно-державну суверенність.

Дня 14 березня 1939 р. найбільший син Закарпаття, о. д-р Августин Волошин, виконав волю свого народу й через хустську радіовисильию проголосив Карпатську Україну суверенною державою українського народу.

Та хустська радіовисильня разом із словами прем’єра на хвилях етеру несла в світ і звуки гуркоту гармат та клекоту скорострілів. Це карпатські Січовики боронили Богом даних прав своєї Батьківщини внутрі країни перед чехами, а на кордонах проти наступу мадярських гонведів – з півдня, а польських диверсантів і терористів – з півночі. Вже в самому моменті проголошення суверенности сини Срібної Землі зі зброєю в руках засвідчили свою рішучість оборонити свою державу.

Чергового дня, тобто 15 березня 1939 p., перший сойм Карпатської України затвердив цей акт і прийняв конституцію Карпато-Української Республіки. І саме цей Сойм, під предсідництвом проф. Августина Штефана, як голови, та його заступників д-ра Степана Росохи та Федора Ревая, довершив вибір першого Президента Республіки в особі о. д-ра Августина Волошина. Кілька годин пізніше представник гітлерівської Німеччини доручив президентові ноту, якої зміст показував на те, що Німеччина підтримує мадярів у їх загарбництві.

Тим часом на кордонах йшли запеклі бої. Мадяри кинули великі сили війська на відтинку Ґоронда-Мукачів-Свалява, а війська, що прямували на столицю в часі засідання Сойму, були здержані Січовиками під Севлюшем. І так, як в 1918 році, безсмертні Крутянці боронили столицю України Київ, так тепер Січовики боронили столицю Карпато-Української Республіки – Хуст.

Пролита кров карпатських Січовиків з одного боку, а однодушна постава Сойму, як законодавчого чинника країни, вибраного перший раз в історії Карпатської України дійсно вільним і загальним голосуванням, раз назавжди засвідчили, що Карпатська Україна, яку ще так недавно дехто дозволяв собі називати «землею без імени», була, є і назавжди залишиться українською!

В пам’ятні березневі дні Карпатська Україна послідовно дала блискуче потвердження своєму Актові з 21 січня 1919 року, коли то до цього старинного Хусту зійшлося 420 делегатів Руської Народньої Ради з усіх закутин Закарпаття, від Попраду до Сиготу, і після понад шістьсотлітнього насильства відірвання Срібної Землі від свого материка, соборної України, мов один муж задемонстрували єдність карпатських українців з усім українським народом від Сяну до Дону і Чорного моря. Гомін дзвонів волі св. Софії та св. Юра дійшов до сердець українців Закарпаття й селянські делегати, тверді і поважні мужі, на руїнах австро-угорської монархії, в один голос заявили: Ми хочемо до Києва належати! До Києва! Уже слідуючого дня, себто 22 січня 1919 p., гордо демонстрували на Софійській Площі в Києві разом з наддніпрянцями, галичанами, буковинцями, кубанцями й волиняками соборність українських земель.

Сьогодні розуміють усі українці цей революційний зрив Карпатської України. Бо всі події, що довели до березневого акту, проходили в соборницькому дусі. І саме тому радісний гомін волі найменшої і найдовше та найважче гнобленої окупантами частини України знайшов такий могутній всеукраїнський відгомін. По всьому світі, де тільки ЖИЛИ в той час українці, події в Карпатській Україні викликали таке піднесення і такий творчий ентузіазм, що раптом Срібна Земля стала для всіх українців тією святою землею, куди прямували вони нестримно з усіх кінців світу, щоб там під знову піднятим національно-державним прапором боротися «за свою вимріяну державу». До Карпатської Січі поспішала молодь і давні випробовані бойовики з Галичини і Буковини Волині і Холмщини та Лемківщини, Підляшшя і Кубані, європейської і заокеанської еміграції, а навіть із Зеленого Клину, немов запорожці в лави «Запорізької Січі» на поклик «В похід!»

Будова Української Держави в Карпатах доказала ще і ще раз нерозривність української цілости розшматованої і по частинах знищуваної, але не знищеної єдиної української нації.

І цим пояснюється, чому всі історичні вороги України, спільно і одночасно, з таким завзяттям, і з такою подивугідною єдністю, не зважаючи на внутрішню ворожнечу між собою, поборювали Карпатську Україну.

Бо дійсно, наскільки великий національно творчий ентузіязм у всіх українців світу викликав акт проголошення самостійности Карпатської України, настільки велику лють викликав цей факт у всіх, хто будь-коли в історії був окупантом якоїсь частини України. Москва – большевицька в Кремлі, а біла – на еміграції, Мадярщина, Польща, Німеччина, Чехія, й Румунія, – всі відразу і одностайно, хоч і кожна у своїх власних інтересах, виступили проти Карпатської України. Очевидно, їх перелякав не сам факт заснування Карпато-Української Держави самої по собі, а факт появи в її особі історичного зв’язку до змагань у всього українства за суверенність соборної України. Вороги України зрозуміли, що Карпатська Україна – це передвісник майбутнього піднесення всієї України на всіх її тоді розірваних ними землях. Але Карпатська Україна, маючи безмежну силу волі до життя пробудженої нації, поставила цій коаліції безприкладний в історії героїчний спротив.

Чужинці, а навіть наші вороги, подивляли рішучість у боротьбі карпатських українців і самовідданість у ній Карпатських Січовиків. Події в Карпатській Україні заповнили не тільки сторінки передових щоденників західньо-європейських країн і Америки, що небувало зактивізувало українську справу в західньому світі взагалі, але, і то передусім, сторінки преси наших національних ворогів були безперебійно заповнені скреготом зубів проти Карпатської України. Навіть Советська преса, після відомого виступу Сталіна спрямованого проти Карпатської України (на 17-ому з’їзді ВКП(б) в Москві 10 березня 1939 року) широко, хоч і брехливо, писала про події в Карпатській Україні. Все ж таки, для українців з того була деяка прислуга, бо наддніпрянські українці довідалися, що там за воротами їхнього концентраку українці ведуть змаг за волю.

Який подив до героїчного чину Карпатської України мусіли відчувати навіть наші вороги, може послужити голос польського «Слова Народового», яке в березневі дні 1939 року писало: «В Польщі припускали, що чехи не здадуть своєї державности без боротьби, а Закарпаття перейде до Мадярщини без бою. Тим часом Січовики ще б’ються, а в Чехії не пролунав ні один постріл».

Так припускали наші вороги. І саме тому готовість Срібної Землі до боротьби викликала в них здивування.

Та здивування це було нічим неоправдане, бо на Закарпатті, по першій світовій війні, йшли довгі роки впертої і самовідданої праці в напрямі національного освідомлення населення та підготовка до рішального моменту. Зокрема праця братів з інших частин України, що їх доля кинула поза кордони своїх вужчих батьківщин, багато причинилася до національного відродження закарпатців. А в дальшому – Український Націоналістичний Рух зцементував Закарпаття, бо воно стало його улюбленою дитиною.

(Продовження буде)

Ілюстрація з підтекстовкою:
о. Д-р Августин Волошин. Президент Карпатської України
Rev. Avgustyn Voloshyn, Ph. D. President of the Carpaihian Ukraine

Президент Карпатської України в 1939 р., род. 1874 р., замучений московськими большевиками в 1945 р.

Коли мадярські війська в березні 1939 року напали на Карпатську Україну, а Гітлер через свого посла радив урядові нашої держави їм піддатися, то на запитання, яка на те є воля о. А. Волошина, Президент відповів:

«Битися до останнього, не піддатися! Ми не переможемо; вони нас поконають. Однак, коли б ми піддалися, ми свою Україну вкрили б вічною ганьбою. Коли ж ми згинемо в боротьбі, увінчаємо ії славою. Наша кров буде посівом нових героїв. УКРАЇНА ПЕВНО ПОВСТАНЕ!»

Джерело: надруковано в журналі “Екран”, «ВІЛЬНЕ СЛОВО», субота 18 березня 1961,