Володимир Бірчак: спогади про Карпатську Україну

Уривок з книги спогадів Волоимира Бірчака “Карпатська Україна: Спогади і переживання“.

10. В УРЯДАХ
Зараз по приїзді зголосився я до служби в Міністерстві культу, шкіл і народної освіти. Нача-льник міністерства — Августин Штефан, бувший директор Торговельної академії в Мукачеві — ска-зав мені, що дістаю директуру гімназії в Хусті, але згодом виявилося, що це місце обіцяв прем’єр ко-мусь іншому. Мене приділено до міністерства як інспектора гімназій і семінарій.

Робота в міністерстві йшла повним ходом. Найперше чеською владою штучно підтримуване мовне питання, так званий «язиковий вопрос», перестало існувати, нікому й на думку не спадало інакше урядувати й інакше вчити, як тільки по-українськи. Щезли теж самі від себе чеські середні й народні школи. В чеських народних школах училося 20% чеських дітей, а 80% жидівських. Тепер перескочили всі жидівські діти до української школи, чеських дітей було обмаль і чеські школи задля браку дітей перестали існувати. Чеські гімназії, що були в Ужгороді й Мукачеві, теж зникли, лишилися одні чеські паралельки при українській гімназії в Хусті й чеська учительська семінарія з Мукачева, виевакуйована до Волівця.

Наші бюра були завалені справами: звільнення чеських професорів і передання їх чеській владі до диспозиції. Друга важлива справа була — організація нового українського середнього шкільництва. Гімназії були: в Хусті, українська з чеськими паралельками, в Перечині, виевакуйована з Ужгорода, в Білках, перенесена з Берегова, у Великому Бичкові, чотири класи гімназії оо. Василіян, перенесені з Ужгорода; гімназію з Мукачева, що мала понад 1000 учнів, поділено поки що на три задля браку відповідної будови; в Сваляві, в Рахові і в Ракошині. Всіх учнів у цих гімназіях було 3000.

Учительську семінарію — хлоп’ячу й дівочу — з Мукачева перенесли ми до Севлюша, а чеську з Мукачева до Волівця. Крім цього, були дві торговельні академії, в Сваляві і в Великому Березному та цілий ряд фахових шкіл (числа народних та горожанських шкіл не знаю точно; знаю тільки, що по вакаціях 1939 року мали бути засновані 20 нових горожанських шкіл по різних селах Карпатської України).

Перед Міністерством Шкільництва — як і перед всім урядом Карпатської України — стояли нові, тяжкі завдання. Вони мали дати нові напрямні навчання й нові шкільні підручники, відповідно до нових напрямних, а це все вимагало праці багатьох літ. Поки що наука відбувалася за планами, наборзі установленими (це Міністерство приймало до служби кваліфіковані сили — без огляду, в якій частині української землі уроджені).

Міністерство внутрішніх справ переводило теж наборзі реформи. За ЧСР краєм управляла Краєва Управа з губернатором і віце-губернатором-президентом на чолі; тепер функції Краєвої Управи перейшли на окружні уряди, за виїмком справ, що вернулися до міністерства. Крім цього, частина краю перейшла до Мадярщини, отже, не було треба такої кількости урядів, їх звільнили й передали міністерству в Празі до диспозиції. Від міністерства внутрішніх справ були залежні Окружні уряди, з окружними начальниками на чолі, а від цих були залежні нотарі, до яких належало кілька громад. У громадах були старости.

Міністерство судівництва теж працювало від самих початків правильно. Це міністерство належало до д-ра А. Волошина, якого заступав радник Августин Дутка. З притиском мушу піднести, що радник Августин Дутка так само, як і начальник Міністерства шкіл Августин Штефан, не занедбав справи і з самого початку покликав до судової служби тих суддів, українців-емігрантів, які служили в західних краях, у Словаччині, в Мораві, Шлезьку і в Чехах. Визвані судді приїхали, і суди ? відразу обсаджені фаховими силами.

Хоч короткий був час тривання Карпатської України, Міністерство судівництва утворило під проводом надрадника Івана Комаринського комісію для усталення правничої судової термінології. Не вважаючи на тяжку бюрову працю, члени цієї комісії сходилися щодня, і праця жваво поступала наперед. (Переклад адміністративного поступування і правничий словник адміністративного поступування видав був коротко перед упадком Карпатської України д-р Стефан Стебельський під титулом: Адміністративне поступування. — Хуст, 1939. Не знаю, чи цю книжечку вивіз її автор із Хуста. Д-ра Стебельського заарештували мадяри, і він довго пересидів у в’язниці без жадного слідства…)

Гірше, як в Міністерствах шкільництва, внутрішніх справ і судівництва, представлялася праця в Міністерстві торгівлі, на чолі якого стояв міністер Юлій Ревай. Це міністерство мало вісім ресортів: 1) господарство, 2) фінанси, 3) залізниці, 4) пошта, телеграф, телефон, 5) здоров’я, 6) торгівля, промисел, 7) прилюдні роботи, 8) соціальна опіка.

Юлій Ревай ? безумовно здібна людина, працьовита, з великою ініціативою. Коли його до того зміримо мірилом малої Карпатської України, то це людина перша, а першим людям прощається багато їх хиб. Вмів тільки по-українськи, чеськи й мадярськи. Був гордий і часто легковажив собі людей, особливо тих, яких не потребував. Не цінив теж фахових студій, фахового знання.

Знаємо, що звичайна людина може добре працювати тільки в одному уряді, знаємо й те, що нема таких незвичайно здібних людей, які вміли б рівночасно працювати в кількох урядах. Вихід був тут один, що міністер не потребував сам у всіх тих урядах працювати, а мав лише працю уміло зорганізувати. Але того міністер чи не вмів зробити, чи не хотів, чи і не вмів, і не хотів? Він не покликав, як це сталося в Міністерствах шкільництва й судівництва, до праці фахові сили — українців-емігрантів із західних країн, а працю виконував сам або хотів її виконати виключно при помочі місцевих автохтонських сил. Але я вже згадував, що місцеві українці не мали досі розвиненого ні господарського самостійного життя, ні економічного. Звідки ж було взяти оті фахові місцеві сили?!

Своїм заступником, шефом міністерства, яке об’єднувало аж вісім міністерств, іменував міністер… молодого правника, що мав дворічну практику при адміністрації — людину з менш як пересічними здібностями. Своїм особистим секретарем призначив… учителя горожанських шкіл, який не мав поняття ні про державну адміністрацію, ні спеціально про організацію вісьмох міністерств. Але пан міністер іменував його швидко… державним комісаром, до чого звичайні смертні люди потребували мати скінчений університет і 10 літ служби… Ведення фінансів Карпатської України передав пан міністер у руки молодого правника, який служив мабуть два або три роки при фінансовій дирекції і якому його ресорт переріс понад голову. Фахівці в фінансових справах були; це були українці-емігранти, що служили в Словаччині, в Мораві, Чехах, і з яких деякі й укладали державні бюджети цих країн, але ні пан міністер, ні його референт не бажали мати в себе цих фахових людей. Не допускали вони теж і місцевих фахових сил, не диво, що один із них говорив мені осібно:

— Маю скінчені права, маю скінчену високу торговельну академію, маю й вісім літ практики в Державному банку, а місця в міністерстві Ревая не можу дістати. Іншого виходу нема, як скласти мені семінаріальну матуру і аж так здобути повну кваліфікацію. (Це була алюзія до освіти пана міністра.)

Тільки два були ресорти, що їх вели фахівці: це ресорт прилюдних робіт і ресорт соціальної опіки.

Ресорт прилюдних робіт вів фахівець українець-емігрант інженер Олександер Санат. Цей ресорт мав багато праці при наладненні комунікації в Карпатській Україні. Ми мали 316 кілометрів нормального і 101 кілометр — вузькоторового залізничого шляху. Лихо було в тому, що це були три залізничі лінії з півночі на південь, до мадярської границі, але ці три лінії не були злучені з собою, бо не мали ми в руках ні стації Чоп, ні Батьово.

Комунікація відбувалася з місцевостями, положеними на заході, з Словаччиною, Чехами — при помочі автобусів. Але ми стратили й найліпшу дорогу, Муровану, широку через Мукачево, Берегово, а користатися мусили гіршими дорогами, гористим тереном, вузькими і з численними серпантинами. Ці дороги прийшлося-таки взимі розширювати, серпантини злагіднювати. Одна дорога вела з Хуста через Сваляву, Перечин, друга з Хуста через Севлюш, Великі Ком’яти, попри Росвигово, через Середнє, попри Ужгород.

Реферат соціальної опіки вів д-р Степан Стебельський, який ці справи вів і за ЧСР, але який мав великі труднощі в урядуванні з боку пана міністра. Між іншим, ще за часів ЧСР мав пан міністер, тоді посол соц.-демократичної партії, в самій партії ворога, Дмитра Німчука, що вірно служив чехам і виступав проти посла Ревая. Щоб тепер унешкодити свого противника, іменував його пан міністер директором новозаснованого уряду «Краєвий заклад соціального обезпечення». Пан Дмитро Німчук був добрим агітатором соц.-демократичної партії, виголошував палкі промови проти буржуїв, капіталізму та визиску робітничих верств, або й проти Італії, яка важилася наших другів, абесинців, воювати… Але пан Дмитро Німчук таки не мав поняття про права, про закони, соціальне обезпечення — він мав укінчену, мабуть, тільки народну школу. Це не є жодною ні хибою, ні ганьбою; лихо зачиналося аж тоді, коли пан Німчук стилізував розпорядки, пан міністер без порозуміння з референтом соціальної опіки їх підписував, а… держава мала платити мільйонові відшкодування, спричинені сими розпорядками…

Ще одної речі не можу поминути. Час був такий, що треба було бути в якнайбільшому контакті з Німеччиною, тим більш, що люди з уряду сподівалися, що Німеччина інвестує великі капітали в господарське життя Карпатської України. З німцями, отже, було треба говорити. Пан міністер не вмів по-німецьки; отже, знову треба сказати, що це не була ніяка хиба, але він дібрав собі свого заступника, який теж не вмів; але він вибрав собі й секретаря, який теж не вмів… Перекладчиком був один із його урядовців, але який теж не говорив плинно, не говорив правильно. А може й говорив правильно, тільки німці не дуже то розуміли…

Німецький консул у Хусті скаржився українцям:

— Лихо мені з паном міністром Реваєм, прийде до мене, сам по-німецьки не вміє, а приведе з собою перекладчика, який теж не говорить плавно й вільно, і я не можу з ними договоритися.

Не треба думати, що в Хусті не було людей, які не вміли б добре по-німецьки, але це були українці-емігранти, та тих пан міністер не хотів уживати. І в своїх поїздках до Німеччини брав із собою людей, не дуже грамотних у німецькій мові; одне письмо, передане паном міністром Реваєм німцям, німці передали до Українського Наукового Інституту в Берліні з просьбою, щоб хоч вони вияснили, про що там іде мова, бо вони, німці, не розуміють… Не диво, що й відповідними успіхами вінчалися ці поїздки, не диво, що й відповідний моральний капітал вони нам принесли…

Ще одно мушу тут згадати. Одного разу побіг я до міністра, коли він уперше мав їхати до Берліна, і сказав йому, що він мусить, їдучи до Німеччини, взяти з собою фахівців, які вже були в Німеччині, які правильно і плинно говорять по-німецьки.

— А кого б ти думав? — спитав мене, але в тому голосі було стільки сміху та іронії, стільки гордости та глуму, що мені вже й відійшла була охота далі говорити. Проте я подав кандидата — людину старшу, розумну, правника, що знав господарські відносини Карпатської України і знав Німеччину, ну, і вмів по-німецьки, а тільки… не був автохтоном.

— А ще кого мені радиш? — спитав пан міністер, посмішкуючи з мене. Я більш нікого не подав і відійшов.

Не було з ким говорити.

Уряд пана прем’єра стояв вище, хоча й він мав свої хиби.

Про два міністерства, на чолі яких стояв пан прем’єр, про Міністерство культу, шкіл та народної освіти та про Міністерство судівництва говорив я вже вище. При Президії була Правнича комісія. На її чолі стояв д-р Михайло Бращайко. Ця комісія складалася з фахівців-правників, і що перейшло через цю комісію, мало голову.

Сам пан прем’єр — бувший директор учительської семінарії в Ужгороді — відіграв у національному і політичному відродженні Карпатської України велику ролю. В часі перед світовою війною і в часі світової війни, коли ця країна ще належала до Мадярщини і коли наше слово, й наша культура, й наші люди були тут переслідувані, він належав до тих нечисленних одиниць — їх можна було почислити на пальцях, — які дбали про наше, тоді упосліджене шкільництво. По прилученні країни до ЧСР, коли наше слово дістало волю, А. Волошин належав завжди до перших працівників на народній ниві. Людина наскрізь чесна, шляхетна, розумна й загально люблена, мав однак кілька прикмет характеру, які в приватному житті можна часом уважати за великі заслуги та незвичайні чесноти, але які в прилюдному житті можуть статися й злочином. Маю на думці його велику доброту. З багатьох прикладів наведу один. Десь в 1924 році працював я з паном прем’єром в дирекції театру, який утримувала «Просвіта» в Ужгороді.

Адміністрація того театру робила борги, які дуже обтяжували «Просвіту». Я перевірив касові книги адміністрації і знайшов причини роблення непотрібних боргів. На засіданні дирекції виступив я з оскарженням адміністрації й управи театру і подав проект, як завести лад. Ми не сміємо видавати більш, як маємо, це був зміст мого проекту. Щоб його провести в життя, треба було обмежити право адміністрації й управи на видавання грошей. Пан Волошин як голова дирекції театру був захоплений цим проектом, піддав його під голосування і його ухвалили. Але цею ухвалою не були вдоволені актори, не був вдоволений адміністратор театру, якому ухвала в’язала руки при видаванні грошей, не була вдоволена й управа театру. Вони всі вдалися до директора Boлoшинa і cтaли його прохати, і стали представляти свою біду, і стали благати, і пан директор у своїй доброті дав себе переконати. Театральну дирекцію «Просвіта» розв’язала, мене з неї викинула і нову Дирекцію установила…

…Актори назвали його за це батьком, а театр мав до року вже не 100000 корон боргу, а 200000.

Так поступав пан прем’єр. З тієї доброти випливала й нерішучість. Одного дня підписав пан прем’єр якийсь розпорядок, а другого дня просив референта, щоб зреферував справу — проти того розпорядку.

— Знаєте, це бідна людина, приходив до мене, прохав, треба ж бути милосердним…

Таких справ було багацько, нині вирішених сяк, а завтра так, що нераз відбивалося фатально на державних справах. Про це буде далі мова.

За це й назвали його всі не «Державним мужем», ні не «Вождем», а «Батьком».

Що ця доброта пана прем’єра була загально знана, то націоналісти, боячися, щоб з тієї доброти та не вийшло яке лихо, — дали панові прем’єрові двох комісарів чи секретарів: д-ра Степана Росоху й Івана Рогача, але задля вибору людей річ із злої ставала ще гірша. Д-р Росоха й Іван Рогач — обидва заслужилися своєю працею над національним відродженням молоді, але я мав враження, що це хтось хотів з них обох собі добре поглузувати й віддав їм обом такий високий, відповідальний уряд. До того уряду вони не годилися, по-перше, тому, що жоден із них не служив ніколи при адміністрації, тим самим не мав перегляду державного апарату. По-друге, це був час, коли Карпатська Україна кооперувала з німцями, безнастанно приходили до пана прем’єра німецькі редактори, учені, різні делегації й т. п., а тут секретарі пана прем’єра, що перші стрічаються з тими делегаціями, не вміють по-німецьки. Крім того, пан Рогач захорував на манію великости, що осмішувало нашого пана прем’єра й цілу нашу державу в очах своїх та і в очах чужинців. Ось приймає пан прем’єр якусь депутацію й відповідає їй. На це виступає пан Рогач між пана прем’єра й депутацію й дезавує пана прем’єра. Каже:

— За цю річ не ви, пане прем’єре, відповідаєте перед Рібентропом, а я! Ця річ мається цілком інакше, а це так і так. (Це я знаю від членів тої депутації, які про це з жалем оповідали.)

Пан Рогач завжди мусив був бути, коли пан прем’єр приймав знатніших гостей, він і видавав накази в імені пана прем’єра, за які цей мав опісля неприємності. Він був автором найдивовижніших вісток, які завжди з’являлися в тривожній хвилині й мали потішити. Коли ми не могли виїхати з Ужгорода задля браку тягаровиків, пан Рогач дістав із Відня вістку, що німці вислали вже 100 тягарових авт, щоб ці перевезли українців… Це він поширив у Хусті вістку в тривожній хвилинці, що міністер Ревай їде на авдієнцію до канцлера Гітлера, вже Гітлер його приймає… Або знов: ось пepeд хвилинкою телефонували йому з Берліна, що німці вислали проти мадярів 1500 літаків…

До повного образу треба додати, що він, який ні дня не служив при війську, був іменований, мабуть, підполковником Карпатської Січі і ходив в однострої із золотими вилогами, револьвером при боці і райпачем у руці. І — ніде правди діти — дівчатам дуже подобався.

Про пана Рогача оповідали мені члени одної німецької делегації, що коли прийшли до канцелярії пана прем’єра, пан Рогач привітав їх словами:

— Вер дер? — що мало, мабуть, означати: «Хто ви є?» Опісля взяв за рукав і повів їх до другого бюра, де сиділи урядовці, що вже вміли по-німецьки…

Оця річ причинилася дуже до спопуляризування нашої країни між німцями і до спопуляризування імени Рогача.

? Що робить «Вер дер»? — питали мене у Відні.
? Що робить той, що перед Рібентропом відповідає? — питали мене в Празі.
— Як я був у Хусті, спізнав Рогача, — оповідав мені один редактор заграничного часопису, — а Рогач мені сказав: — Ну так, ви є редактором, і я був редактором «Свободи» в Ужгороді. Ми колеги!

…Коли ж у Хусті зачали стріляти, Рогач кинув револьвера, кинув і райпача, дістав хворобу, яку жиди дістають із страху, й урядував у канцелярії, на якій написані два ОО…

Одного разу був я в пана прем’єра, як він передо мною й іншими скаржився, що не міг спати вночі задля неприємности, яку йому наробив його секретар, пан Рогач.

— Можу до того додати кілька слів? — спитав я. Я знав, що пан прем’єр не любить жодних зауваг, особливо не любив їх від мене.
— Прошу.
— Що не можете через своїх секретарів спати, то не винні тому ваші секретарі. Вони молоді, ще без досвіду, але винні тому ви, що їх тримаєте.
— Не маю нікого.

Я подав ім’я старшого правника, який служив колись при адміністрації, розумна людина, з великим життєвим досвідом і практикою, і з великим знанням господарських справ Карпатської України. З фаху він був адвокат.
— Емігрант! — була відповідь.
— Емігрант — значиться більше світа бачив, певніше навчився на своїх ногах стояти, а що старший, не буде робити дурниць, — пробував я витолкувати, але дарма. Емігрант — і кінець!

Але справа не була тим скінчена. Вона боліла мене й багатьох наших, які хотіли, щоб уряди були якнайліпше обсаджені, а в першу чергу уряд пана прем’єра. Річ взяли на себе люди, які сходилися щодня з паном прем’єром і які мали на нього вплив. Я сказав і своїй жінці, яка заходила часом до сестер пана прем’єра, щоб там вона при кожній нагоді говорила, що наймудрішою людиною на світі є д-р Д… По кількох тижнях ми й осягнули своє, телеграфічно покликали д-ра Д… до служби. Він не був тим вдоволений, бо, як адвокат, тратив — держава не могла йому стільки платити, скільки приносила канцелярія. Але справа вимагала того, й він згодився прийняти посаду. До кількох днів однак відкликано іменування — людина, яка збагачувалася інтервенціями в жидівських справах, а опісля торгівлею валютою, представила його, що він кацап та що він живе з жидами… За це запропонували панові прем’єрові, щоб він іменував своїм секретарем народного вчителя. Мені оповідали, що той учитель, покликаний до служби, мав заявити:

— Пане прем’єре! Коли мені скажете чистити вам підлогу або робити роботу, яку я умію, то радо буду вам служити. Секретарем вашим не буду, бо не вмію по-німецьки й на справі не розуміюся.

…Тоді ми пустили нову інтриґу, і зголосився новий кандидат, адвокат, з укінченою дипломатичною школою, людина розумна, тактовна. Його іменували рівно тиждень перед упадком Карпатської України, але зараз же один із командантів «Січі» заявив йому:

— Ми вас не знаємо, не признаємо й будемо проти вас.
— І я не знаю вас! — відповів новий секретар і вже зачиналася війна.

Люди добрі! І як могли ми утримати в руках цю державу, коли за такі прості, загальнозрозумілі речі, як те, що секретарем прем’єра мусить бути правник і вміти бодай по-німецьки, треба було аж вести війну і — її програвати?!

11. ЛЕҐЕНДИ
Щоб вище наведений приклад боротьби за посаду секретаря був зрозумілий, мушу розповісти про одну місцеву леґенду, яка постала в тому часі і яка запаморочила невинним людям голови.

Кожний час має свої леґенди про вибраність поодиноких людей чи груп, які мають спасти цілі народи, або про вибраність народів, що мають спасти цілу людськість. Одна така леґенда постала і в Карпатській Україні.
Це було переконання, що автохтони, уродженці Карпатської України, найбільш здібне, найбільш розумне, найбільш політичне вироблене з усіх українських племен і що саме цьому племені судила доля збудувати не тільки Карпатську Україну, але й перейти гори, й вибудувати велику соборну Україну…

Як зродилася ця легенда, це глибоке переконання й ця глибока віра?

Українці Карпатської України — це було щойно перше покоління, яке виступало на політичному полі, українці-емігранти — це було вже четверте покоління, яке мало вже традицію боротьби й досвід і вміло працювати. Чеським державцям не було це на руку, й вони старалися при кожній нагоді відмежувати українських емігрантів від культурної та політичної праці автохтонів. Чеські державці воліли мати діло з автохтонами, ще політично невиробленими, нерішучими, часто хиткими, боязкими.

Не без впливу був тут і давній спомин. При кінці XVIII віку мали закарпатські українці вже латинські школи, де осягали освіту рівно високу, як в інших західньоевропейських землях. В Галичині в тому часі стояло шкільництво досить низько, стояло воно низько і в Україні та в Росії. Не диво, отже, що уродженці Закарпаття, укінченці латинських шкіл, ішли учителями до Галичини, в Україну й Росію (Михайло Балудянський — ректор університету в Петербурзі, Іван Орлай — директор ніжинської гімназії, Петро Лодій — професор університету у Львові, опісля в Кракові, в Петербурзі, Іван Земанчик — професор університету у Львові та інші).

— Колись наші предки ходили за Карпати вчити українців розуму, а ми чи підемо коли, брате команданте? — питали мене пластуни в таборі.

— Колись були ваші предки розумніші латиною, тому йшли учити розуму, коли й ви будете чимось потрібним розумніші, підете й ви, і радо вас приймуть.

Чи не на весну 1938 року слухав я викладу в Ужгороді, коли прелеґент, пізніший міністер Ю. Ревай, толкував, що українці Карпатської України стали на полі культурнім, економічнім та політичнім вище за галичан, і що недалекий уже час, коли вони зачнуть в Европі заступати загальну українську справу. Я слухав цей виклад, і мені ставало соромно. Я хотів відповісти, що прелеґент не має поняття про річ, про яку говорить, але стямився: він думав на себе — посла, що це він буде заступати українську справу в Европі.

Річ ставала гумористична, і я вже не промовляв. Тепер, коли ми були в Хусті, легенда про вищість українців Закарпаття росла, як Шевченкова тополя, все вгору та вгору… В Хусті доводилося мені та іншим часто почути такі перехвалки:

— Ви, українці-емігранти, будували українську державу, та не збудували, аж ми її поставили!
Або розмова в товаристві:
— За Карпатами немає жадної української інтелігенції, і нам прийдеться бути там високими урядовцями.
— Звичайно говорять, що сонце сходить зо сходу, цим разом зійде воно від нас! — говорив знов міністер Ревай.
— Ми маємо людей, яких немає в усій Україні, такий наш… і т. д., і т. д.

Оце почуття вищости, оці сни про майбутню велич і про сповнення великого завдання в майбутності казало всім місцевим дивитися на нас, емігрантів, як на нижчу породу людей, як на рабів, які вміють в урядах добре й пильно працювати, але яких не слід допускати до важних державних справ. А коли з конечности вже й допустили до якого високого місця, то він не сміє чим-будь наразити собі місцевих.

Хай це буде вияснення, чому пан міністер перекладав на секретаря пана прем’єра місцевого вчителя й чому думав, що вчитель, але місцевий, більш до того кваліфікований, як старий правник, але емігрант.