Разом з Іваном Мироном за однією справою було засуджено 18 людей, всі з Рахівщини (Закарпаття).
Всі за антирадянську діяльність. Фактично за те, що не упокорилися окупантові, не визнавали окупаційної радянської влади, називали себе українцями і прагнули Україні волі.
17 з них було доправлено відбувати термін ув’язнення до концтаборів ГУЛАГу. А 1-го – найстаршого за віком – в табір на території України.
“Одного з нас – Попадича з Росішки – до Сибіру не відправили, бо уже був досить старий. Його помістили в інвалідний табір десь в Дніпропетровську, там він і погинув… Попадич був головою “Просвіти”, це, до речі, теж йому врахували при засудженні, плюс зустрічався кілька разів з повстанцями. За це дали 10 літ. Його синові також дали 10 літ….”, – розповідає Іван Мирон.
Третина із засуджених за тією справою, що й він, – вчителі.
Сам Іван Васильович теж був учителем. Навчав учнів початкових класів, прищеплював любов до всього українського, особливо до Шевченкового слова, читаючи їм “Кобзар” (прим. – що було заборонено, вже за наявність вдома “Кобзаря” можна було отримати термін ув’язнення).
“З тих 18 нас, яких тоді судили, – 6 були учителями.
Але були ще і вбиті вчителі. Це директор 7-річної школи Андрій Грицак з Росішки. Його вбили у Косівській Поляні. Він двоюрідний брат Василя та Андрія Скрипок (теж засуджених по цій же справі) та рідний брат Миколи Грицака – вченого, котрий склав і видав великий словник карпатських діалектів – “Словник українських говорів Закарпаття”.
Також було вбито і вчительку Олену Коперльос з Великого Бичкова. Але вже через рік після того як нас арештували,” – згадує старенький колишній політв’язень радянських концтаборів.
Та додає:
“Бердарюку з Банського (урочище між с.Луг і с.Косівська Поляна на Рахівщині) дали термін за недонос – за те, що знав, але не доніс першим. Бо, сказали, хтось встиг донести швидше за нього.
А Павлюку з Бичкова дали 25 літ за те, що повідомив нам про так званого негласного сотрудніка МГБ.
Мало того, і тому, хто бачив, як Павлюк ніс листа у сховок повстанцям, але не повідомив, не доніс на нього, – теж дали 25 літ.Присуджували 25 літ й за те, що просто дав їсти повстанцям…”….
Іван Мирон також відбув у концтаборах Сибіру 25 років.
Зокрема з періоду перебування там згадує й про казахів:
“Казахи тоді дуже співчували нам – українцям, бо в 1932-33 рр. і їх стинали цілими аулами. А котрих арештували, як нас, то ми застали в Норильську – вони ще з 1932 р. там сиділи”.
А також про Йосипа Сліпого та священика Лукашевича:
“Після звільнення військовополонених Японії, Німеччини й інших країн хрущову нічого не залишалося як лише відпустити сотні тисяч політв’язнів, в тому числі наших священиків.
Залишилися в Сибірі тільки Йосип Сліпий. І ще один священик, з Коломиї – Лукашевич. Це той священик, що його сина розстріляли у Львові через начебто вбивство радянського письменника (прим.- йдеться про Я. Галана).
У 1950-у йому дали 25 літ, відсидів до кінця, при мені. Повернувся живим, помер на волі.
Потім, вже пізніше, було засвідчено, що то так просто зручно було тоді вбити того письменника від імені бандерівців (прим.- за даними, вбивство було організовано самою радянською владою задля дискредитації українського національного руху)…”…
Іван Мирон
“Взагалі, радянською владою було вбито понад 150 тисяч українських повстанців. Але це лише за даними. А про скількох ми не знаємо? Бо скільки їх, аби не потрапити до рук чекістів живими, закінчували своє життя самогубством… Скільки? Цього ніхто не знає… Скільки імен, котрі воювали, билися і жертвували собою заради України, є невідомими…” – гірко зітхає Іван Мирон.
Але, наголошує, дуже важливим є те, що нині відкривається правда, повертається добре, славне ім’я українських героїв, говориться про правдиву історію України, а не вигадану та перекручену сусідом.
“Найголовніше – це те, що все вертається до того доброго розуміння історії”, – каже 90-річний політв’язень радянських концтаборів, котрий заплатив за свою любов до України та боротьбу за неї 25-а роками свого життя…
Текст: Світлана Максим’юк
