До 90-річчя від дня народження єпископа Івана Маргітича
Народився І. Маргітич 4 лютого 1921 р. у сім’ї хліборобів Антона Марґітича і Терези Костак у селі Велика Чингава (нині Боржавське) Виноградівського району. Початкову освіту здобув у рідному селі, вчився у Севлюській горожанській школі, Хустській гімназії. Національну свідомість юнака формували вчителі Микола Медвідь, Дмитро Попович, Ростислава Бірчак та інші. У 18 років став свідком величі і трагедії Карпатської України і проніс через усе життя спомини про цей яскравий спалах державницьких устремлінь закарпатських українців.
По закінченні у 1941 р. гімназії вступив до Ужгородської духовної академії. Цей вибір був пов’язаний з бажанням прислужитися своїм краянам у їх духовному і національному розвитку, оскільки, як він згадував, «священики мало старалися не тільки національно, а навіть духовно піднімати своїх вірників, і в мене виникла думка, що треба не на цивільні студії поступати, а на богословські». Після першого року навчання в академії був арештований угорськими жандармами за те, що в Хусті проводив між гімназистами українського спрямування підпільну роботу через журнал «Наступ». Був засуджений на два роки суворого ув’язнення, але на прохання єпископа Олександра Стойки був звільнений, продовжив навчання і в 1946р. закінчив Ужгородську духовну академію.
18 серпня 1946р. був висвячений на священика єпископом Теодором Ромжею. Душпастирську працю починав помічним священиком у Севлюші, у листопаді 1946р. Т. Ромжею був призначений парохом у Рахові. У зв’язку з наступом комуно-радянської влади на греко-католицьку церкву та категоричною відмовою перейти у московське православ’я о. Іван змушений був тимчасово припинити легальну священицьку діяльність і повернувся у рідне село. Але й тут йому не дали спокою — упродовж двох тижнів працівники Виноградівського КДБ щоночі «обробляли» непокірного священика, а вранці відпускали додому. Вирішив переховуватися і почав підпільне обслуговування вірників. Одна з облав КДБ 5 березня 1951р. закінчилася арештом о. Івана Марґітича. 18 вересня 1951р. судова колегія з кримінальних справ Закарпатського обласного суду засудила його на 25 років позбавлення волі. Покарання відбував у таборах ГУЛАГу біля Омська. Працював у каменоломнях на різних роботах. 6 вересня 1955р. був звільнений з табору і повернувся додому. У Боржавсь-кому працював у виноградарській ланці, водночас проводив серед вірників підпільну душпастирську діяльність. У підпіллі підтримував зв’язки із священиками і єпископами Мукачівської, Львівської та Івано-Франківської областей.
У другій половині 80-х років ХХ ст. о. Іван Маргітич очолив рух за легалізацію і реабілітацію греко-католицької церкви. 10 вересня 1987р. у Львові єпископ Івано-Франківської єпархії Софрон Дмитерко таємно висвятив о. І.Марґітича у сан єпископа. Після легалізації, наприкінці 1989р., греко-католицької церкви він бере найактив нішу участь у відродженні греко-католицьких громад і парафій Мукачівської єпархії, першим із священиків переходить на богослужіння українською мовою, веде самовіддану боротьбу за створення єдиної Української греко-католицької церкви. У червні 1990р. владика Іван Маргітич разом з єпископами Іваном Семедієм та Йосипом Головачем брав участь у Синоді УГКЦ у Римі, де відбулася його зустріч з Його святістю Іваном Павлом II. Згодом, у січні 1991р., глава Апостольського престолу папа Іван Павло II своєю буллою призначив Івана Маргітича єпископом-помічником Преосвященного владики Івана Семедія, єпископа Мукачівсько-Ужгородського.
З великою радістю зустрів Іван Маргітич прийняття Верховною Радою Акта про державну незалежність України 24 серпня 1991р. Збулась мрія усього його життя. Окрилений цієї подією, він з новою силою, переборюючи недуги і різні перепони, береться за священицьку і культурно-просвітницьку працю. Жодна значна подія в духовному, культурному, громадському і політичному житті Закарпаття не обходилася без активної участі владики Маргітича. Його глибокі, проникнуті безмежною любов’ю до рідного народу, промови слухали учасники наукових і науково-практичних конференцій у Римі, Києві, Львові, Ужгороді, Хусті, містах Німеччини і Польщі, на численних мітингах, зібраннях, маніфестаціях з нагоди пам’ятних державних і національних свят, вечорах пам’яті, освяченні меморіальних дошок і монументів великим синам Срібної Землі й всієї України. У виступах і проповідях єпископ завжди підкреслював, що віра в Бога і патріотизм мають бути нероздільними: «Якщо християнин не є патріотом своєї землі, держави і рідного народу, то він не християнин».
У числі перших він був обраний Почесним членом крайового товариства «Просвіта».
12 років подвижницького життя віддав владика Іван Марґітич спорудженню величної духовної і культурної палати — незвичайної церкви Покрови Пресвятої Богородиці у рідному селі Боржавському. 14 липня 2002р. храм урочисто освячено з участю багатьох священиків і єпископів, у присутності кількох тисяч вірників з різних міст і сіл Закарпаття та інших областей України. Цей величний храм має не тільки глибоко символічне значення — уособлює єдність християн Сходу і Заходу, він є унаочненням талановитості, жертовності, віри, надії, любові і невмирущості народу. Народу, який дав Срібній Землі і всій Україні великого сина — єпископа Івана Маргітича.
І.Маргітич продовжив світлі традиції і діяння єпископів і священиків — своїх великих попередників Андрія Бачинського, Олександра Духновича, Авґустина Волошина, Теодора Ромжі та інших, сповна віддавши усе свідоме життя служінню рідному народові.
Серце взірцевого священика, полум’яного українського патріота, визначного духовного, культурного і громадського діяча, невтомного будівничого Української греко-католицької церкви і поборника єдності усіх християн єпископа Івана Марґі-тича перестало битися 7 вересня 2003 року — під час освячення престолу церкви в селі Пилипець Міжгірського району.
Відійшов у вічність подвижник, котрий невтомно орав рідну українську ниву плугами просвіти, щедро засівав її добірними зернами правди, добра і любові.
Людиною з великої літери залишиться єпископ Іван Маргітич у пам’яті просвітян, вдячних нащадків, усіх, хто його знав, хто мав щастя з ним співпрацювати і спілкуватися.
Павло Федака, голова крайового товариства «Просвіта»
Календар «Просвіти» на 2011 рік. – Ужгород, 2011. – С. 21-22.
