Симон Наріжний: Українська еміграція на Закарпатті

З усіх українських земель, де доводилося в останньому двадцятилітті працювати українським еміґрантам, чи не найбільше значіння мала їх праця саме на Закарпатті. Це в значній мірі саме завдяки культурній праці українських еміґрантів настало національне відродження Срібної Землі й було підготовлене чудодійне перетворення Підкарпатської Руси в Карпатську Україну; це головно завдяки праці українських еміґрантів підкарпатські русини оставили свій «глубокий сон» і приобщилися до загальної української революції.

Українська еміґрація, що по війні працювала на Карпатській Україні, походила з усіх українських земель. Працювали там наддніпрянці й галичани, буковинці й кубанці. Так само й праця їхня виявлялася в самих ріжноманітних галузях тамошнього культурного й господарського життя.

Працювали там водночас українські письменники й кооператори, видавці й режисери, просвітяне й учителі, бджолярі й балетмайстери, диригенти й музейники і т. д. й т. п. І в багатьох з цих галузів саме еміґранти були піонерами, що проводили перші борозни й творили нові національні форми тамошнього життя й праці.

Національно-культурна діяльність української еміґрації на Закарпатті остільки велика й значна, що докладне висвітлення її було би можливе лише в спеціяльних студіях. Тут своє завдання обмежую до загального огляду цієї праці, при чому – умисно зупиняюся перед революційними подіями 1928 р.

Праця української еміґрації на Закарпатті в значній мірі підготовила там національну революцію.

Еміґранти ж відограли дуже велику ролю і в організації Карпато-української державності! Але вияснення цього всього в повному обсязі буде завданням спеціяльних дослідників.

Культурна праця українських еміґрантів на Закарпатті почалася з перших же років еміґрації. Провадилася вона як українськими орґанізаціями, створеними там еміґрантами, так і окремими особами, що займали на Закарпатті ті чи інші громадські або службові становища.

Ще в середині 1920 р. в Ужгороді повстав Комітет допомоги українським збігцям, який виявляв також і культурно-просвітню працю. Цей Комітет, що в ньому були заступлені й еміґранти з Наддніпрянщини, мав між інш. і такі секції як забавова, учительська, для приміщення студентів і т. д.

Довголітнім відданим діячем, справжньою душею цього комітету був Юл. Колцуняк, який багато зробив для стрільців-скитальців в Ужгороді а також для їхніх дітей; пізніше працював в кооперації. Праця Комітету не обмежувалася самими еміґрантами, а поширювалася також і на місцеві елементи.

Так само й пізніше ріжні українські еміґраційні орґанізації, зокрема в Чехії, пам’ятали в своїй діяльності про потреби закарпатського українського населення й старалися – як тільки могли – йому допомогти. Їхня допомога виявлялася нпр. при грошових збірках на ріжні культурні цілі (будування народніх домів і т. інш.), що їх переводили закарпатські «Просвіти» й под. орґанізації; щоб уможливити тамошнім дітям відвідування шкіл, українські еміґранти збирали й посилали на Закарпаття одіж і обувʼя, а щоб підтримати діяльність тамошніх «Просвіт» і читалень, висилали туди великі партії книг і т. д., й т. п.

В Чехії це робили і пластові еміґраційні орґанізації, й Український Жіночий Союз у Празі, й Товариство Українських Інженерів, і редакція «Українського Тижня», й інші орґанізації, й окремі діячі.

В самих останніх місяцях, вже в часі Карпато-української державності, українська еміґрація дуже жертвенно відгукнулася не тільки на орґанізаційні а також і на фінансові потреби державного будівництва.

Грошові жертви української еміґрації на фонди Карпатської України, як в самій Чехії, так і по цілому світу, були дуже значні.

Не менш значною була й орґанізаційна допомога еміґрації при налагодженні державного життя Карпатської України. При чому виявляли її еміґранти, як і свою працю впродовж багатьох попередніх літ, вправила на дуже другорядних а то й підрядних становищах.

Культурно-просвітня діяльність української еміґрації на Закарпатті в значній мірі була зв’язана з Товариством «Просвіта», в Ужгороді та його численними філіями й читальнями на місцях.

Вже в самому заснуванні центрального Товариства «Просвіта» в Ужгороді в 1919 р. брали участь також і галичани, як Микола Творидло і Д-р Іван Панькевич. Обидва ж вони увійшли і до вид ділу новозаснованого Товариства. Членами засновниками «Просвіти» в Ужгороді був і Евген Пуза – майор Української Галицької Армії.

З ініціативи ж галичанина Д-ра Михайла Новаківського була заснована при ужгородській «Просвіті» комісія «Народнього Дому» та музейно-бібліотечна. Музей Т-ва «Просвіта» в Ужгороді в своєму природописному відділі мав колекцію мінералів, зібрану проф. Д-ром Степаном Рудницьким. Д-р Вол. Пежанський з Галичини працював для здійснення «Народнього Дому» в Ужгороді.

Д-р Володимир Бірчак та Д-р Іван Панькевич розвинули значну діяльність у Видавничій Комісії «Просвіти»: в Музичній Комісії цього Товариства, біля васиовання «Руського Народнього Хору» найбільше попрацювали наддніпрянські еміґранти Олександер Кизима, Олекса Приходько, Роман Кирчів та Мих. Рощахівський.

В канцелярії «Просвіти» багато працював проф. Яків Голота, який прийшов на Закарпаття з військовою робітничою сотнею, став директором Торговельної школи в Севлюші, потім професором Торговельної Академії в Мукачові, а пізніше вчителював в греко-католицькій півце-учительській семінарії в Ужгороді.

В канцелярії «Просвіти» працював кілька останніх літ і Д-р Ол. Баранів. Теж саме було і в багатьох філіях та читальнях «Просвіти» на Закарпатті. Скрізь в них, де тільки були, працювали еміґранти. Одна з найбільших філій «Просвіти» – Мукачівська – мала в свому відділі інж. В. Куриленка, інж. Л. Романюка, Д-ра В. Комаринського, Д-ра Охримовича – всі з рядів еміґрації. В Берегівській читальні (заложеній ще в 1920 р.) з почину еміґранта проф. Е. Бачинського працювали, крім самого ініціятора Е. Бачинського, який орґанізував там і мішаний хор, ще проф. К. Заклинський, проф. В. Пачовський, аґр. Ст. Манжула, пізніше також подружжя Статникових і інші діячі-еміґранти.

В береговській філії «Просвіти» визначну ролю відогравав і надрадн. Дан. Стахура, який – як делеґат головного відділу – відкривав філію «Просвіти» і в Хусті. В Ясіні секретарем в «Просвіті» був Ів. Устіянович, який працював також і в Берегові.

Береговський осередок українських еміґрантів (в такими діячами як Д-р Д. Стахура, проф. К. Заклинський і ін.) був особливо продуктивний своєю культурною працею.

За дуже тяжких умов в цьому зденаціоналізованому місті діячі-еміґранти за два десятиліття досягли значних національно-українських вислідів. Працею майже виключно самих еміґрантів повстала тут ціла мережа українських закладів і орґанізацій, була розвинена самодіяльність місцевих українських елементів і розбудоване культурне життя.

В заснованній ще 1919 р. державній реальній ґімназії в Берегові працювали такі українські професори-еміґранти: директор Андрій Алиськевич (до 1922 p., потім в Ужгороді), управитель державного інтернату Ом. Бачинський (до 1928 p.), Андрій Дідик (до 1925 p.), Михайло Демчук (до 1922 p.), о. Ом. Крайчик і Іл. Кульчицький (до 1922 p.), Володимир Палятинський (до 1925 р.), Василь Пачовський (до 1929 р.), Корнило Заклинський (від 1921 до 1939 p., весь час бібліотекар бібліотеки учнів і бібліотеки бідних учнів), Адріян Артимович (1924-1939) і Сергій Ілляшевич (1926-1939).

В державному ґімназійному інтернаті в Берегові, крім названого вже проф. Ом. Бачинського та його дружини Павліни, з еміґрантів працювали ще проф. проф.: Ілько Кульчицький, Сергій Ілляшевич і ін.

В заснованому 1927 р. Товаристві для помочи учням ґімназії, яке розвинуло значну допомогову акцію, перед вели: спочатку проф. Ом. Бачинський, потім проф. К. Заклинський. Останній був секретарем і Батьківського Комітету при ґімназії (засн. в 1932 p.), а діяльними членами цього Комітету з еміґрантів були: аґр. Ст. Манжула, Ст. Тисовська й ін.

В зорґанізованому ще 1921 р. берегівському ґімназіяльному пласті, що був з найстарших в цілій Карпатській Україні, як провідники працювали професори: Мих. Демчук, Андрій Дідик, К. Заклинський і С. Ілляшевич.

Учителі-еміґранти працювали в Берегові також і в горожанській школі (нпр. Ів. Устіянович провадив шкільний хор) та в народніх школах (нпр., Гр. Дубик і Настя Дубикова).

Крім шкільних закладів, в Берегові важну культурну ролю відогравало засноване 1927 р. Педаґоґічне Товариство з його Народнім домом, що був фактично центром українського життя в Берегові.

В Педаґоґічному Товаристві з еміґрантів працювали: Ом. Бачинський, К. Заклинський С. Тисовська, С. Ілляшевич, В. Пачовський, Ів. Устіянович, А. Артимович і інш. В береговському Гуртку Учительської Громади, як і в Краєвій протиалкогольній централі «Тверезість» найбільше праці вложили еміґранти – К. Заклинський та Ів. Устіянович.

В береговській кооперації чинним був проф. А. Артимович, він же з панею Романченковою працював і в інтернаті Педаґоґічного Т-ва.

Секретарем філії Народньо-просвітнього Союзу в Берегові був К. Заклинський, а в Драматичному кружкові при тамошній читальні «Просвіти» працювали: Михайло Баланчук, учитель Статників з дружиною, учитель Гончаренко й інш.

Крім названих осіб, в береговському осередкові працювали й ін. діячі-еміґрацти як Д-р М. Стаховський, Ольга Стахурівна, Ада Заклинська (в жіночій секції «Просвіти», що в 1933 р. влаштувала виставку українського народш.ого мистецтва) і т. д.

Особливо великою і значною була праця української еміґрації в просвітянському театрі на Закарпатті. «У нас на Підкарпаттю – свідчить Д-р Михайло Брящайко, – давніше (себто перед 1920 р.) нашого руського театру не було, і не було властиво ані аматорських кружків в повнім значінню того слова».

При Т-ві «Просвіта» в Ужгороді ще в 1920 р. заснувався Театральний кружок, який дав кілька вистав як в самому Ужгороді так і на провінції. Цей «Театральний гурток» – в наслідок недостатку домашніх сил – організовано в значній частині з української еміґрації». Просвітянський театр в Ужгороді розвинувся з Товариства «Кобзарь», що заклалося в Ужгороді з членів Української Республіканської Капели. Це Товариство в складі якого були і фахові артисти, і допомогло ужгородській «Просвіті» в справі засновання сталого театру.

Члени «Кобзаря» без жадних умов і претензій до «Просвіти», яка тоді не мала коштів, стали до праці на ужгородській сцені. «Артисти – як свідчить той же Д-р Брящайко в статті «Руський театр Товариства «Просвіта» (Календар «Пчілки» на 1934 р., Ужгород), – поставилися до розпорядимости Т-ва «Просвіта» без жадних умов і саме тому пережили вони у нас досить тяжкі часи. Боролися часто з голодом і холодом, але це їх не знеохочувало, навпаки – ще більше заохочувало до праці».

Товариство «Кобзарь» було частиною Української Республіканської Капели в числі 18 чл., які дісталися на Закарпаття, й виступали тут під орудою дириґента Михайла Рощахівського. Як драматичний гурток ужгородської «Просвіти », Т-во «Кобзарь» почало свої вистави в Ужгороді ще в жовтні 1920 р.
З утворенням театру при «Просвіті» на чолі управи його був Ром. Кирчів, а режисером спочатку Мих. Біличенко, а потім артистка театру М. Садовського М. Приємська-Дніпрова; в 1921 р. якийсь час режисером театру був кол. режисер українського державного те тру в Києві Борис Крживецький.

Театральний гурт «Кобзаря» відпочатку мав у своїй праці значні труднощі – і матеріяльні, й орґанізаційні. Його члени були добрими співаками, але далеко не всі вони мали артистичну підготовку. Не менші труднощі мав театр і з гардеробою та самі артисти з власним утриманням. Прибутки від вистав були такі мізерні, що члени театру мали місячно по 100 кор., а на прожиття собі потрібували корон по 700.

Як свідчить у своїх спогадах один з діячів просвітянського театру в Ужгороді Ф. Базилевич:

«Не було ні досвідчених артистів-професіоналів, ні гардероби, ні декорацій, ні грошей, але була любов і посвята до великого культурного діла. Все робили самі артисти: і малювали декорації, і шили костюми, і ставили сцени, і грали…».

Справа з гардеробою театру вначно поліпшилася після того, як було закуплено гардеробу таборового театру полонених українців у Фрайштадті.

В 1921 р. на становище директора театру ужгородської «Просвіти» запросили М. К. Садовського, який і приїхав до Ужгороду з артисткою Вал. Івановою та малярем Миколою Кричевським. М. Садовський, ставши директором і режисером театру, доповнив трупу до 30 чл. Був між ними і 1 буковинець, 6 галичан, а решта наддніпрянці.

В складі театральної дружини М. Садовського були: Мик. Міленко (пом. режисера і сценарій), Ол. Приходько (дириґент), Ост. Вахнянин, Яр. Сімʼянович, Ом. Яворський, Ол. Артеміїв, Ол. Сувчинський, Мик. Кричевський, Вал. Іванова, М. Приємська, Н. Машкевич, К. Здорик, О. Завадська-Дівнич, Т. Приходьківна, М. Цьоканова (Терпило), С. Безручко, М. Ручкова, К. Бандурсвич, А. Дудка, О. Мсровова, М. Певний, О. Ливитський, П. Чугай, І. Сайко, М. Ручко, М. Біличенко, І. Трухлий, Р. Кирчів, Л. Безручко і В. Шевченко.

Просвітянський театр під орудою М. Садовського приїздив на гастролі й до Праги, де виступав не без успіху.

В 1923 p. М. Садовського, як режисера, заступив О. Загаров, який – як перед тим в Галичині – європеїзував репертуар ужгородського українського театру.

В часі О. Загарова працювала в театрі й артистка М. Морська. Після відїзду Ол. Загарова в 1925-26 р. (Календар ужгородської «Просвіти» на 1929 р.) ужгородським театром в ріжних роках кермували: Я. Барнич, М. Певний, Ф. Базилевич, Г. Совачова й М. Аркас. Референтом в театральних справах був С. Черкасенко, адміністратором І. Ромапченко, а дириґентом Ол. Приходько і Ю. Гаєвський.

Просвітянський театр в Ужгороді в першому ж десятилітті свого істнування став справжнім центром української театральної культури на Закарпатті. «Під його впливом в містах і селах заклались численні театральні аматорські кружки, які провадять культурницьку працю в самих далеких закутках, відрізаних горами від міста й залізниці. Це діти руського театру «Просвіти», які од нього повстали, од нього вчаться, які до нього звертаються по книжки, театральну гардеробу, реквізити, декорації».

Такий значний вплив ужгородського театру пояснювався у великій мірі тим, що в його складі в рр. 1921–1930 були справді видатні артистичні сили. На жаль в 1930 р. дійшло до розвязання цього сталого театру при «Просвіті» в Ужгороді. Театральна діяльність в наслідок цього не припинилася зовсім, але значно ослабла. Її дальший розвиток в Ужгороді найбільше звʼязаний з артистичною та режисерською працею полк. М. Аркаса та письменника Миколи Чирського.

В 1934 р. в Ужгороді був заснований театр ім. Садовського, в складі якого працювали й місцеві сили. Але роля еміґрантів у театральній ділянці на Закарпатті не припинялася й до останніх часів. Навіть пізніший український театр «Нова Сцена», що повстав при філії «Просвіти» в Хусті, між найвидатнішими своїми членами, мав таких діячів еміґрантів, як М. Аркас, Р. Кирчів і М. Чирський, Д-р Мик. і Ол. Самойловичі.

Так само й на провінції еміґранти засновували й провадили драматичні гуртки, як от, напр, пані Романченкова в Перечині. Завдяки праці діячів-еміґрантів розвинулася на Закарпатті й українська хорова справа.

На цьому полі найбільші заслуги належать проф. Ол. Приходькові, який з 1920 р. стало перебуває на Закарпатті, а також і Пл. Ів. Росіневич-Цуровській, яка в роках 1934-1936 жила й працювала в Ужгороді. Так само як свого театру, так і хорів своїх, закарпатські українці до 1920 р. не мали.

В 1920 р. професор співу при мужеській учительській семинарії в Ужгороді Ол. Приходько зорґанізував при цій семинарії хор і виховав молодих дириґентів, які присвятили потім свої музичні знання заснованню народніх хорів по селах Закарпаття і піснею будили підкарпатських русинів од «глубокого сну».
Під орудою того ж Ол. Приходька в 1921 р. при Т-ві «Просвіта» в Ужгороді був заснований «Руський Національний Хор», що спочатку складався всього з 25 чл., а потім збільшився аж до 200.

На розвиток хорової справи в Карпатській Україні великий вплив мало згадуване вже Товариство «Кобзарь»; члени цього Товариства обʼїздили й найглухіші вакутини Закарпаття, уряджували там концерти і співали в церквах. Тим часом і підготовлені вже молоді дириґенти почали закладати по селах народні хори й ширити уміння хорового співу.

На конкурсі шкільних хорів в Ужгороді в 1924 р. виступав хор Учительської Семинарії під орудою Ол. Приходька і хор Торговельної Академії під орудою також еміґранта проф. І. Трухлого.

На ювилейному зʼїзді 1926 р. в Ужгороді з приводу 5-ліття руських народних хорів виступав на концерті хор зложений з 600 співаків.

Внаслідок от таких починів на Закарпатті зорґанізувалося 10 національних хорів, в яких брали участь тисячі хористів. Під дириґентурою Ол. Приходька зорґанівувався в 1928 р. й краєвий хор закарпатського учительства. Про Ол. Приходька, який заслужено вважається орґанізатором українських національних хорів на Закарпатті, писав у 1931 р. Ґ-Д., що він (Ол. Приходько) «своєю невтомною працею підніс нашу пісню на той рівень, на котрому вона зараз стоїть, здобув він славу нашій рідній пісні і поза границями нашої країни. А найбільша його заслуга в тому, що виплекав з нової ґенерації цілий ряд молодих дириґентів, які рознесли чарівну красу рідної пісні і в найтемніші кутки карпатських гір».

Пл. І. Россіневич-Щуровська була професоркою співу в ужгородській ґімназії й дириґенткою хору «Бандурист» в Ужгороді: перебуваючи на Закарпатті вона керувала там між інш. і музичною постановкою деяких театральних вистав. З її діяльністю на Закарпатті ввязана й поява деяких наших видань. Після відїзду Пл. Россіневіч-Щуровської до Праги в 1937 p., її дириґентські функції там зчасти перебрав вихованець Української Господарської Академії в Подебрадах інж. Д. Петрівський.

Як дириґент-орґанізатор народніх хорів визначився на Закарпатті учитель Я. Буркацький. Москвофільським пантеличенням тамошнього українського населення ваймався еміґрант з Полтавщини Гузений – орґанізатор русского хору в Сваляві, з яким він приїздив і до Праги.

Як дириґент хорів виступав на Закарпатті й і В. Романченко, але значно більші заслуги має він як орґанізатор просвітянських орхестр (в Перечині, Зарічові, Березному, Середньому й багатьох інших місцях по всьому Закарпатті).

Як учителька музики працювала деякий час в Ужгороді й відома українська піяністка С. Дністрянська, дружина проф. Д-ра Ст. Дністрянського, який останні роки свого життя також перебував в Ужгороді і там і помер.

Дуже вдачні наслідки на Закарпатті мала праця інж. А. Кістя, який був там в р. р. 1931-1936 народнім учителем і ширив мистецтво українського національного танку (найбільше в Ужгородській, Березнянській і Хустській округах). Масові виступи підготовлених А. Кістем танкових ґруп були між іншим на з’їзді українського жіноцтва в Ужгороді, на ювилейному святі «Просвіти» в Рахові, на з’їздах української молоді в Мукачові й Ужгороді і т. д. Інж. А. Кість виступав і як фільмовий артист. Грав він одну в головних ролей у фільмі «Марійка-невірниця» (на сюжет письменника Івана Ольбрахта в карпатоукраїнського життя).

З працею еміґрантів звʼязані й давніші фільмові спроби на Закарпатті. Між інш., проф. В. Пачовський ще в перших роках еміґрації був автором лібрета до фільму «Коріятович».

Праця українських еміґрантів, що учителювали на Закарпатті, була не лише чисто педаґоґічного, а також і громадською. Виявлялася вона в школі і поза школою – в ріжних культурно-просвітніх і господарських орґаніваціях, що деякі з них самі ж еміґранти й зорґанізували. Учителі-еміґранти дуже підсилили т. зв. народовецьке вчительство на Закарпатті, ворґанізоване в Товаристві «Учительська Громада». Це Товариство нараховувало понад 1400 чл., в тому біля 10% було учителів-еміґрантів.

Найбільше еміґраційного вчительства було в Тячівському та Волівському округах, менше в Мукачівському, Хустському, Севлюшському й Ужгородському, а найменше в Рахівському.

Учителі-еміґранти працювали на Закарпатті в дуже невигідних умовах – на становищах т. зв. договірних та помітних учителів. Тільки незначна частина їх, що набула собі згодом державну приналежність й урівноправнилась з учителями-автохтонами, досягла становища й дефінітивних учителів. Дехто з них ще за чеської влади був призначений і управителем школи, але це останнє було зв’язане з певною обережністю й навіть дипломатичністю в поступованню.

Відношення з боку адміністрації до українських еміґрантів-культурників, за винятком хіба таких діячів, як шкільний референт Й. Пешек, пізніше Д-р Славік, було назагал неприхильним. Так само й з боку місцевих (звичайно мадяронських, а тим самим і українофобських) чинників, якими були на Закарпатті мало що не всі шкільні інспектори й майже всі управителі шкіл, а також попівство (за винятком кількох одиниць) і т. д., що від них в значній мірі, якщо не цілковито, залежала службова доля учителя-еміґранта.

Саме здобуття й задержання учительської посади для еміґрантів утруднювалося ще й ріжними обов’язковими іспитами, які чим далі тим більше ускладнювалися. Українські учителі-еміґранти підлягали також і спеціяльному надзору жандармських чинників, тобто їхнє поступовання й діяльність були під сталим і всебічним надзором.

До того всього, не легким було й матеріяльне становище учителів-еміґрантів, яким звичайно платили значно низчу платню і то тільки протягом навчального року.

Але навіть і при всіх таких труднощах учителі-еміґранти дуже віддано виконували як свої шкільні обовязки, так і позашкільні функції – в ріжних громадських і культурних орґаніваціях. В останніх, як і в професійних учительських товариствах, учителі-еміґранти не вибивалися на провідні місця, але фактично були найбільш ініціативним і найбільш працьовитим елементом. Вони відограли значну ролю в орґанізації народовецького вчительства на Закарпатті; вони ж брали активну участь в орґані цього вчительства «Учительському Голосі», як рівнож і інш. педаґоґічних та просвітніх публікаціях на Закарпатті.

Можна з певністю сказати, що на Закарпатті не було ні одного українського часопису, в якому б не співробітничали учителі-еміґранти. Дехто з них – як проф. Ол. Приходько, Я. Буркацький, Д-р Юл. Головацький і інш. – були й авторами або складачами й ріжних протимосквофільських полемічних видань (Рідне Слово, Українець чи Русскій і т. д.).

Дуже важною була праця еміґрантського вчительства і в окружних педаґоґічних кружках, де саме еміґрантам-учителям належала провідна роля й куди вони вкладали багато своєї праці й ініціативи. З боку еміґраційного вчительства була виявлена й ініціятива до обслідування дітей та запровадження нових педагогічних форм в українському шкільництві на Закарпатті.

Учитель-еміґрант інж. М. Xрапко був керівником в справі обслідування дітей, а його співробітниками в цій праці були також еміґранти-учителі: А. Кущинський, М. Штанько і Дахнєвський – все інженери Української Господарської Академії в Подєбрадах. Висліди цього обслідування були й публіковані. Інж. Ант. Кущинський, пізніше управитель школи й громадський діяч в Квасах, організував в Зарічі й Ясіні-Кевелеві т. зв. чинну школу.

Про працю народнього вчителя А. Кістя, який широко зорганізував курсове навчання українських танців, уже була згадка, Ініціятивну працю еміґрантського вчительства і саме начальство вважало ва взірцеву (напр., справа обслідування дітей заінтересувала й деякі наукові чинники Карлового Університету), але це не міняло загального упередження й неприхильного відношення до еміґрантів, як до чужих «зайд», яким небезпечно попускати. Педагогічна праця учителів-еміґрантів в народніх школах Закарпаття мала велике національне значіння. Це ж вони були там першими справді українськими педагогами, завдяки яким ширилася національна свідомість і серед автохтонного учительства на Закарпатті.

Через закарпатські школи, в яких працювали еміґранти, пройшло за цей час принаймні 15 річників закарпатської дітвори. Ця національно свідома українська молодь послужила пізніше головним кадром і для організації Карпатської «Січі» та інш. подібних товариств часів останнього національного зриву. Ця ж молодь дуже жертвенно й гідно виявила себе в революційних подіях 1938 і 1939 р. р.

В позашкільній діяльності еміґраційного вчительства зокрема треба зазначити працю просвітню та кооперативну. Майже всі учителі-еміґранти працювали в місцевих просвітах, читальнях, драматичних гуртках та кооперації. Для прикладу зазначимо, що біля організації народніх хорів працював Я. Буркацький (в Нересниці) – хор Я. Буркацького співав і в радію; А. Мойсіяха був організатором учительського хору (в Воловому); просвітнім діячем на Іршавщині виявив себе Юр. Руденко; над організацією хорів і пласту в Королеві-над-Тисою багато працював тамошній учитель-еміґрант Д-р Гр. Мельник і т.д.

В місцевих кооперативах учителі еміґранти виконували звичайно скромні функції книговодчиків, але фактично мали ідейний і організаційний провід. Ґрупа учителів-еміґрантів (інж. П. Красноніс, інж. М. Литвицький та банк. урядник інж. Л. Романюк ) заходжувалися біля створення української кооперативної централі на Закарпатті, в чому їм з Праги допомагав проф. Б. Мартос.

Інж. М. Литвицький заснував у с. Сільці виробничий кооператив «Керамік» для добування глини і виготовлення фарб та керамічних мистецьких виробів. Кооперативну діяльність на Тячівщині розвивав скульптор Стовбуненко і т.д.

Значну активність виявили й учителі-еміґранти, приналежні до партійних орґанізацій. З них інж. С. Довгаль був пізніше дуже чинним в редакції с.-д. «Впереду», а Т . Монюк в т. зв. Робітничій Академії.
Працювали учителіеміґранти також і в інш. галузях закарпатського життя, як нпр. біля орґанізації тамошньої української православної церкви (інж. М. Кушніренко й інж. М. Бутовський).

Дехто з учителів-еміґрантів визначився на Закарпатті й своєю спортовою чинністю (напр., Кобзарь – популярний футболист С. К. Русь-Ужгород; останній при участи цього грача досяг був і членства в державній лізі).

На літературному полі впоміж еміґраційного вчительства оообливо визначилася своєю працею відома діячка письменниця галичанка Марійка Підгірянка (Домбровська), яка аж до року 1930, коли її влада виселила за межі б. ЧСР, учителювала в народніх школах на Закарпатті. Її твори часто появлялися в ріжних тамошніх часописах, як «Пчілка», «Віночок» і інш., а також виходили й окремими збірками.

В Севлюші при співредакторові учителя-еміґранта М. Храпка вийшов в 1936 р. «Альманах підкарпатських українських письменників».

В ріжних карпато-українських педаґоґічних виданнях публікували твори багатьох еміґрантських письменників, нпр.: С. Черкасенка, який довший час сам перебував в Ужгороді, О. Олеся, В. Королева-Старого, В. о’Коннор-Вілінської, С. Русової, Арк. Животка, Б. Мартиновича і т. д.

Взагалі літературний вплив письменників-еміґрантів на розвиток карпатоукраїнського письменства і журналістики був дуже значний. З рядів еміґрантів, що постійно перебували на Закарпатті, вийшов і історик карпатоукраїнського письменства Д-р Вол. Бірчак – автор огляду «Літературних стремлінь Підкарпатської Руси».

Підсумовання літературної праці українських еміґрантів на Закарпатті звиване з деякими бібліоґрафічними труднощами, є установленим фактом, що значна кількість творів еміґрантів на Закарпатті була видана під авторським іменем як місцевих русинів так і приїзджих чеських діячів.

Робилося так переважно з огляду на формальні моменти, що перешкоджали авторам-еміґрантам видавати їхні твори під своїм власним іменем.

Під таким фіктивним авторством появлялися на Закарпатті складені еміґрантами підручники, белетристика, господарська література і т. д. Еміґранти-педаґоґи на 3 акарпатті працювали не лише в народніх школах. Були вони також і в школах горожанських (Д-р Іван Хандрицький, Д-р С. Масенко, М. Велигорський, Д-р К. Вагилевич, Д-р В. Ульванський, М. Водонос, Л. Балицький, Б. Заклинський, Л. Гавдяк, інж. М. Храпко і інш.) та середніх. Директором господарської школи в Мукачові був П. Думка.

В значній мірі заслугою цих еміґрантських середнешкільних професорів були підготовлені перші свідомі національно кадри карпато-української інтєліґенції. Середнешкільні професори еміґранти працювали в ужгородській, берегівській, мукачевській і хустській ґімназіях та в торговельній академії в Мукачові і в торговельних школах – ужгородській і севлюшській.

З-поміж них можна назвати таких діячів, як В. Андрієвський, В. Горбачевський (видав у Мукачеві власним накладом свої дві книги – «Ідеократизм» і «Релігія »), Ол. Приходько, І. Трухлий, К. Заклинський, А. Артимович, Балицький, Мих. Самойлович, Ів. Панькевич, Вол. Бірчак, А. Алиськевич, Юл. Головацький, О. Зелік, Як. Голота, А. Дідик, В. Лащенко, Д-р Іл. Цьокан, буковинець Палятинський, Качанюк, А . Крушельницький, М. Гупаловський, В. Чапля, Дм. Коломієць і інш.

Дехто з Середнешкільних професорів-еміґрантів (Л. Бачинський, О. Вахнянин й інш.) дуже багато зробили для розвитку українського Пласту на Закарпатті.

Пласт на Закарпатті не став народнім українським рухом, але відограв значну ролю в життю тамошньої інтеліґентської молоді. Кільки педаґоґів-еміґрантів були й авторами шкільних підручників (Панькевич, Цьокан, Неверлі і інш.).

Головним видавцем підручників на Закарпатті було Педаґоґічне Товариство, в якому найбільше працювали фактично проф. А. Алиськевич та П. Кукуруза. В значній мірі з діяльністю педаґоґів-еміґрантів був звʼязаний і розвиток наукової та літературної праці на Закарпатті, хоч ця праця вяжеться також і в іменами багатьох еміґрантів – непедаґоґів.

При редакційній участи еміґрантів Д-ра І. Панькевича та Д-ра В. Бірчака видавала ужгородська «Просвіта» свої «Наукові збірники» (14 т. т.), що в них були опубліковані м. інш. і праці Степ. Рудницького, Вас. Сімовича, самого І. Панькевича, Вол. Залозецького, Т. Галіпа і інш. авторів-еміґрантів.

Науковою орґанізаціею, що повстала й розвивалася працею еміґрантів було й Етноґрафічне Товариство Підкарпатської Руси, засноване в Мукачові 1935 р. Головним орґаніватором цього Товариства, яке мало й свій Музей, був Д-р Михайло Обідний, еміґрант з Полтавщини, який і помер у Мукачові (7-го січня 1938 p.).

Крім М. Обідного в управі Етноґрафічного Товариства працювали: Ол. Приходько, Д-р Юл. Головацький, Д-р І. Панькевич і інш. еміґранти. Під кермою Д-ра Панькевича при Т-ві «Просвіта» в Ужгороді формувався музей-архів.

На жаль, значна частина зібраних у цих установах матеріялів в нещасливих подіях 1939 р. були страчені для українських дослідників.

З рядів української еміґрації був і автор історіоґрафічного огляду Закарпаття – проф. Евг. Перфецький, праці якого видруковані в «Изд. Отд. Рус. Яз. и Слов.» петербурзької Академії Наук, 1914 р., т. XIX, в. 1, і в Збірникові філософ. факультету братиславського Університету Коменського, 1922 p., ч. 1-8.

Еміґраційне видавництво «Всесвіт» у Празі випустило в 1919 р, окремою брошурою нарис прсф. Д. Дорошенка про «Угорську Україну». Історію Підкарпаття писав і проф. Д-р Василь Пачовоький.

Автор-еміґрант, проф. Ол. Мицюк підняв на себе завдання написати й докладну ссціяльну історію Підкарпатської Руси, якої досі появилося 2 томи. Для своєї праці проф. Мицюк використав і досліди своїх студентів, переведені ними в окремих селах на Закарпатті (Інж. П. Донченко, інж. М. Кушніренко, інж. А. Кущинський, інж. Гордієнко).

В тому ж часі Д-р І. Панькевич підготовив і в 1939 р. у виданні Словянського Інституту в Празі випустив велику публікацію своїх діялектичних дослідів на Закарпатті.

З рядів еміґрантів була подана й ініціятива до засновання в Ужгороді в 1936 р. університетського товариства, а пізніше й до перенесення Українського Вільного Університету з Праги до Ужгороду й удержавлення його в Хусті.

Це останнє було вже майже рішеною справою, але лишилося нездійсненим через упадок Карпато-української державносте в березні 1939 р.

Участь українських еміґрантів в літературному житті Закарпаття здійснювалася в спосіб публікації творів еміґраційних авторів в карпато-українських орґанах. Таких авторів за останнє двадцятиліття було багато.

Дехто з них, як напр., Спиридон Черкасенко або Д-р Вол. Бірчак, і самі довший час або й постійно працювали на Закарпатті.

Д-р Володимир Бірчак (Ha-Коліні) вклав багато своєї праці у видання «Українського Слова». Біля цього орґану працював деякий час і Михайло Мухин, який мав певний вплив і звʼязки серед молодших карпато-українських поетів і письменників.

Редактором «Свободи» в 1931 р. був Олександер Наріжний, під кермою якого цей орґан Христіянсько-Народньої партії став на деякий час позапартійним національним українським часописом, в якому співробітничали здебільшого автори-еміґранти (Іп. Бочковський, М. Литвицький, Сп. Черкасенко, С. О. Сірополко, Л. Романюк, С. Шелухин і інш.).

На сторінках «Свободи» почали тоді зʼявлятися й фельєтони її редактора (підпис, псевдонимом Максим Сливка). Мали значіння й полемічні виступи цього автора супроти ріжних нездорових явищ в громадському життю Закарпаття (напр., проти совєтофільства редактора ужгородської «Нашої Землі», або соц.-демокр. пантеличення большовицькою революцією в Еспанії, чи проти висвітлювання пропаґандивного совєтського фільму в просвітянському ужгородському кіні «Уранія» і т. д.) як і проти окремих експонентів чужих партій на Закарпатті.

Еміґранти ж допомагали видавати й інші орґани закарпатської преси, як напр., мукачівське «Світло» (де працювали інж. В. Куриленко та інж. Л. Романюк) і «Землю й Волю», ужгородську «Народню Силу» і т. д.
Навіть в Пряшівському «Слові Народа» співробітничали еміґранти. Значну працю виконали еміґрантські діячі на Закарпатті і в галузі видавничій.

На цьому полі чи не найбільше попрацював Павло Кукуруза – орґанізатор і власник видавництва «Пчілка» в Ужгороді. Накладом П. Кукуруви під фірмою «Пчілки» було видано протягом 1923–1938 р. р. 73 книги (назви) в кількості 102.200 прим., на вагальну суму 1.352.900 кор.

Автори виданих «Пчілкою» книжок були здебільшого еміґранти (М. Боровський, Т. Павліченко. С. Русова, Юр. Сірий, А. Животко, М. Підгірянка, С. Черкасенко й інш.). Сам П. Кукуруза видав кільки свої власних праць з галузі пасішництва, природознавства, а також кільки казок для дітей j впорядкував для видання календарі, альбоми, атласи й т. інш.

Видавництво «Пчілка» під кермою того ж П. Кукурузи. в рр. 1923-1932 видавало під тою самою назвою свій орґан для молоді. Матеріял для «Пчілки» постачали майже виключно автори-еміґранти Павло Кукуруза старався також і про поширення книги на Закарпатті книгарським способом.

Одним а орґанізаторів книгарськоі справи на Закарпатті був учитель інж. Жовтенко. Біля книгарської справи працювали також і інж. В. Мурашко (в Ужгороді) та Юр. Тищенко (в Мукачові); в Хусті мав книгарню Інж. П. Ковердинський. Заст. директора ужгородської «Уніо» в pp. 1926-1928 був інж. М. Трепет; в «Уніо» ж працював і В. Куриленко.

Пробували своїх сил еміґранти на Закарпатті і як підприємці на господарському полі. Декому з них – навіть без власних капіталів – в цьому щастило, інші ж далі початків не йшли. Як пасічники – власники промислових пасік на Закарпатті відомі: Д-р Л. Гуменюк, проф. Ф. Швець і Д-р В. Мурашко. Д-р Й. Гуменюк мав від 1932 р. в Сваляві дослідчу станицю плекання бджіл й провадив на ній пчолярську школу.

Це був практичний пропаґатор культурного бджолярства на Закарпатті.

Проф. Швець мав у Середньому свою пасіку, яку він ще в р. 1926 перебрав від пасічничого товариства ім. П. Прокоповича, заснованого еміґрантами з Праги в 1923 р. Свою пасіку це товариство орґанізувало в 1924 р. в Кальнику й перевезло її до Середнього.

Ще перед тим ґрупа еміґрантів-пасічників на Закарпатті заснувала в Ужгороді Т-во «Рій». Головним ініціятором цього товариства був П. Кукуруза. В цьому товаристві свого часу працював і Михайло Боровський, що був на Закарпатті і літературно чинний в цій галузі, Т. Павліченко і інш.

В Середньому ж була і добре поставлена пасіка Д-ра В. Морашка, ветеринара з фаху, який приватно практивував на Закарпатті.

Досить обіцяючим для українських еміґрантів на Закарпатті було молочарство. В цій галузі працювали там: Ол. Наріжний (спочатку як інструктор-орґанізатор від Краєвого кооперативного союзу, пізніше як підприємець-власник), лектор-молочар Подєбрадської Академії К. Михайлюк, інж. А. Берегулька, інж. І. Янішевський, інж. Гончаренко, інж. Чернишенко.

З них в праці показав себе найсильнішим Ол. Наріжний – орґанізовані ним молочарні (у Кальнику й Бобовищах – кооперативні; в Зарічові, Дубриничі й Дубровці – його власні) виявили повну життєздатність і мали важне значіння в піднесенні господарського життя населення тих околиць.
При діяльній участи Ол. Наріжного налагоджувалася в 1932 р. й торговельна орґанізація т. зв. «Чехо-Русина», яка мала свої осередки в Празі й Ужгороді і заповідалася на дуже велике підприємство. На перешкоді його розвитку стала тодішня загальна господарська криза й деякі інші причини.

З еміґрантів головним співвласником і співробітником цієї фірми був інж. М. Трепет, який багато працював для електрофікації Закарпаття (від фірми Чесько-моравська Кольбен-Данєк). «Чехо-Русин» орендував на Закарпатті полонини, орґанізовував там свої молочарні, а також молочарні в селах Дубовому й Колочаві, в яких провадили працю здебільшого також еміґранти (інж. К. Подоляк, інж. С. Сімяник, інж. Сінільник і інж. Д-р К. Осауленко).

Дехто з еміґрантів виконував на Закарпатті в торговельній галузі й аґентурні та посередницькі функції (інж. М. Литвицький, Л. Клименко, Й. Дорош і ін). Еміґрант з Полтавщини, учасник Зимового Походу, Павло З і м а, що був 10 років керівником і ревізором склепів фірми Батя, учив на Пряшівщині й Карпатській Україні місцевих хлопців працювати на шевських машинах, а при тому провадив і просвітню працю (в Тячові, Сваляві, Гуменнім і ін.).

В господарській ділянці на Закарпатті визначався овоєю працею кубанець учен. аґроном Ст. Манжула, який між інш. виступав там з викладами на господарські теми, допомагав населенню фаховими порадами й інш. В рефераті хліборобського міністерства в Ужгороді визначився своєю працею інж. В. Коссар.
Для розвитку закарпатського садівництва мала значіння праця еміґранта Бойка в Буштинських державних розсадниках. В галузі садівництва працював і інж. Гнатівський – автор огляду Садівництва на Закарпатті.

Кілька інженерів-еміґрантів працювало також і в карпатському лісівництві. З них проф. Косюра в співробітництві з інж. К. Подоляком та інж. В. Проходок » провадив обслідування закарпатських пралісів.
З рядів українських еміґрантів був і закарпатський посол та громадський діяч Я. Остапчук. В адміністрації та судівництві Закарпаття також було не без еміґрантів, а дехто з них вибився навіть на досить високі становища. Еміґранти були й т. зв. головнослужними (нпр. Д-р В. Комаринський в Мукачові) і в земській управі Країни (земський віце-президент Д-р х, надрадник Д-р М. Кочерган, Д-р О. Павлюх) і в суді (нпр. прокуратор Д-р Гарасевич, судді – Д-р К. Дуб, С. Рубинович, М. Ліськевич, ради. суду Е. Тисовський давав приватні поради й поміч в судових справах і т. д.).

Становище цих державних службовців вимагало від них певної обережности й стриманости, що їх виявляли подекуди може й у перебільшеній формі.

Але дехто з них давав і повну волю своїй енерґії для праці на народньому полі. Дуже яскравим прикладом таких еміґрантів був Д-р Данило Стахура, видатний галицький діяч з Самбірщини. Ще в 1920 р. став він радником окружного суду в Берегові, де потім аж до 1937 р. був надрадником. Там він закладав читальні «Просвіти» та інші українські культурні товариства, давав правничі відчити для селян і взагалі дбав про розбудження національної свідомости на Закарпатті (+20 грудня 1938 р. в Празі).

Певну ролю в громадському житті на Закарпатті відогравали й лікарі-еміґранти. Не було їх там багато, але дехто з них займав досить визначне становище, як напр., Д-р Ів. Рихло – в Ужгороді й Хусті, військовий лікар Д-р І. Очеретько, Д-р Скопенко і інш. В 1923–1924 р. р. завідуючим лікарем санаторії в Квасах був Д-р Люцій Кобилянський (+ 15 березня 1941 p.). Практичними лікарями на Закарпатті були й еміґранти: Д-р Ст. Літов (в Нижніх Верецьких), Д-р Равич (в Порошкові), Д-р Ол. Білоус, Д-р Л. Гумецюк, Д-р Ірина Калюжна, Д-р Г. Янішевська, Д-р Вовк, Д-р Зарицький, Д-р А. Гончаренко, Д-р Рибачевський, Д-р Манацький і т. д. Було й кілька ветеринарних лікарів-еміґрантів (Д-р Вол. Морашко, радн. Сп. Матренчук).

В січні-березні 1937 р. лікарі-еміґранти провадили в Хусті перші курси «руських» добровільних милосердних сестер; орґаніваторкою цих курсів, що їх відвідувало 27 сестер, була Д-р І. Калюжна, яка викладала першу поміч. Лекторами на цих курсах були ще – Д-р Рихло (гігієна) й Д-р Зарицький (боєві плини). Д-р Калюжна крім того провадила спеціяльні виклади в Союзі добровільних сестер, в Просвіті і в горожанській школі в Хусті, а також в Севлюші і в Апші (в таборі пластунів 1934 p.).

Менш помітньою на Закарпатті була культурна праця адвокатів-еміґрантів, яких зрештою й не було там багато: Д-р Й. Дудикевич, Д-р Осип Охримович в Мукачові, Д-р Мих. Станько в Хусті, Д-р Вол. Комаринський в Мукачові, Др. Мих. Стахура в Севлюші, Д-р Ром. Стахура в Ужгороді й інш.

Культурна праця українських еміґрантів виявилася і в церковному будівництві та малярстві й у багатьох інш. галузях. Арх. Вол. Січинський був автором плану церковного будинку Отців Редемптористів у Михайлівцях на Пряшівщині. Вибудована по цьому плану церква е найбільшою на Закарпатті. Д-р В. Королів-Старий виконував деякі малярські праці в закарпатських церквах.

На Закарпаття час від часу над’їздили й там працювали й професори українських високих шкіл в Чехії, напр.: інж. М. Косюра, доц. Т. Галіп, інж. Евг. Сокович, Б. Мартос і інш. Дехто з них, як нпр. проф. Іродион Шереметинський і помер на Закарпатті (5 березня 1937 р. в Севлюші). Доцент Українського Високого Педаґоґічного Інституту в Празі Д-р Вол. Січинський кільки разів приїздив на Закарпаття для дослідів деревляного будівництва, спеціяльно церков на Бойківщині.

Так само науково досліджували карпато-українські справи й члени Української Господарської Академії в Подєбрадах. З них, напр., доц. Іс. Мазепа опублікував свої праці про полонини Карпатської України, а асист. А. Кущинський – про кооперацію в Карпатах.

За виданням: Симон Наріжний. Українська еміґрація. Культурна праця української еміґрації між двома світовими війнами. Частина перша. – Прага: Студії Музею Визвольної боротьби, 1942.